“Політична економія” (класична економіка) та природне довкілля

Розглянемо ключові школи та фігури, роботи яких і досі залишаються центральними для вирішення екологічної дилеми.

“Фізіократи” – група французських суспільних філософів 18 ст., яку можна розглядати як першу економічну школу, вірили в те, що універсальні фізичні закони, які ще не пізнані, можуть визначати природний суспільний порядок і економічні процеси. В їхньому баченні справжня економічна діяльність пов’язана, передусім, з роботою на землі. Фізіократи так ніколи і не з’ясували, як застосовувати закони фізики до економічних систем, але їхнє бачення індивідів як суверенних суб’єктів (агентів) економічної діяльності на взірець фізичних атомів (що відповідало традиції ліберальних суспільних філософів, таких як Гоббс та Локк) з того часу так і залишається домінуючою тенденцією в економічній науці.

Адам Сміт та “невидима рука” ринку. Засновником сучасної економічної науки став Адам Сміт, який був моральним філософом, а його перша книга була присвячена проблемам етики. Він розглядав суспільство як просту суму індивідуумів (людських атомів) та вважав, що суспільне благо – це сума індивідуальних бажань людей, а ринок автоматично спрямовує індивідуальну поведінку людей до спільного добра – знаменита “невидима рука” ринку Адама Сміта. Погляди Сміта були атомістичні й механістичні, та зберіглися при переході до неокласичної економічної теорії.

На відміну від цього, екологічний світогляд базується на тому, що свою ідентичність люди знаходять через свої стосунки з іншими людьми в спільноті, і що попередня історія кожної громади є важливою і суттєвою для її розвитку. За іронією, “політична економія” морального філософа Адама Сміта зробила мораль менш важливою, давши економічне обгрунтування сприйняттю індивіда як вільного й мобільного суб’єкта, а не члена громади, обмеженого соціальними та етичними зв’язками. Теорія Адама Сміта дозволяла вважати, що суспільне благо не потребує суспільних інститутів поза ринковими, оскільки складається з індивідуальних бажань, які оптимально задовільняються на основі ринкових відносин.

Томас Мальтус, релігійний інтелектуал та математик, засновник “мальтузіанської школи”. Він пояснив, що поширення війн, голода та хвороб є матеріальним феноменом і не пов’язане з волей Бога. Мальтус помітив, що людське населення зростає експоненційно до того часу, поки достатньо харчів та інших базових засобів для існування. Зростання ж кількості харчів відбувається переважно арифметично за рахунок удосконалення технологій та експансії до незаселених або нових місць проживання. Ця невідповідність темпів, на думку Мальтуса, періодично призводить до глибоких криз, коли люди зазнають впливу голоду і хвороб, можуть починати масштабні війни та руйнувати родючість земель.

Теорія Мальтуса надто примітивна, щоб описувати всю демографічну історію людства, але часом підтверджується в деякі моменти історії та в окремих регіонах світу і, зрештою, ще може підтвердитися в глобальних масштабах нашої планети. В контексті нашого розгляду, важливо, що він вперше сформулював проблему залежності економічного і соціального розвитку суспільства від об’єктивних обмежень, які накладає природне довкілля.

Давід Рікардо сформулював другу після Мальтуса модель зв’язку економічної діяльності з природним довкіллям, розвинувши теорію земельної (природної) ренти. Він показав, що спочатку обробляються найкращі землі. Зростання населення призводить до екстенсивного розвитку – обробітку гірших земель, та до зростання цін на харчову продукцію, щоб покрити більшу собівартість продукції на гірших землях. Це також супроводжується виникненням прибутку від використання кращих земель (земельної ренти) та економічного стимула до їх інтенсивної експлуатації.

Модель Рікардо також пояснює, чому сучасне агровиробництво базується на інтенсивному використанні мінеральних добрив, пестицидів та великих обсягів викопного палива для сільськогосподарської техніки. Але немає “безкоштовного обіду”, оскільки це призводить до деградації земель, забруднення природного довкілля, виснаження родовищ викопних видів палива і втрати біорізноманіття. Модель Рікардо поширюється й на інші природні ресурси, наприклад родовища корисних копалин, і говорить про те, що найкращі ресурси використовуються, а значить і виснажуються, в першу чергу.

Теорії Мальтуса і Рікардо зробили класичну економіку дещо похмурою й песимістичною наукою. Обмежена ресурсно-екологічна місткість за Мальтусом і подальше погіршення якості ресурсів за Рікардо різко конфліктували з вірою в нескінченний матеріальний прогрес, що була характерною для 19 ст.

Джон Стюарт Міль розвинув ідеї Адама Сміта щодо зв’язку між індивідуальною поведінкою та суспільним благом. Зокрема, він показав, що існування конкурентних ринків є критично важливим для збереження індивідуальної свободи. Водночас, як і інші класичні економісти – Сміт, Мальтус та Рікардо – Міль вважав, що вічне зростання економіки неможливе, і навіть небажане. Однак він був менш песимістичним ніж його попередники, які вважали, що, коли зростання рано чи пізно закінчиться через ті чи інші обмеження, більшість людей буде жити на межі задоволення базових потреб існування (прожиткового мінімуму). Міль вважав, що економіка з часом природно досягне зрілості й перейде до так званого “стаціонарного стану”, що дозволить людям присвятити себе досягненню нематеріальних цілей та якісному удосконаленню свого життя. Він також бачив необхідність соціального розподілу добробуту та розумів, що розподіл результатів економічної діяльності є політичним, а не економічним процесом. Фактично, серед класичних економістів саме Міль був попередником сучасної економічної теорії сталого розвитку.