3781-7599-1-SM (1)-1

українського схізмоґенезу. Офіційно відмовляючись від власної участі в збройному протистоянні в Україні та приховуючи численні факти, що підтверджують її, керівництво РФ підводить ідеологічне підґрунтя власної політичної участі в конфлікті завдяки якому Південна та Східна Україна потрапляла під дію військово-політичного проекту «Новоросія».

За останній рік, поза офіційною позицією РФ, в інформаційному просторі з’являються відверті інтерв’ю керівників цього проекту – Ігоря Стрєлкова/Гіркіна, Ігоря Бєзлера, Олександра Ходаковського та інших. Зокрема, Віктор Баранець не криючись говорить про розгалужену агентурну мережу ГРУ МО РФ в системі МО України в лютому-березні 2014 р., завдяки якій було виготовлено та поширено в українських військових частинах суперечливі накази про відкриття вогню при захопленні гарнізонів української армії в містах АРК. «Поки в Києві вирішувалося питання «стріляти чи не стріляти», питання нейтралізації частин ВС України було закрите» [Секреты вежливости, 2015]. Цілком підтверджує тезу завчасного планування військової операції РФ проти України документальний фільм Андрія Кондрашова «Крым: путь на Родину», де президент РФ відверто визнає факти проведення військових операцій.

Для обґрунтування і підтвердження необхідності збройного протистояння російська еліта створила культурно-історичний міфологемний концепт так званого «руського міру» – міжнародного трансдержавного та, навіть, трансконтинентального суспільства поєднаного спільністю російської мови та культури [Тишков, 2007], де україномовній частині нашої держави відводиться міфічна роль ворога. Використання механізму «руського міру» є інформаційною технологією, а інституційне оформлення даного явища було ініційоване керівництвом РФ та легалізоване президентом відповідним указом [Указ Президента РФ, 2007]. До цього моменту суспільний дискурс про «руський мір» мав декларативний характер і виглядав лише як механізм збереження російської культури. З появою організаційної структури даного явища з’являються квазінаукові обґрунтування

151

окремих напрямів концепту, що охоплюють усі сфери взаємодії РФ з потенційними носіями ознак цього «міру».

До створеного президентом Імператорської СанктПетербурзької академії наук графом Уваровим концепту долучилися багато російських вчених задля його ідейного розгалуження та обґрунтування. Так, Петро Щедровицький запропонував геоекономічне трактування як мережевої структури «великих та малих спільнот, що спілкуються російською мовою» [Щедровицкий, 2015]. Керівник однойменного фонду В’ячеслав Ніконов показує цей «мір» як наддержавне, наднаціональне об’єднання, засноване на російській мові, культурі й православній церкві. Етнолог Валерій Тішков погоджується з попереднім автором і наголошує, що саме ці три елементи є головними у розумінні «руського міру». Ці елементи стали головними рушійними силами ідеології протистояння концепту української соборної державності. За останні роки спостерігалися суперечності навколо процесу українізації й «коренізації» шкіл, телевізійного та радіо простору Сходу і Півдня України, бойову й окупаційну діяльність «Православної армії» у Донецькій і Луганській областях, сьогодні бачимо православне протистояння як в Україні, так і в Константинополі з намаганням заблокувати рішення Вселенського собору. Згідно поглядів вказаних дослідників поява реальної спільності «руський мір» передбачає активні і цілеспрямовані дії суб’єктів, які ідентифікують себе з нею, які мають почуття співпричетності до неї. Таким чином, ідеологи «міру» намагаються відродити зворотній зв’язок з метрополією.

На думку Ольги Батанової, «руський мір» є позначенням цивілізаційного, соціокультурного і наднаціонального простору, що охоплює людей з духовними і ментальними ознаками приналежності до РФ, умовою збереження його геополітичного простору [Батанова, 2009]. Політолог Олексій Громико термін «мір» визначає як людську спільність, засновану на чотирьох принципах: хронотопічному, культурному, онтологічному й аксіологічному [Градировский & Межуев, 2003]. Розширює обрії

152

розуміння поняття ігумен Євфімій на сторінках сайту Православної духовної семінарії, пояснюючи, що «руський мір» – це цивілізаційний проект, який ґрунтується на православній цивілізації. На відміну від церкви, у «руського міра» є цілком земні завдання – політичні, економічні тощо. Цей православний проект запропонований світу як альтернатива західному, заснованому на ліберальних цінностях, в основі яких знаходиться лібералізм та необмежене споживання [Моисеев, 2015]. Диякон Володимир Василик цей концепт розглядає в межах російської цивілізації, звертає увагу на «тяжіння розсіяного народу до дому, на прагненні зберегти і відновити зруйнований російський дім» [Василик, 2009]. Драматург Олександр Островський теж розумів це поняття як «людську спільноту православних християн, що живуть в єдності віри, обрядів та звичаїв» [Христианская цивилизация, 2007].

Питання православної винятковості російського народу відповідно на вимогу суспільства і політиків висвітлює Олександр Дугін, зауважуючи, що «з погляду послідовної православної парадигми, після розколу християнства у 1054 р. Захід випадає з християнської системи, перестає бути християнською церквою, стає релігійною та геополітичною аномалією» [Дугин, 1996]. Розглядаючи православну модель владно-релігійного єднання, теорію симфонії влади й функцію керівника держави як катехона, він говорить про тисячолітню картину православного царства, коли головні онтологічні пропорції сакрального суспільного устрою, владних структур та інститутів у цілому залишаються непорушними. «Православні пропорції співвідношення церкви й влади після падіння Константинополя збереглися у Московському царстві», – вважає Олександр Дугін, обґрунтовуючи, таким чином, основи цивілізаційного протистояння з європейцями [Дугин, 1996]. У цьому царстві присутні стрижневі елементи православного ладу, де поруч з непохитною релігійною догматикою затверджується й державна незалежність – православний цар. Виникає, сформульована псковським старцем Філофеєм, теорія «Москви-Третього Риму» [Синицина, 1998].

153

Великий князь московський помазується як цар, і з представника світської влади він перетворюється на «катехона», «православного імператора». Детальніше про це йдеться у ІІІ частині монографії, тут тільки зазначимо, що у формуванні ідентичності православних важливу роль грала полеміка з католицизмом.

Намагання вивести ідеологічний концепт «руський мір» на міжцивілізаційний рівень визначає амбіції до конкурування з сучасними світовими цивілізаційними моделями, наприклад, з західною. Інакше кажучи, нині можна спостерігати міжцивілізаційні конфлікти на планеті, про які говорив Самюель Ґантінгтон [Хантингтон, 2003]. Саме в західній цивілізації російське керівництво вбачає свого найголовнішого ворога, оскільки обидві моделі мають багато спільних особливостей: європейський простір, слов’янські народи, християнську релігію тощо. Протистояння стає метою існування цього ідеологічного концепту. Член-кореспондент РАН Вілен Іванов звертає увагу на недосконалості концепту і необхідність комплексної розробки концепції «руський мір», яка б давала характеристики ідейно-моральних універсалій російської ментальності, поглядів на господарсько-економічний устрій, понять права, держави, влади, моральності.

Разом з тим, на думку Вілена Іванова, необхідно враховувати загрози «руському міру» в історичному й актуальному плані, зовнішніх та тих, що «інспіруються окремими внутрішніми силами», виробити засоби протистояння цивілізаційному зламу РФ та знайти механізми етнічної ідентифікації в умовах сучасного світу [Иванов, 2007]. Загалом для цієї ідеологічної концепції характерними є наявність зовнішнього ворога, що має історичне коріння. В історії РФ всі вітчизняні війни проходили під гаслом ненависті до ворога, що було потужним інформаційномобілізаційним ресурсом. В період жовтневого перевороту поняття «ворог» отримало глобальне, класове розуміння, яке застосовувалося до всіх сфер життєдіяльності суспільства з вишукуванням «буржуазності». Анатолій Луначарський писав, що навіть «мистецтво необхідно направляти проти ворогів … театр

154

теж повинен бути ареною класової боротьби». А Максим Горький наголошував, що «в середині країни хитрі вороги організовують голод, а якщо ворог не здається – його необхідно знищити». За попередні роки розвитку концепту «ворог» суспільство звикло до необхідності існування зовнішніх неприятелів, тому сьогодні в РФ вельми актуальною є теорія «світової закуліси».

Формування ідеології ненависті до всього невластивого, інакшого, а значить ворожого виходить на науковий рівень. Професор Санкт-Петербурзького університету Валерій Ачкасов вважає, що політичні та інтелектуальні еліти використовують «образ ворога» як ресурс внутрішньої та зовнішньої політики, як засіб політичної консолідації нації на негативній основі. Доцент Ростовського університету Олена Гладка впевнена, що цей образ вже є важливою частиною ментальності російського народу. Професор Російського університету Володимир Козирєв говорить про використання владою історичного негативного досвіду, суспільної мобілізації «образом ворога» вже сьогодні. А доцент Марійського університету Юлія Білоусова досліджує відображення в інформаційному «образі ворога» стереотипів, установок, міфологем, які характерні масовій свідомості [Образ врага, 2016].

Використання інформаційного простору для досягнення політичних цілей стало характерною рисою сучасного керівництва РФ. Для цього використовуються вдосконалені сучасними технологіями традиційні радянські механізми – засоби масової інформації, громадські організації, сфера культури, наука та освіта, органи державної влади. На сьогодні концепт «руського міру» відкриває можливості для імперських амбіцій, а його штучно створений елемент «образ ворога» дозволяє продемонструвати джерело проблем, каналізує «зверху» протестний мобілізуючий контекст масової свідомості задля досягнення цілей концепту «руського міра». Підтвердженням пластичності масової свідомості суспільства виступає аналіз соціологічних опитувань в РФ. Ці дані показують легкість переключення на різні об’єкти «образу ворога», оскільки масова

155

свідомість готова до сприйняття подібної інформації – згідно опитування «Левада-центру» в 2014 р. 84 % громадян РФ були впевнені в реальності та наявності зовнішніх ворогів [Образ врага, 2016].

Одним з головних негативних героїв сьогодення для росіян стали українці. Динаміка зростання рівня ворожості до України згідно даних «Левада-центру» показує швидкий приріст: 2013 р. – 11 %, 2014 р. – 32 %, 2015 р. – 37 %, 2016 р. – 48 % [Перед лицом, 2006]. Створення з українців «образу ворога» дозволило підсилити мобілізацію РФ до умов наростаючого світового протистояння, нової «холодної війни» з «гарячими точками» в Україні та Сирії і підготовки ресурсів до появи нових точок зіткнення з іншими світовими «ворогами». В умовах інформаційного тиску людина готова відмовитися від індивідуальності в обмін на почуття колективної безпеки.

Але, сьогодні немає спільного бачення у ідеологів «руського міру», щодо кордонів поширення. Всі сходяться на тому, що згідно концепту існує ядро та периферія, яка охоплює сотні мільйонів російськомовних людей. Згаданий Валерій Тішков до периферії долучає емігрантів, але не всіх – тільки лояльних цінностям росіян. Патріарх Кирило має на увазі сферу православ’я. Олексій Громико до ядра приєднує РФ, Білорусь й Україну. Несхожість РФ та російського світу (емігрантів) актуалізує Олександр Афанасьєв. Він говорить, що російському емігранту цінності материнської країни мало зрозумілі, тому майбутнє «російської цивілізації» залежить саме від внутрішньо російського розвитку та закріплення її авторитету в світі. На думку Анни Фокіної, концепт «руський мір» на сьогодні недосконалий, вчені не мають спільної думки щодо багатьох його елементів [Фокіна, 2014].

Отже, концепт «руський мір» – цілісна ідеологічна доктрина, що забезпечує ціннісні орієнтири розвитку російського суспільства у власній державі та представників російського етносу за кордоном. Детальний огляд теоретичної основи дозволяє

156

говорити про дискусійність положень деяких ідеологів «руського міру», зокрема еклектичне поєднання несумісних православної та радянської складових. В ідеологів концепту не існує єдиної думки з багатьох аспектів – мети, меж, соціально-політичного наповнення тощо. Тому зі зміною дискусійних акцентів може змінюватися й цілісне уявлення про «руський мір». Результат реалізації концепту зовнішньо орієнтований на збереження і розширення впливу РФ, перш за все, шляхом зміни центрів впливу в світі, дестабілізації ситуації, послаблення керованим хаосом позицій інших суб’єктів геополітики, і, як результат – перегляд підсумків холодної війни і повернення статусу одного з центрів впливу в багатополярному світі.

***

За останні десятиліття панування філософського, ідеологічного та політичного плюралізму українська влада не спромоглася організувати достойне проукраїнське ідейноконцептуальне представництво в інформаційному просторі України. Гуманітарна наука тільки в останні роки показує здатність поступового звільнення від радянсько-російської інформаційної інерційності, від радянських ідеологічних кліше, відкриття методологічних можливостей нового прочитання історії українського народу з позицій національно орієнтованих концептів. Проте, цілісного розуміння процесу формування стратегічних цілей гуманітаристики, її ролі і значення у появі національного історико-культурного концепту в українському суспільстві не має. Подекуди наукове дослідження та розгляд національних концептів існування народу викликає нерозуміння та політичний спротив. Завдяки військовому протистоянню з РФ суспільство починає шукати підтвердження в історичному минулому власного намагання до національної окремішності від інших слов’янських народів, зовсім інше звучання отримують події революційно-визвольних намагань та підпільний спротив у ХХ ст.

157

Застосування маніпулятивних інформаційних технологій проти України, направлене на погіршення міжнародного іміджу України, з метою зменшення її геополітичного значення, спотворення інформаційної й історичної реальності, на дестабілізацію ситуації всередині України з метою впровадження власної політики «керованого хаосу». Застосування «мови ворожнечі» формує стереотипи меншовартості та вторинності українців, переслідує мету не допустити створення політичної нації в Україні, розширення дискурсу «мовного питання» і поширення розколу серед політичної еліти та українського громадянського суспільства. Інформаційний складник російськоукраїнської гібридної війни став «війною смислів», підпорядкування інформації військових подій, які слугують підґрунтям для нагнітання паніки й зневіри всередині українського суспільства. Тільки механізм асиметричної відповіді у гібридній війні може дати адекватну відповідь агресору [Черненко, 2015].

Вікторія Конах дослідила підвалини формування механізмів внутрішнього та зовнішнього впливу на інформаційний простір, заглибившись в ідеї світових теоретиків. Американський адепт інформаційних стратегій Джон Аркілла вважає, що превентивні удари є єдиним засобом забезпечення безпеки держави в «інфосфері», основою якого є «soft power». У розумінні іншого дослідника Джозефа Ная «м’яка сила» є політикою досягнення переваг з використанням інформаційно-психологічних впливів і технологій політично-пропагандистського та суспільнокультурного характеру. З іншого боку, цей вид сили має культивувати почуття симпатії, привабливість ідеалів та позитивного прикладу, що дає можливість досягати бажаного результату шляхом формування в об’єкта впливу необхідних бажань, очікувань та преференцій. На думку британського вченого Лі Роуленда, «м’яка сила» має бути спрямована не на зміну сприйняття, а на зміну поведінки. Існує також поняття «мудрої сили», прикладом якої є китайські політологічні теорії, які мають «створювати систему стрижневих соціалістичних цінностей, збільшувати привабливість і цементувати сили соціалістичної

158

ідеології», «широко розповсюджувати національну культуру, будувати загальне духовне вогнище китайської нації». Вона спирається на китайський принцип гармонії, який передбачає його втілення в усіх сферах життя: між людиною та природою, між людьми, між державами [Конах, 2015].

Позиція української влади щодо агресії РФ проти України була напрацьована у складний період фактичної відсутності обраного народом Президента України навесні 2014 р. та переходом повноважень Президента голові Верховної Ради України відповідно до статті 112 Конституції України. Спираючись на статтю 107 Конституції, виконуючий обов’язки Президента України, голова верховної Ради України Олександр Турчинов Указом № 405/2014 впроваджує в дію рішення Ради національної безпеки та оборони України від 13 квітня 2014 р. «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» [Указ Президента, 2014]. Згідно цього рішення розпочалася широкомасштабна антитерористична операція з залученням Збройних сил України.

З того часу позиція української влади не отримала суттєвих змін. Корекція інформаційного простору зводиться до подачі оперативної інформації про перебіг військових подій. Водночас здійснюються заходи обмежувального характеру, зокрема тимчасове відключення російських телеканалів, заборона в’їзду деяких російських журналістів. Також, існує ідея створення «пан’європейського російськомовного каналу» та спроби відновити українське мовлення в районі проведення АТО. Залишається законодавчо неврегульованим виробництво якісного вітчизняного проукраїнського інформаційного контенту, взаємодія з інформаційним простором тимчасово окупованих територій та зарубіжною аудиторією. Мало уваги приділяється розробці та пропозиції українському глядачеві власного якісного, достовірного та своєчасного інформаційного матеріалу. Залишаються невирішеними питання притягнення до відповідальності корупціонерів і сепаратистів, що є окремим чинником інформаційно-психологічного впливу зсередини

159

держави. Не приділяється увага дослідженню та задовільненню медіа потреб мешканців в районі проведення АТО, що зменшує її вплив на ці території та породжує зневіру.

Застосування Україною пропаганди у відповідь матиме негативні наслідки – руйнування основ демократії. Тут потрібна не реактивна, а проактивна інформаційна позиція, оскільки значна частина українського суспільства не сприймає пропагандистської діяльності влади. Нині комунікаційна діяльність офіційних структур переважно вичерпується реакцією на пропаганду противника. Інформаційна війна вимагає асиметричного підходу в організації інформаційної оборони України.

Найбільш цікавою відповіддю на російську пропаганду є організація стратегічної комунікації, яка принципово відрізняється від методів інформаційного впливу агресора. Стратегічна комунікація є інтеграцією досліджень сприйняття аудиторії та зацікавлених сторін з врахуванням отриманих результатів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні. Вони спрямовані на підрив і делегітимацію противника у спосіб набуття підтримки й визнання з боку місцевого населення, електорату своєї країни, міжнародної громадськості та інших цільових груп. Сутність стратегічних комунікацій полягає у формулюванні для різних цільових аудиторій месіджів, які не конфліктують між собою та беруть до уваги ймовірні наслідки сприйняття конкретного месіджу іншими цільовими групами. Змістовим ядром стратегічних комунікацій є формування наративу, що включає в себе переконливу сюжетну лінію, яка може пояснити події аргументовано, з якої можна дійти висновків щодо причин перебування держави в конфлікті, значення цього становища та перспективи виходу з нього. Саме на такий вид комунікацій – гармонізацію тем, ідей, образів, дій, має бути націлений інформаційний концепт України, про який йдеться далі. Цей вид інформаційної діяльності характерний західним країнам та військово-політичним блокам [Інформаційні виклики, 2016: 79].

160