3781-7599-1-SM (1)-1

етнічні меншості у загальнонаціональний контекст. Інакше можлива російська окупація.

На саміті в Уельсі у вересні 2014 р. члени НАТО погодилися на План дій готовності (Readiness Action Plan), де серед різноманітних заходів було передбачене чотириразове збільшення повітряного патрулювання, започаткування спостережних польотів над країнами Балтії та посилення присутності морських сил НАТО [NATO’s Readiness, 2014]. Альянс також анонсував проект «Вістря сили» (Spearhead Force), створення бригади до 5 тис. особового складу з найвищим ступенем готовності. Влітку 2015 р. США прийняли рішення про розміщення у Східній Європі важкого озброєння. Частішими стали тренування НАТО, включаючи Trident Juncture (восени 2015 р.), наймасштабніші за останні 13 років.

Проте, готовність протистояти агресії на вищих рівнях не дорівнює цій спроможності на нижчих рівнях протистояння. Такий парадокс стабільності / нестабільності описував Глен Снайдер у пошуку тих форм конфлікту, де не використовується ядерна зброя [Snyder, 1965]. Таким чином, посилення спроможності Альянсу на вищих рівнях надає гібридній війні більшої привабливості з боку Росії. При цьому агресор буде заперечувати свою безпосередню участь у конфлікті і навіть стверджувати, що існуюча криза інспірована ззовні або зсередини держави.

У певних аспектах Росія подовжує домінування над Балтійськими країнами, але вразливість останніх різна. Зокрема, Литва не має осіб без громадянства серед російськомовного населення, найбільш гомогенного серед трьох держав. Вільнюс гарантував громадянство усім після отримання незалежності. В той же час в Естонії сильні позиції Естонської партії центру (популярної серед росіян) [Party with, 2015]. Водночас Латвійський Союз Росіян безуспішно намагається внести зміни у закон про мову у 2011 р. і підтримав кримчан щодо приєднання до РФ.

91

Але більше усього непокоїть наявність осіб без громадянства, які можуть дестабілізувати обстановку. Зважаючи на місцеві ініціативи, буде дуже важко визначитися скільки росіян може бути підбурено. Відтак може виникнути ситуація, коли ст. 5 буде неможливо застосовувати. Росія шукає можливості через гібридну війну використовувати ситуативні фактори, унікальні для країн Балтії. Відтак останні мають значно посилити свої контррозвідні спроможності, як самостійно, так і у складі Альянсу. До цього слід докласти зусиль щодо інтеграції осіб без громадянства у економічне і політичне життя нації і з’ясувати усі існуючи їхні кривди.

Країни Альянсу мають добре попрацювати щодо зміцнення громадянського суспільства, правоохоронних органів та запровадження принципу верховенства права. Сильне громадянське суспільство допомагає державі вибудувати кордон проти спроб противника зруйнувати ситуацію зсередини. А розвинута правоохоронна система допомагає боротися з агентами і провокаторами.

Є ще декілька причин, за яких західноєвропейські союзники без особливого ентузіазму будуть прагнути захищають країни Балтії. По-перше, переважна частка європейських країн-членів НАТО не відчувають безпосередньої загрози з боку Кремля і не воліють виконувати свої зобов’язання у повному обсязі. По-друге, такі країни, як Італія, Іспанія та багато інших хотіли б тримати оборонні витрати значно нижче 2 % ВВП. Вони також не підтримують жорсткі санкції проти Росії.

Слід зважити ще й на те, що Москва активно підтримує популістські партії в країнах Європи. Найбільш яскраві приклади

– Національний фронт (Франція), Jobbik (Угорщина), Незалежна партія Великої Британії, Podemos (Іспанія) та Syriza (Греція). Вони підтримали референдум в Криму, сепаратистський рух на Донбасі, виступають проти санкцій проти Росії та захоплюються Володимиром Путіним і його ідеями та практикою соціального консерватизму [Eurasianism, 2015]. Якщо вони стануть більш

92

популярними і набудуть права формувати органи державної влади, то це може мати серйозні наслідки. Крім цього, громадяни деяких країн Європи, як свідчать соціологічні дослідження, з небажанням сприймають необхідність надавати допомогу найбільш вразливим членам НАТО [Pew Research Center, 2015].

Слід також зазначити, що предметом нашого аналізу виступали, передусім, наукові публікації, академічні та соціологічні дослідження тощо. За межами нашого розгляду опинилися медіадискурси провідних західних країн, що формують суспільну думку, цілеспрямована діяльність російських засобів масової інформації, розрахована на зарубіжного споживача та ін. Україна, яка обрала стратегічний курс на інтеграцію з Європейським Союзом та наближення до європейських стандартів й цінностей, мала б була розраховувати на більш відчутну підтримку західного світу і міжнародної спільноти у цілому.

93

1.4. РОСІЙСЬКИЙ ПОГЛЯД НА КОНЦЕПЦІЮ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

Війни та конфлікти є неодмінним супутником історії людства. Яку б сторінку історії не відкрили, ми майже завжди побачимо на ній криваві сліди війни. Фахівцями [Hedges, 2007] підраховано, що за останні п’ять з половиною тисячоліть людство пройшло через 15000 війн і збройних конфліктів, які забрали життя понад трьох мільярдів людей. Починаючи з 3600 року до н.е. і до наших днів лише 292 роки були мирними, що складає 5 % від цього хронологічного відрізку. Інші 95 % часу людство безперестанно воювало. Здається, мозаїчність антропосфери сама виправдовує наявність збройних зіткнень між представниками різноманітних етнічних, расових, конфесійних, соціокультурних спільнот.

Гідне місце у світовій воєнній історії посідає Росія. Навіть відмінності базових параметрів історичних модусів російської державності – Московії, Російської імперії, СРСР, пострадянської РФ – не перекреслюють загальної цивілізаційної матриці, в основі якої лежить не інтенсивний й іманентний розвиток, а екстенсивне територіальне розширення. Росія не може існувати в режимі національної держави. На відміну від європейських націй, які мали колоніальні імперії, Росія була імперією за своєю суттю задовго до того, як сформувалася російська нація. Події навколо периметру кордонів Росії останніх років продемонстрували, що прагнення відтворити імперську велич не канули в Лету. «Щоб імперія була великою силою, – зазначає Домінік Левен, – очевидно, залучаються ресурси, ідеології, спокуси розширення і культурні стилі, які, в історичних рамках, передбачаються у концепції імперії» (курсив мій. – Р.Д.) [Lieven, 1995: 608].

Інакше кажучи, імперія вимагає експансії. Чи не цією обставиною пояснюється виняткова кількість війн в російській історії?

94

За відомостями, наведеними класиком російської історичної науки Сергієм Соловйовим, з 1055 по 1462 роки відбулося 245 зіткнень русичів з сусідами, 200 з яких випали на період з 1240 по 1462 роки (приблизно по одному на кожний рік). У 1898 році побачила світ книга генерала Миколи Сухотіна «Война в истории русского мира» [Сухотин, 1898], в якій стверджується, що за 525 років Росія воювала 305 років, тобто майже 2/3 свого існування. Можна сперечатися стосовно методики подібних підрахунків, але загального висновку це не змінить – воєн у російській історії було більш, ніж багато.

В офіційній історіографії прийнято стверджувати, що всі війни Росії мали суто оборонний характер. Придворні літописці за століття державної служби навчилися виправдовувати експансіоністську політику свого уряду. Завжди і всюди вони знаходили загрози, напади, порушення, провокації, що перетворювалися на casus belli. Джерело мілітаризму, за їхньою логікою, могло сформуватися де завгодно, але не в самій Росії, яка зображалася як миролюбна жертва зовнішньої агресії.

Подібні мотиви були притаманні не лише більш-менш віддаленому минулому. Вони живі й сьогодні. «Російській народ миролюбивий, – читаємо, наприклад, на сайті federacia.ru/encyclopaedia/war, – це знає кожний, хто хоч трохи знайомий з духовним обличчям російської людини. У цьому переконує й минуле нашого народу, яке не знало ані рицарства, ані ландскнехтів, ані кондотьєрів, які водили найманців на різноманітні пригоди. І все ж таки, не зважаючи на природне миролюбство, російському народу довелося воювати без кінця».

На жаль, з подібними висловлюваннями (щодо природного миролюбства) важко погодитися. Індивідуальні людські якості взагалі важно релевантно екстраполювати на політику держави, котра керується зовсім іншими принципами.

Держава Російська не тільки давала відсіч зовнішнім загарбникам (цього ніхто не заперечує), але й сама поводилася досить агресивно, постійно збільшуючись через завоювання нових

95

земель. Якщо б Росія лише оборонялася, то як пояснити збільшення площі її території з 430 тис. км2 у 1460 році по 21,8 млн. км2 наприкінці ХІХ століття? І це без Аляски (площа – 1,7 млн. км²), яка входила до складу імперії з 1744 по 1867 роки. Нескладні розрахунки доводять, що з 1460 по 1867 роки Росія щорічно збільшувалася на 56 тис. км². Для порівняння – таку площа займає сучасна Хорватія. Інакше кажучи, захопили і анексували Хорватію, наступного року – ще одну, потім – ще, і так протягом 407 років. Дійшло до того, що більше Російської імперії за всю світову історію була лише середньовічна Монгольська і Британська колоніальна імперія ХІХ ст. Росіяни пишаються, що їх держава займала 1/6 суходолу планети.

Чи може таке статися в умовах оборони?

Навіть якщо припустити, що деякі окремі народи увійшли до складу імперії за власною волею, то переважна більшість територій все ж таки приєднані внаслідок завоювань. Серед них слід згадати захоплення Казанського, Астраханського, Сибірського ханств, збройну боротьбу за узбережжя Балтики. Тривалий опір експансії чинили народи Кавказу, Центральної Азії, Далекої Півночі (якути і чукчі). Не все так однозначно з Прибалтикою, Бєлорусю, Україною, Молдовою, Грузією, Вірменією, Казахстаном, Бухарським і Хівинським еміратами, Польщею, Фінляндією, Тувою тощо.

«Російська розбудова імперії, – пише Роман Шпорлюк, – розгорталась у двох напрямках: по-перше, Москва, підкоривши Казань, розпочала завоювання Сходу; трохи пізніше, після приєднання Східної України й Києва, було розпочато похід на Захід. Схоже, що російський східний похід виявився успішнішим, попри високі релігійні й культурні бар’єри, які на заході, здавалося б, були значно нижчими. Безумовно, завоювання Росією Кавказу й Центральної Азії в ХІХ столітті були відкрито загарбницькими, колоніальними і мали те саме обґрунтування, що й європейські заморські завоювання, – наприклад окупація Францією Північної Африки» [Шпорлюк, 1997: 108].

96

Були в Росії й свої кондотьєри – «казакі», промисловики, різного роду авантюристи, завдяки яким росіяни швидко просувалися «встреч Солнцу» – в Сибір, на Далекий Схід, на Аляску. Про «гуманний» характер такого просування написано багато, у тому числі самими росіянами [Див.: Алексеев, 1982; Бахрушин, 1927; Гринев, 2003; История Русской Америки, 1997]. Інша справа, що після завоювання підкорені народи втрачали свою суб’єктність, розчинялися у «великому руському морі», й офіційну історію за них писали згадані придворні літописці. Вони абсолютизували значення «цивілізаційного поштовху» для «недорозвинених народів», який начебто неодмінно слідував за приєднанням до імперії, і, навпаки, намагалися не помічати негативних явищ, що супроводжували цей процес (скорочення населення, культурну деградацію, економічний занепад).

За словами Альфреда Рібера, імперський історичний досвід Росії включав обов’язкову «боротьбу на двох рівнях за гегемонію над прикордонними землями» – з народами, якими імперія керувала, чи вважала, що керує, та з іншими імперіями [Rieber, 1994: 86]. Проте широкого розголосу набували лише події другого, «міжімперського» рівня, і лише у випадках, коли вони доводили перевагу Росії. В результаті вітчизняній історії добре відомі випадки, коли Росія рятувала прикордонні народи від етноциду з боку, наприклад, Туреччини, Персії або Китаю, але ми майже нічого не знаємо про невдалі спроби територіального зростання імперії.

Хто щось чув про намагання приєднати до Росії Гавайські острови, частину Сомалі або створення на землях Маньчжурії так званої «Жовторосії»? За винятком професійних істориків, ніхто. Ці сюжети реальної історії залишилися поза увагою широкого загалу, оскільки не вписувалися у прогресистсько-месіанську логіку офіційної російської історіографії. Трохи більше пощастило «грецькому проекту» Катерини ІІ (завоювання Константинополя, звільнення слов’ян на Балканах і створення підконтрольної Росії православної імперії на кшталт Візантійської) або Форту Росс в Каліфорнії.

97

Проте всі – відомі і невідомі – негативні спроби лише підкреслюють загальні експансіоністські настанови російської політики. Експансія є способом існування будь-якої імперії, і Росія

уцьому плані не є винятком.

Зграничною відвертістю про це пише один з ідеологів сучасного євразійства Олександр Дугін, доводячи право російського народу на «цивілізаційну експансію». «Цей експансіонізм є невід’ємною складовою історичного буття руського народу», внутрішньою «потребою у створенні Імперії, кордони якої історично постійно розширювалися, охоплюючи все більший і більший конгломерат народів, культур, релігій, територій, регіонів». І в цьому полягає месіанська роль росіян як певний «загальний знаменник», який «дозволяє руським інтегрувати в свою Імперію будь-які культурні реальності»

[Дугин, 2000: 107].

Ідею месіанської ролі Росії, яка протистоїть світовому Злу і тому має право на експансію як очищення, розвиває Олександр Проханов. Він наполягає, що історичну долю Росії можна оцінити суто релігійною свідомістю, адже «соціальна, ідеологічна або політична свідомість не зрозуміє цього до кінця. Тільки релігійна, якій можна знайти підтвердження в наших монастирях, в доктринах і міркуваннях наших праведників і старців. Вона каже нам, що місія Росії – приймати на себе світову темряву і перетворювати її на світло. Росія – це гігантська, задумана Господом фабрика з переробки світових відходів, духовних і моральних. Тому на нашу країну навалюється ця темрява – будь то Стефан Баторій, Лівонський орден, Наполеон, Гітлер чи нинішня західна армада. Все це обрушується на Росію, бажаючи помститися за те, що вона живе божественними мріями – про вічну справедливості, про красу. І ці удари ми тримаємо, бо так і для цього створені» [Гвардия развития].

«Руський народ, – продовжує Дугін, – виходить у своєму бутті із ще більш глобальної, «сотеріологічної» перспективи, яка в тенденції має загальнопланетарне значення». «Росіянам є діло до

98

всього і до всіх, і тому в кінцевому рахунку інтереси російського народу не обмежуються ані руським етносом, ані Російською Імперією, ані навіть усією Євразією. Цей «трансцендентний» аспект російської нації необхідно враховувати при розробці майбутньої геополітичної стратегії» [Дугин, 2000: 108-109].

Український соціальний філософ Олександр Таран, процитувавши цього одіозного діяча, зазначає, що «експансіонізм росіян не є історичною випадковістю». З часів виникнення Московії самодержавство проводило агресивну зовнішню політику, апелюючи до релігійних мотивів. Воно наділяло себе певною місією від Бога врятувати православну віру. І, власне, це спасіння православної віри самодержавство зробило своєю ціллю, а війну – засобом. Логічним продовженням такої концепції стало формування ідеократичного самодержавства, ідеократичної влади, яка міцно трималася за ідеологему «Москва – третій Рим». «У подальшому ця ідея трансформувалася в імперські устремління Петра І, потім – ідею перемоги Світової революції, згодом – комунізму, і нарешті – збирання “руського міру”» [Таран, 2016: 61].

Внаслідок таких ідеологічних трансформацій найпривабливішими та найуспішнішими періодами російської історії вважаються ті, в яких Росія перемагала сусідів, захоплювала їхні землі, збільшуючи власні розміри. Можливо, саме тоді народився амбітний принцип зовнішньої політики російських самодержців: «землі, які хоч день перебували у складі Російської імперії, належать їх назавжди». Про це все частіше нагадують державні діячі сучасної, пострадянської Росії, яка обрала шлях відтворення імперії.

І навпаки, ті нетривалі періоди, коли Росія самостійно і свідомо відмовлялася від експансіонізму, сьогодні оцінюються як ганебні «періоди ослаблення Росії». Як зазначає український журналіст і блогер Віталій Портніков, імперія – це «природній стан суспільства, здатного лише до екстенсивного розвитку. Останні 25 років російської історії краще, ніж всі попередні

99

столітті, довели – Росія може або воювати – або загинути» [Портников, 2016].

А російський культуролог Михайло Епштейн висловлюється ще радикальніше: «Якщо у пізньорадянські роки популярною була пісня на слова Євтушенко «Хотят ли русские войны?», то тепер багато хто з радістю скажуть: так, хочуть війни, ми хочемо війни...

Вже видно: коли перемагає Росія, в підкорених країнах все приходить до занепаду, до запустіння. Усюди дух мертвущого гніту, все живе опиняється під підозрою. Виходить, перемога нічого не принесе і ніяких проблем не вирішить, але потрібна помста, щоб інші не насмілювалися жити яскравіше, вільніше нас. Сенс не в тому, щоб перемогти, а в тому, щоб занурити в пітьму весь цей святковий, ошатний, багатий, життєлюбний і нескінченно чужий західний світ. Ми готові піти в небуття, але при цьому все одно заберемо вас з собою, навіть якщо ви зруйнуєте нашу країну»

[Эпштейн, 2016].

Таким чином, «підвищена» кількість війн в історії Росії є цілком закономірним явищем, що має пояснення у самій природі імперії, для якої експансія є модусом існування. Логічно, що за таких умов держава приділяє особливу увагу своїм збройним силам, плекає їх, викохує, адже саме від їх стану залежить здатність не лише до оборони, а й до агресії. «У Росії не має друзів, – полюбляв повторювати імператор Олександр ІІІ. – Вони побоюються нашої величі. У нас є лише два надійних друга: російська армія і російський флот!» Слід визнати, що в історичній ретроспективі російська армія була однією з найсильніших в світі. Росіяни неодноразово доводили, що можуть і вміють воювати. Тому антропо-аксіологічним типом – уособленням східнохристиянської (православної) цивілізації, або «руського міру» є, скоріше, не «монах-ісіхаст, більш призваний до молитвеного споглядання того, що зверху, ніж до земних клопотів в ім’я справ і користі» [Панарин, 2014: 235], а все ж таки людина війни – офіцер.

100