Необхідність узагальнюючої теорії для опису “граничних випадків”

Як певне спрощення складного економічного світу людини зазначені припущення неокласичної теорії в минулому виявилися корисними для розвитку економічної науки, зокрема такого напрямку як “економіка довкілля”. Проте обставини, за яких виникла ця спрощена модель, відходять в минуле.

Герман Дейлі: “Зростаюча частота посилання на зовнішні фактори є най­очевиднішим свідченням того, що дедалі більша кількість реальних фак­тів не відповідає існуючій теоретичній концепції. Коли все більш важливі життєві чинники, включаючи саму спроможність Землі під­тримувати життя, доводиться трактувати як “зовнішні фактори”, то вже явно настав час міняти основи нашого мислення, щоб ми могли розглядати ці критичні питання як внутрішні й центральні.”

Як деяке наближення до реальності неокласична модель була прийнятною в часи, коли фізичні масштаби людської економіки, і зокрема зумовленого нею ресурсопотоку, були незначними порівняно з відповідними параметрами глобальної екосистеми. Іншими словами, в умовах відносно “порожнього світу”, ненаповненого людьми, їх артифактами і відходами.

Герман Дейлі: “Неокласична економіка, подібно класичній фізиці, доречна тільки для особливого випадку, коли справедливе припущення, що ми знаходимось далеко від обмежень – від обмежуючої швидкості світла або обмежуючої малості елементарних часток у фізиці, від біофізичних меж ресурсно-екологічної місткості Землі та етико-соціальних обме­жень насичення в економіці. Як у фізиці, так і в економіці класичні теорії працюють не дуже добре в областях, близьких до граничних. Необхідна більш загальна теорія для того, щоб охопити як звичайні, так і граничні випадки. В економіці ця потреба з часом зростає, тому що етика зростання сама по собі гарантує, що випадки, близькі до граничних, все частіше стають нормою.”

Таким чином, неокласична економіка дедалі частіше постає перед наростаючою і дедалі складнішою проблемою інтерналізації екологічних і соціальних екстерналій – трансформації додаткових витрат, спричинених зовнішніми щодо вільного ринку екологічними і соціальними факторами у внутрішні витрати виробництва, тобто їх інтеграції в ринкове ціноутворення.

Тож адекватність сучасному світові припущень, що лежать в основі неокласичної економіки та ідеології вільного ринку, сьогодні вже викликає великі сумніви.

Екологічна економіка як інтегральна (синтезуюча) наука поєднує підходи і досягнення різних наукових шкіл і дисциплін, та пропонує інший, більш комплексний погляд на економічну діяльність людей в контексті її взаємозв’язків з природним середовищем та людськими спільнотами.

Лекція 2. Парадигма екологічної економіки та її засадничі принципи

Екологічна економіка – це новий міждисциплінарний підхід, що інтегрує економічні, екологічні і соціальні аспекти господарської діяльності людини. В основі нової наукової парадигми лежать наступні засадничі принципи.

1. До-аналітичне бачення (парадигма) екологічної економіки.

Те, що Томас Кук називав парадигмою, а Шумпетер (1954) більш образно назвав до-аналітичним баченням, задає загальні рамки для теоретичного аналізу, який має з чогось починатися. Це щось з’являється в результаті до-аналітичного пізнавального процесу, який Шумпетер назвав “баченням”. Важливо, що наступний аналіз не здатен відновити те, що випало з поля зору до-аналітичного бачення.

Бачення неокласичної економіки і, особливо, макро­економіки відповідає відомій діаграмі кругообігу. Те, що “тече по колу”, називають або виробництвом, або споживанням, але обидві ці категорії мають фізичні виміри. Насправді по колу може текти тільки абстрактна обмінна вартість, тобто обмінна вартість, що відокремлена від фізичних вимірів товарів і факторів, які обмінюють­ся. Макроекономіка розглядається, як ізольована система (тобто така, де не відбувається обміну речовини або енергії з її довкіллям), в якій об­мінна вартість циркулює між фірмами і домашніми господарствами замкненим контуром.

Економіка як ізольована система (неокласична економіка)

Оскільки ізольована система кругообігу абстрактної обмінної вартості не залежить від довкілля, то в рамках такої парадигми не може бути ні проблеми виснаження природних ресурсів, ні забруднення довкілля, ні будь-якої залежності макроекономіки від послуг природи чи взагалі від чогось, що знаходиться поза нею самою. Аналіз не може надати того, що упущено на рівні до-аналітичного бачення, тому логічно очі­кувати, що підручники з макроекономіки будуть мовчати про дов­кілля, природні ресурси, виснаження і забруднення.

Натомість, до-аналітичне бачення (парадигма) екологічної економіки відповідає моделі, в якій економіка, за своїми фізичними характерис­тиками, розглядається як відкрита підсистема матеріально замкнутої екологічної системи зі скінченними розмірами. Тобто, макроекономіка є відкритою підсистемою екосистеми Землі і функціонує в межах природних (біо-фізичних) обмежуючих факторів.

2. Зв’язок економіки і ентропії та концепція “ентропійного ресурсопотоку”.

Фізичні системи. Перший закон термодинаміки – це закон збереження речовини та енергії.

Другий закон термодинаміки, або закон зростання ентропії, був відкритий у 1824 р. при дослідженні парового двигуна французським фізиком Ніколасом Карно, який помітив, що використання теплової енергії для виконання роботи залежить від температурного градієнту – різниці температур гарячої та холодної частин двигуна. Виконання роботи зменшує різницю температур, і хоча загальна енергія системи зберігається, можливість виконання роботи в системі зменшується.

Інший спосіб сформулювати закон зростання ентропії полягає в тому, що об’єкти та системи з часом мають тенденцію до розпаду. Вони ламаються, руйнуються, розпадаються, зношуються, тобто в цілому переходять від стану більшої упорядкованості та організованості до стану меншої упорядкованості. Оскільки ентропія є мірою безпорядку в системі, то упорядковані системи називаються низькоентропійними, а неупорядковані системи називаються високоентропійними. Ентропія зростає зі зменшенням упорядкованості.

Розпад систем і об’єктів може бути зупинений, а їхня упорядкованість навіть зростати, якщо вони є відкритими, тобто можуть отримувати речовину та енергію ззовні. Навіть закрита система, яка дозволяє лише вхід та вихід енергії (але не речовини), може підтримувати й нарощувати свою упорядкованість. Однак в ізольованій системі безпорядок обов’язково з часом зростає.

Живі системи. Цей самий закон справедливий для живих систем, які існують лише за рахунок того, що вони імпортують високо-упорядковану, тобто низько-ентропійну матерію, передусім харчуються, та експортують в довкілля низько-упорядковані відходи, тобто високо-ентропійну матерію. Далі відбувається її рецикляція в екосистемі Землі. Тож, матерія не створюється живими системами і не знищується, а розщеплюється на частини і знову збирається (упорядковується) в екосистемі. Видатний фізик Ервін Шредінгер, якось відзначив, що життя можна розглядати як сегрегацію ентропії: “Спосіб, у який живий організм підтримує себе стабільним на високому рівні упорядкованості насправді полягає в постійному всмоктуванні упорядкованості з навколишнього середовища”. Життя створює зони упорядкованості за рахунок збільшення беспорядку у довкіллі. Чому ж в екосистемі в цілому підтримується високий рівень упорядкованості?

Живі системи є відкритими, а екосостема в цілому, як і Земля, є закритими системами, однак не ізольованими. Через Землю та її екосистему проходить постійний потік енергії, який і забезпечує підтримку та нарощування упорядкованості в екосистемі в цілому.

Економічні системи. Яке відношення має закон ентропії до економіки?

Економічна школа фізіократів у 18 ст. не змогла визначити, як застосовувати закони фізики до економічних систем, але мислила у правильному напрямку. Закони термодинаміки мають саме пряме і безпосереднє відношення до економіки, оскільки економічна діяльність є сутнісно ентропійною – основоположна робота Ніколаса Георгеску-Роугена “Закон ентропії та економічний процес” (1971 рік).

Між усією екосистемою та економічною підсистемою відбувається фізичний обмін у вигляді потоку від джерел вхідної низькоентропійної речовини/енергії (ресурсів), до звалищ вихідної високо­ентропійної речовини/енергії (відходів). Кількість речовини в сировині дорівнює кількості речовини у відходах та у виробленій продукції, яка зрештою теж стане відходами, але сировина та відходи якісно відрізняються між собою. На відміну від кругообігу обмінних вартостей, що відповідає механістичним уявленням, ентропійний ресурсопотік є незворотним і якісним за своєю природою. Ентропія є мірою якісної різниці між корисними ресурсами і непотрібними відходами.

Ентропійний ресурсопотік речовини/енергії є більш фундаментальним, ніж кругообіг обмінних вар­тостей. Ніяка економіка не може в принципі існувати без ентропійного потоку, тоді як можна легко уявити собі економіку без усякого кругообігу обмінних вартостей – наприклад, економіку селян, які самі себе забезпечують і нічим не обмінюються (натуральне господарство). Таким чином, економічна діяльність фундаментально залежить від наявності джерел вхідної низькоентропійної речовини/енергії.

Ці низькоентропійні джерела є двох видів. Перші, пов’язані з сучасним перетворенням потоку сонячної енергії. Другі, пов’язані з корисними копалинами Землі. Перші є відновлюваними ресурсами, другі є невідновлюваними ресурсами.

Суть ідей Георгеску-Роугена сконцентрована в запропо­нованій ним аналогії “пісочного годинника ентропії”. По-перше, пісочний годинник – це ізольована система, в якій немає ні притоку, ні відтоку піску. Всередині склянки не відбувається ні утворення, ні знищення піску; його кількість залишається постійною. Це є аналогом першого закону термодинаміки – закону збереження речовини та енергії.

По-друге, пісок з верхньої камери стікає вниз та накопичується в нижній камері. Пісок у нижній камері вже використав свою можливість падати і, таким чином, виконувати роботу та перетворився на високоентропійну (або відпрацьовану) речовину/енергію. Натомість пісок у верхній камері все ще зберігає можливість падати і відображає низькоентропійну (або невикористану) речовину/енергію. Це – другий закон термодинаміки: в ізольованій системі ентропія, або “рівень вико­ристання”, збільшується. Аналогія з пісочним годинником особливо вдала, оскільки ентропія відповідає осі часу в фізичному світі.

Аналогію можна продовжити, якщо вважати пісок у верхній камері запасом низькоентропійної енергії Сонця. Сонячна енергія надходить на Землю у вигляді потоку, величина якого регулюється зву­женою середньою частиною пісочного годинника, що визначає темп падіння піску, тобто потужність надходження сонячної енергії на Землю. Уявімо, що в якийсь попередній геологічний період деяка кількість піску прилипла до верхньої частини нижньої камери. В результаті цей пісок стає аналогом земного запасу низькоентропійної речовини/енергії, тобто ресурсом, швидкість споживання якого люди визначають самі. Люди використовують цей запас шляхом буріння свердловин, через які затриманий пісок може падати на дно нижньої камери. Люди можуть самі регулювати темп споживання земних запасів низькоентропійної речовини/енергії на відміну від енергії Сонця, яка надходить до Землі з фіксованою потужністю. Люди не можуть “вести розробки” на Сонці, щоб сьогодні скористатись зав­трашнім світлом, але можуть розробляти земні ресурси і вже сьогодні користуватись накопиченою в минулому нафтою.

сонячні запаси

(низька ентропія)

сонячний потік земні запаси

(низька ентропія)

земний потік

відходи

(висока ентропія)

Пісочний годинник ентропії

Таким чином, існує важлива асиметрія між двома низько­ентропійними джерелами. Сонячне джерело має практично нескінченні запаси, але фіксований потік, тоді як земне джерело має обмежені за­паси і (тимчасово) довільний потік. Аграрні суспільства жили пов­ністю за рахунок притоку сонячної енергії, а індустріальні суспільства почали залежати від додаткових ресурсів, що беруться з обмежених земних запасів.

3. Концепція “масштабу” та еко-ресурсної місткості (“екологічної ватерлінії”).

Під “масштабом економіки” мається на увазі її фізичний масштаб або відносний розмір людської присутності в екосистемі. Оскільки із зростанням економіки розмір екосистеми залишається постійним, то з часом масштаб економіки відносно екосистеми, яка її в собі містить, неминуче збільшується – піонерські роботи Кеннета Боулдінга (1966 рік).

Коли зникає питання про масштаб? У двох випадках:

1) якщо розглядати економічну підсистему як безкінечно малу по відношенню до всієї системи, в результаті чого масштаб втрачає свою доречність, бо ним можна знехтувати;

2) якщо вва­жати економіку рівновеликою всій системі. (Якщо економіка включає в себе геть усе, тоді питання масштабу відносно всієї системи просто не виникає.)

Ці діаметрально протилежні ситуації відпо­відають наоч­ним прикладам Боулдінга, який відрізняв “ковбойську економіку” від “економіки космонавта”. Ковбой в необмежених преріях живе за раху­нок прямого потоку ресурсів від джерела до звалища без потреби щось переробляти. Космонавт у маленькій капсулі живе за рахунок інтен­сивних матеріальних циклів і негайних зворотних зв’язків, які зна­ходяться під повним контролем і підпорядковані його потребам. Для ковбоя масштабом можна знехтувати; для космонавта ж він є всеохопним. Для їх обох немає того матеріального навколишнього середовища, від­носно якого треба визначати масштаб. У кожному з цих полярних випадків масштаб не має значення.

І тільки десь посередині між ковбоєм та космонавтом питання масштабу виходить на перший план. Але, як зрозумів Боулдінг (“Economics of the coming Spaceship Earth”, 1966), середина – це якраз те місце, де ми нині знаходимося.

Відбувається перехід від “порожнього світу” до “наповненого світу”, що породжує наступні питання. Наскільки великою економіка може бути, щоб не зруйнувати екосистему, яка її утримує? Наскіль­ки великою їй слід бути, щоб оптимізувати наше життя?

Зазначимо, що оптимальне розміщення потоку ресурсів певного масштабу в межах економіки – це мікро-економічна проблема, яку вирішує ринок. Оптимальний (або екологічно сталий) масштаб усієї економіки відносно екосистеми – це зовсім інша макро-макро проблема.

Аналогія з завантаженням корабля, запропонована Германом Дейлі. Економічне питання ефективного розміщення ресурсів на мікрорівні аналогічне питанню оптимального розміщення певної кількості вантажу на судні. Але після того, як найкраще відносне розміщення вантажу визначене, залишається питання про його абсолютну кількість, яку судну слід перевозити. Існування певного оптималь­ного розміру вантажу в морській практиці визнається через введення такого поняття, як ватерлінія. Коли рівень води досягає ватерлінії, судно вважається наповненим, тобто воно досягло своєї безпечної вантажо-підйомності. Звичайно, якщо вантаж розміщений погано, то рівень води досягне ватерлінії раніше. Однак навіть правильно завантажені ко­раблі все одно можуть потонути від перенавантаження, й оптималь­ність розміщення від цього не рятує! Стає зрозумілим, що оптимальне розміщення ресурсів і оптимальний масштаб – зовсім різні проблеми. Головним завданням екологічної макроекономіки є розробка еконо­мічного інструментарію на зразок ватерлінії, який би не давав змоги вантажу економіки затопити наш корабель – екосистему.

Можна розрізнити дві концепції оптимального масштабу.

1. Антропоцентричний оптимум. Передбачає розширення масштабу (тобто зростання економіки) до моменту, коли гранична вигода для людей від створеного ними додаткового фізичного капіталу якраз зрівнюється з граничною витратою природного капіталу, принесеного в жертву цьому зростанню. Всі нерозумні біологічні види та середовища їх проживання оцінюються виключно з практичної точки зору згідно з їх здатністю задовольняти потреби людей. Їхня самоцінність вважається рівною нулю.

2. Біоцентричний оптимум. Інші біологічні види та сере­довище їх проживання зберігаються в більшій мірі, ніж це потрібно з точки зору уникнення екологічної катастрофи або екосистемного зане­паду, та з міркувань їх практичної корисності. При цьо­му визнається, що інші біологічні види є самоцінними, незалежно від їх практичної корис­ності для людей. Таким чином, біоцентричний оптимальний мас­штаб ніші, яку займає людство, буде меншим за антропоцентричний оптимум.

Значення та взаємний зв’язок перших трьох засадничих принципів екологічної економіки варто підсумувати наступною цитатою.

Герман Дейлі: “Стандартна економіка зростання ігнорує скінченність світу, ент­ропію і екологічний взаємозв’язок, тому що концепція ресурсопотоку відсутня в її до-аналітичному баченні, яке представлене ізольованим кругообігом обмінної вартості, в чому можна пересвідчитись, ознайомившись з першими кількома розділами будь-якого базового підручника. Від фізичного аспекту товарів і факторів у кращому разі повніс­тю абстра­гуються (зовсім не розглядають), а в гіршому – вважають, що він плине у круговерті так само, як і обмінна вартість... Відсутність концепції ресурсопотоку в баченні економістів означає, що економіка не здійс­нює ніякого обміну з навколишнім середовищем. Це, за уявою, само­достатня, самопідтри­мувана ізольована система, гігантський вічний двигун...

Але кожен, включаючи економістів, чудово знає, що еконо­міка бере із довкілля сировину і повертає назад відходи. То чому ж цим безперечним фактом нехтують при розгляді парадигми кругообігу? Справа в тому, що економісти цікавляться лише тим, чого немає в дос­татку. Вони абстрагують­ся від усіх факторів, які не характеризуються дефіцитом або рідкістю. Джерела ресурсів і звалища відходів у навколишньому середо­вищі вважалися безмежними з точки зору потреб економіки, що більш-менш відповіда­ло дійсності під час становлення економічної теорії. Тому це не було та­кою вже необгрунтованою абстракцією. Але було б дуже недоречно продовжувати ігнорувати концепцію ресурсопотоку і після того, як масштаб економіки зріс до такого рівня, коли джерел і звалищ для потоку ресурсів явно не вистачає, навіть якщо ця нова абсолютна нестача не відображається у відносних цінах.”