Неомарксистська економіка – суспільно-політичні системи.

Заслуга неомарксистської економіки полягає передусім у висвітленні політичного завдання справедливого розподілу як економічного добробуту, так і прав власності на ресурси. Водночас Маркс, і в особливості його комуністичні послідовники, знехтував проблемою ефективного розміщення ресурсів, що досягається ринком, сподіваючись вирішити її за допомогою централізованого планування. Крім того, ортодоксальне дотримання класичної трудової теорії вартості, яка не враховує вартості природного капіталу, а також гасло “підкорення природи заради побудови комунізму” призвели до значної екологічної деградації в колишніх комуністичних країнах.

Однак розгляд економічних систем як суспільно-політичних в рамках неомарксистської школи зробив визначний внесок у розвиток альтернативних бачень того, як досягається “спільне благо” і суспільний добробут. Зокрема, важливим досягненням економічної науки стало формування таких дисциплін, як “інституційна економіка” та “економіка розвитку”, що наголошує важливу роль суспільних інститутів і цінностей, а також державного регулювання в забезпеченні ефективної роботи ринків і запобіганні ринкових невдач.

Головний економічний інструментарій неомарксистської школи – це перерозподіл доходів за допомогою податків і соціальних програм. Першим прикладом реалізації такого підходу стала державна пенсійна та соціальна система германського канцлера Бісмарка та соціальні реформи в Австрії наприкінці 19 ст., а нині широко практикується в багатьох країнах світу.

Неомальтузіанська економіка – біо-фізичні системи.

Тривалий час неомальтузіанський напрямок був найбільш маргінальним. У 19 ст. слід зазначити деякий інтерес до нього, спричинений розвитком термодинаміки, зокрема роботи Подолинського про роль сонячної енергії та фотосинтеза для економічної діяльності. Важливими були й роботи Ернста Хакеля щодо основ екології, зокрема визначення екології як вчення про “економіку природи”. Однак, маючи інтелектуальні корені в біології, екологія розвивалася як вивчення економіки природи без включення в розгляд людини і суспільства.

В 20 ст. слід згадати роботи видатного фізика і хіміка Фредеріка Содді у 1920-40-ві роки. Однак справжній розвиток неомальтузіанська економічна школа отримала вже в 1960-70-ті роки завдяки роботам Кеннета Боулдінга, Ніколаса Георгеску-Роугена й роботам Римського клубу стосовно ролі ентропії та біо-фізичних обмежень в економіці. Про це більш детально поговоримо в наступній лекції. Зараз, лише зазначимо деякі наукові свідчення наближення людства до деяких біо-фізичних меж:

• привласнення людьми значної частки біомаси Землі – сягнуло близько 40% продукції фотосинтезу на суші або 25%, якщо враховувати біомасу океану;

• наростання зміни клімату і глобального потепління;

• руйнування озонового шара, що захищає живий світ на Землі від жорсткого космічного опромінення;

• деградація земель – близько 35% земельних ресурсів планети;

• втрата біорізноманіття – від 5,000 (консервативна оцінка) до 150,000 біологічних видів на рік при загальній кількості від 5 млн. (консервативна оцінка) до 30 млн. видів.

Нова політична мета – екологічна сталість. Забігаючи наперед, зазначим, що практична цінність екологічної економіки в тому, що вона пропонує і обгрунтовує теорію і інструменти економічної політики, які спрямовані на досягнення цієї третьої політичної мети поряд з економічною ефективністю (ринкові системи) та соціальною справедливістю (суспільно-політичні системи).