3781-7599-1-SM (1)-1
.pdfприділяє цій проблемі необхідної уваги, то з кожним поколінням відсоток схильних до агресії психік збільшується. За 30-40 років розвитку, тільки за рахунок накопичених у псипросторі психік з патологіями, схильність псипростору до агресії зросте в 3-4 рази!
2. Друга група причин нескінченної локалізації простору Землі (причин війни) розкриває другу закономірність ускладнення псипростору: фактори зовнішнього середовища в виявах псипростору відіграють визначальну роль. Вони можуть як знижувати агресивні вияви, так і стимулювати їх. Зовнішній світ
– це єдино можливе середовище для формування, розвитку й самореалізації псипростору. Мартін Ван Кревельд пише: «Унікальність війни полягає саме в тому, що вона завжди була і, як і раніше, залишається єдиним творчим видом діяльності, у якому дозволяється й потрібна необмежена віддача всіх здатностей людини, націлена проти опонента, який потенційно так само сильний, як і сама людина. Це пояснює, чому протягом усієї історії людства війну часто вважали останньою перевіркою того, чого варта людей, або, якщо говорити мовою колишніх часів, судом Божим» [Кревельд, 2005: 248].
Тільки від факторів зовнішнього середовища залежить ціннісна орієнтація психіки й псипростору. Під впливом сприятливих, провокуючих і/або підтримуючих факторів зовнішнього середовища в психіці й псипросторі формуються два протилежні відношення до війни. Наприклад, або: «Починаючи з часів Гомера, існувало уявлення, що тільки той, хто ризикує життям охоче, навіть з радістю, до кінця може бути самим собою, живою людиною» [Кревельд, 2005: 248] – один з численних прикладів стереотипу агресивності й агресивної установки; або ж: «Мій пацифізм – це інстинктивне почуття, яке володіє мною тому, що вбивство людини огидне. Моє відношення виходить не з якоїнебудь умоглядної теорії, а засноване на найглибшій антипатії до будь-якого виду жорстокості й ненависті» [Frank, 1947] – приклад негативного відношення до будь-яких форм агресивних виявів.
41
Наприкінці XIX століття на п’ятьох мовах вийшло 6 томів (плюс один том картограм) книги «Майбутня війна в технічному, економічному й політичному відношеннях» російського банкіра, мецената й ученого Івана Бліоха. У цій монументальній для своєї епохи праці для нас важливий такий висновок, якого дійшли автори: через обмежені асиміляційні можливості псипросторів завоювання більших територій стало неможливим [Блиох, 1898]. На великому дослідницькому матеріалі Бліох зі співавторами показав, що мірою ускладнення нейронного ансамблю свідомості, асиміляційні можливості псипросторів стрімко знижуються. Псипростір починає сприймати локус не тільки на рівні почуттів і емоцій, а й свідомості, надаючи йому конкретні, раціональні риси, нехай і в матеріально-віртуальному світі. Локус цивілізації, як місце розташування псипростору, перетворюється на ідею, або точніше, – на світ історичних ідей у розумінні Георга Гегеля. Він знаходить повноцінне життя в логосфері – у матеріальновіртуальному світі. Локус як ідея й локус як територія стають несумісними за значущістю й ступенем впливу на псипростір. Через інститути сім’ї, освіти, державну ідеологію, локус як ідея набагато ефективніше впливає на підростаючі покоління псипростору. Саме тому, починаючи з ХХ століття, помилково вважати окупацію території перемогою у війні (як і втрату території – поразкою). Це не більше ніж формальна зміна меж (границь) локусів цивілізації у просторі Землі.
Насправді, втрата території – це тільки початок війни. З втратою території світ історичних ідей ще більше актуалізується й унеможливлює фактичну асиміляцію псипростору-жертви у світі історичних ідей псипростора-агресора. Псипростір-жертва відштовхує далекий для неї світ ідей агресора й продовжує розбудовуватись у світі своєї, національної ідеї, зберігаючи й збагачуючи її для себе й майбутніх поколінь. Втративши локус як територію, псипростір-жертва переносить свої вияви в матеріально-віртуальний світ – у локус як світ історичних ідей. Для псипростору-жертви локус як ідея стає таким же реальним світом, як для псипростору-агресора окупована територія. У
42
локусі як ідеї псипростір-жертва не тільки мобілізує свій потенціал і спрямовує його на звільнення локусу як території, псипростір-жертву охоплює так званий «стокгольмський синдром» – самоототожнення жертви агресії з агресором. Уперше «стокгольмський синдром» описав криміналіст Нільс Біджерот у 1973 році. У нашому розумінні – це захисна реакція, за якої псипростір-жертва у своєму прагненні вижити уподібнюється псипростору-агресору. Вона начебто мімікрує: переймає мотиви, цінності, установки й життєві позиції псипростора-агресора. Тому з кожним роком окупації, з кожним новим поколінням, псипростір-жертва перетворюється на псипростора-агресора, загострюючи боротьбу за свою свободу й незалежність, виводячи війну з формату матеріально-віртуальних виявів у реальний світ: терору, військових конфліктів, насильства, війни.
Можливо саме з цієї причини, довгий час популярна теза Карла фон Клаузевіца, що війна – «не тільки політичний акт, а й справжнє знаряддя політики, продовження політичних відносин, проведення їх іншими засобами» [Клаузевиц, 2007: 25], в останні десятиліття зазнає докладної критики. Мері Калдор поділила війни на «старі» і «нові», і на прикладі війн у Боснії й Герцеговині, Афганістані та Іраку, аргументувала принципову різницю між ними [Kaldor, 2012]. Мартін ван Кревельд на численних прикладах показав разючу неефективність війни як знаряддя політики [Кревельд, 2005]. Війна США у В’єтнамі, війна Ізраїлю проти Лівану, Російської Федерації проти України й інші приклади наочно показують, що сучасні війни – це, насамперед, війни за ідею. Не захоплення території, а успішне нав'язування своєї ідеї – от де криється перемога в сучасному світі.
Звідси випливає третій постулат: якщо в сприйнятті псипростору локус цивілізації з географічної території перейшов у стан світу історичних ідей – він стає сакраментальним і непереможним. Сучасні війни – це боротьба ідей. Псипростір-
агресор може окупувати географічну територію, опанувати матеріальними ресурсами, нав’язати свою ідеологію. Але доти,
43
поки світ історичних ідей псипростора-жертви буде залишатися сакраментальним, доти псипростір буде нездоланним.
Третій постулат допомагає сформулювати відповідь на запитання: «Чому псипростір захищає свій локус від проникнення з боку інших псипросторів, причому часто – ціною жертв і руйнувань?»
Готовність псипростору захищати свій локус залежить від різних причин, але головних три:
1.Від розвитку історико-культурного потенціалу псипростору: історії взаємин псипростору й локусу.
2.Від розвитку суспільно-політичного потенціалу псипростору.
3.Від розвитку економічного потенціалу: природних ресурсів, засобів виробництва, трудового й науково-технічного потенціалу, накопичених національних багатств.
Чим триваліше й повніше псипростір реалізує свої потенціали в локусі, тим відчайдушніше він захищає його від насильницьких і неузгоджених проникнень ззовні. Між псипростором і локусом установлюються специфічні, досить близькі відносини, сутність яких Франц Брентано і Едмунд Гуссерль заклали в поняття «інтенційність». Псипростір, як сукупність психік, не просто постійно звернений до локусу як до місця вияву внутрішніх творчих потенціалів, а у своїх інтенційних переживаннях доходить до стану змішування ідеальних і реальних компонентів сприйманого (у термінології Гуссерля: ноеми й ноезису [Гуссерль, 1999]). Для псипростору займана територія перетворюється на Батьківщину – у сакраментальне джерело власного існування, у повне ототожнення природнього й штучного, особистого й природного. Про тісний взаємозв'язок псипростору з місцем локалізації писали ще в XVIII столітті Вольтер, Шарль Луї де Монтеск’є, Жюльєн де Ламетрі, Поль Гольбах.
44
Той самий локус зовсім по-різному сприймається псипростором-агресором і псипростором-жертвою. Псипростірагресора з захопленим локусом не пов’язує загальна історія, народження нових і смерть уже віджитих поколінь, минуле, сьогодення й плани на майбутнє. Для псипростору-агресора нова територія сприймається не більш як географічна місцевість, цінність якої порівнюється багатством її природних ресурсів, географічним положенням або можливістю вияву політичних амбіцій. Зовсім інше відношення до локусу в псипростора-жертви. Для нього територія – це об’єкт інтенціонального переживання, світ історичних ідей, найважливіша складова його присутності у світі.
От чому, якщо використовувати термінологію Карла фон Клаузевіца, неузгоджене проникнення псипростору в чужий локус
– це «акт насильства, що має метою змусити супротивника виконати нашу волю», тобто – це війна [Клаузевиц, 2007: 15], яка «неминуче вторгається до сфери почуття» [Клаузевиц, 2007: 16].
Таким чином, захистити опредмечені в логосфері й техносфері творчі потенціали минулих поколінь, а також зберегти можливість самореалізації в умовах національної ідентичності – це найважливіші причини самовідданого захисту псипростором свого локусу.
«З певними застереженнями можна навіть стверджувати, що саме війна, під час якої напруження фізичних і моральних сил, здатність до жертовності набували найвищого рівня, ставала об'єктивним індикатором зрілості сформованості нації» (у нашому розумінні – псипростору) [Мандрагеля, 2003: 81]. Доти, поки псипростір ідентифікує себе зі своїм світом історичних ідей, доти він буде продовжувати захищати свій локус від проникнення з боку інших псипросторів, причому ціною жертв і руйнувань. Сакраментальність світу історичних ідей робить псипростір непереможним.
Третій постулат, а також розуміння значущості для псипростору локусу як світу історичних ідей, підводить нас до
45
розуміння третьої причини нескінченної локалізації простору Землі (причини війни). Перш ніж її сформулювати, відзначимо, що з урахуванням історії нескінченної локалізації простору Землі, досить часто межі (границі) локусу як світу історичних ідей і локусу як географічної території не збігаються. Територія локусу псипростору з тих чи інших причин виявляється меншою, ніж межі світу історичних ідей, який є сакраментальним для псипростору. Відстоюючи свій сакраментальний світ історичних ідей, псипростір фактично вступає в конфлікт із виявами іншого псипростору, яке реалізує свої творчі потенціали в межах цієї території. Звідси, до речі, випливає розуміння лімітрофних держав: будучи незалежними псипросторами, лімітрофні держави фактично входять у світ історичних ідей іншого псипростору.
Конфлікт між сакраментальними світами історичних ідей, що претендують на одну й ту ж територію, є третьою причиною нескінченної локалізації простору Землі. Її ми сформулюємо в такий спосіб: межі локусу як світу історичних ідей часто виходять за межі локусу як території й вступають у конфлікт з ідеями, породженими іншим псипростором у масштабах цієї території. Виходить, що на один локус як географічну територію претендують сакраментальні світи історичних ідей кількох псипросторів.
Псипростір може виявитися жертвою агресії з різних причин: об’єктивних або суб’єктивних. До об’єктивних можна віднести: слабкість політичної, економічної, соціальної, наукової й ін. організації порівняно з нападаючою стороною; непорівнюваність людських ресурсів, озброєння, досвіду бойових дій; багатство природних ресурсів і неготовність їх захищати тощо. Суб’єктивними причинами є різні провокуючі псипростір-агресора фактори; необґрунтована об’єктивними показниками політична самостійність псипростору-жертви; різні ціннісні орієнтації; конфлікти на національному чи релігійному ґрунті тощо.
Стосовно псипростору-жертви псипростір-агресор застосовує такі способи впливу:
46
–Психологічний тиск: погрози, залякування, приниження, вплив почуття провини.
–Інформаційні атаки.
–Економічну блокаду.
–Прогресуючу політичну й соціальну ізоляцію.
–Культурну агресію – руйнування об’єктів культури: мови, мистецтва, науки, політики, пам’ятників, символів віри.
–Воєнні дії й ін.
На початок XX століття німецький історик Ганс Дельбрюк, розвиваючи ідеї Клаузевіца, довів, що існує дві основні форми ведення війни: Niederwerfungsstrategie – стратегія знищення й Ermattungsstrategie – стратегія виснаження супротивника. Однак те, що Дельбрюк відносив безпосередньо до бою на полі битви, починаючи із другої половини ХХ століття, перейшло й у матеріально-віртуальний світ. Війна в сучасному розумінні – це стратегія знищення й виснаження супротивника як у бою, так і в інформаційному середовищі. Мало здобути перемогу на полі битви, – це тільки ситуативна перемога над незначною частиною псипростору. Важливо здобути перемогу в інформаційній війні – зруйнувати значущість світу історичних ідей, у якому псипростіржертва зберігає маркери власної ідентифікації, і з яким позиціонує свою присутність у світі. Актуальність кровопролитних боїв відійшла на другий план, тому що перемога в бою, замість остаточної перемоги над псипростором-жертвою, стала приводити до перманентної війни, партизанського руху, міжнародного тиску тощо. Перемога в бою актуалізує світ історичних ідей псипростору-жертви, на хвилі патріотизму він гуртується й масово повстає проти псипростору-агресора. Війни в Кореї, В’єтнамі, Україні тощо наочно показують, що силове захоплення території й загибель воїнів актуалізує світ історичних ідей і проти окупанта піднімається весь псипростір: літні, жінки, діти. Агресору починає протистояти не армія супротивника, а все населення, у якому грань між військовими й цивільними повністю зтирається.
47
У сучасних реаліях завоювання територій і асиміляція її населення стали нереальними. Єдино можливий шлях підкорення псипростору-жертви – це перемога в інформаційній війні. Особливості й можливості інформаційної війни досліджені в роботах Уолтера Ліппмана, Гарольда Лассвела, Жака Еллюля, Сергія Кара-Мурзи, Володимира Циганова, Сергія Бухаріна тощо.
Разюча ефективність інформаційної війни вперше досягнута завдяки ідеям і практиці Йозефа Геббельса. Але щоб зрозуміти джерела ефективності інформаційної війни та міру її впливу на нескінченну локалізацію простору Землі, на наш погляд, варто звернутися до написаної ще в 1925 році в Берліні книги Івана Ільїна «Про опір злу силою» [Ильин, 1993]. На початок ХХ століття в полеміці з вченням «про ненасильство» Лева Толстого, Іван Ільїн за великим рахунком передбачив «захід» війни в розумінні фон Клаузевіца, і «світанок» інформаційних війн. Проводячи відмінності між поняттями «насильство» і «примушування», Ільїн фактично проводить відмінність між розумінням війни фон Клаузевіцем і Ліппманом-Еллюлем- Гебельсом.
У чому полягає геніальне прозріння Івана Ільїна? Він сам, Пітирим Сорокін, Микола Бердяєв, а також цілий ряд інших російських мислителів, змушених покинути Росію після приходу до влади в жовтні 1917 року більшовиків, відносилися до іншої культури, яка дуже відрізнялася від європейської, у яку вони, вихідці з Росії, вимушено потрапили. Відмінність культури росіян дуже тонко підмітив Маршалл Маклюен. У його термінології – це рівнозначно відмінності між усною й письмовою культурою. Згідно з Маклюеном, усна культура характеризується емоційністю, різноманітністю відчуттів і переживань. Письмова ж культура – винятковою холодністю, одноманітністю емоцій, вузькістю спектру [McLuhan, 1962]. Отож культура росіян – це емоційність усного світу, яка протистоїть холодності, раціональності й прагматичності письмової мови західної цивілізації. Сорокін та Ільїн цю різницю зрозуміли значно раніше за Маклюена, тому у своїх роботах набагато раніше західних колег
48
вказали на вразливість психіки від інформаційного середовища. Тільки якщо Сорокін розглядав психіку як основу будь-якого соціального суспільства й за допомогою доступної йому методології намагався простежити особливості переходу психік у стан соціального суспільства, сприйманого раціональним мисленням [Сорокін, 1992], то Ільїн звернув увагу на таке.
Як патріот царської Росії, учасник білогвардійського руху, який програв битву підрозділам Червоної Армії, Ільїн одним з перших зрозумів, що війна – це не стільки битви на полі бою,
війна – це битви за розуми, за ідею. Саме тому, проводячи відмінність між поняттями «примушування» і «насильство», Ільїн фактично показував, що збройна перемога – це часто «піррова перемога», тому що вона пов’язана з насильством. Насильством можна змінити межі (границі) локусу цивілізації, насильством можна змусити той або інший псипростір дотримуватися певних правил поведінки, викликати тимчасові емоційні стани – жах, острах, переляк, але все це – не більше, ніж вплив на зовнішні вияви псипростору. За силою впливу на психіку насильство ніколи не зрівняється з примушуванням, тобто з тим внутрішнім станом, який кожною психікою ухвалюється усвідомлено, який коріннями йде в підсвідомість і формує ціннісну орієнтацію окремої психіки й цілих поколінь псипросторів. Саме тут – у впливі на індивідуальні світоглядні парадигми (психологічні установки) й особистісні чуттєво-емоційні стани, ховається справжній ключ до перемоги над псипростором-жертвою.
Вплив на психіку рівнозначний впливу на різому локусу, тому чим глибший і триваліший цей вплив, тим стійкіші нові, закладені пропагандою світоглядні стереотипи й установки. Сила інформаційної війни та її технологій полягає в акценті на психіку, на світоглядні установки й ціннісні орієнтації в підростаючих і старших поколіннях. Інформаційна війна забезпечує безкровні розпади й союзи локусів цивілізації. Маніпуляція чуттєвоемоційним станом психіки й свідомістю – це найефективніший засіб війни, який приводить не до тимчасових змін меж локусів
49
цивілізації, а до більш стійких і ґрунтовних, тому що нескінченна локалізація здійснюється вже не на поверхні, а в різомі.
Сучасні технології інформаційної війни такі, що окремі псипростори, навіть не підозрюючи про зовнішню агресію, самостійно, свідомо (!) змінюють хід історії свого локусу. Вони програють бої й дотримуються волі переможця не на бойовищі, а відмовляючись від ключових установок свого світу історичних ідей, від історії локусу, змінюючи критерії національної ідентичності.
Зрізниці між «насильством» і «примушуванням» (з ідей Івана Ільїна) випливає наш четвертий постулат: розпад і інтеграція локусів цивілізації прямо пов’язані c актуалізацією й деактуалізацією світу історичних ідей.
Зчетвертого постулату випливає четверта причина нескінченної локалізації простору Землі (причина війни):
деактуалізація світу історичних ідей, навколо якого поєднується поліетнічна структура псипростору, приводить до актуалізації світу історичних ідей національних меншин – до внутрішніх міжнаціональних конфліктів, громадянської війни й розпаду псипростору.
Більшість існуючих у цей час держав – це поліетнічні суспільства. Тобто, формальні границі сучасних локусів цивілізації поєднують у собі примусово або добровільно приєднані географічні території з їх корінним або вихованим у національно-культурних традиціях локусу населенням. Зібрані воєдино в різні періоди часу, фактично, усі вони – потенційні псипростори-жертви, які за необхідності звертаються до своєї історичної пам’яті, відроджують світ історичних ідей і вимагають свободи й незалежності (або інших політичних, економічних або соціальних преференцій) від «політичного центру». Формально залишаючись у границях локусу, фактично ці території є причинами латентних війн різного формату й інтенсивності й, відповідно, причиною нескінченної локалізації простору Землі.
50