3781-7599-1-SM (1)-1

Безкарно підтримувалася і пропагувалася ця вервечка антидержавних ідей вітчизняними але проросійськими політиками, насамперед, тієї партії, яка підгорнула під свій політичний та адміністративний контроль як мінімум Донецьку й Луганську області і чий лідер та його найближчі посіпаки переховуються саме у РФ [НовиниNewsru.ua, 2015].

Простіше кажучи, особи, які мали контроль над ЗМІ і потужно впливали на громадську (у тому числі, наукову) думку, задовго до війни почали прищеплювати масам і України, і РФ деструктивні щодо державності міфи про «традиційність федерального устрою України», «особливу донбаську ідентичність», якісно відмінну від українського тла. Мало того, одіозні політичні діячі РФ, проросійські депутати Верховної Ради відкрито збирали з’їзди, на порядку денному яких прямо була зазначена мета «перегляду історичного минулого» [З’їзд у Сєвєродонецьку, 2008].

Міфотворчість набирала обертів. Але деякі базові спекулятивні міфи не змогли вкорінитися у масовій свідомості. Це сталося тому, що, по-перше, вказаний вище прогресуючий у масах нігілізм заперечував не лише традиційні, але й навіювані технологами ідеї, а по-друге, дослідники вітчизняної архетипіки, наприклад, Хіроакі Куромія, вказують що вона не контрастна до загальноукраїнської. В ній просто більше виражені динамічні «козацькі», свободолюбні, працьовиті, героїчні типажі «дикого поля» [Куромія, 2002, 2015].

Погоджувалася з Хіроакі Куромією і велика когорта вітчизняних дослідників теми ідентичності, до яких слід віднести, зокрема Геннадія Коржова [Коржов, 2006], Ігора та Ярослава Паськів [Пасько та ін., 2006: 2-5], Володимира Білецького [Білецький, 2005: 28], Ярослава Грицака [Грицак, 2007], Оксану Міхеєву [Міхеєва, 2016], Валерія Романька, Петра Тимофєєва, Вадима Оліфіренко, Фені Пустову, Василя Пірка. Вони сукупно аргументовано доводили, що «в середовищі місцевої еліти так і не сформувалися чіткі уявлення про донбаську регіональну

191

ідентичність. Істотний інтелектуальний потенціал регіону і яскраво виражене в середовищі місцевої правлячої еліти прагнення до більшої самостійності не змогли створити цілісного інтелектуального продукту ідеологічного або міфологічного характеру, здатного всебічно обґрунтувати претензії Донбасу на автономію. Доктрина федералізму… не отримала того рівня підтримки в масовій свідомості, на який розраховує місцевий політичний клас. Бракує і міцних соціальних зв’язків, побудованих на почутті приналежності до регіону, на загальних традиціях, історії, міфах і героїв» [Коржов, 2006].

Геннадій Коржов, Ігор Пасько та Ярослав Пасько в роботі «Плавильний басейн донецької ідентичності» приходять до висновку, що соціальна конкретика сформувала «типаж мешканця краю – образ заробітчанина, людини, що не має власної історії і традиції, сталих гуманістичних цінностей, особи, що була налаштована ставити матеріяльні цінності понад ідеальні та духовні, що значною мірою викривленими настановами створює навколо себе певну марґінальну культуру…» [Пасько та ін., 2006: 2-5]. Зазначимо, що ця їх теза додатково підтверджує нашу позицію про аномізацію суспільства.

Отже, політичні міфи про «природність» федеративного устрою України та якусь особливу «донбаську ідентичність» вкорінені і розвинені не були.

Разом з цим, спираючись вже на об’єктивну багатонаціональність і традиційність у окремих районах Донецької та Луганської областей та у Криму російської мови спілкування, політики та мас-медіа з часів клептократії Віктора Януковича активно просували у свідомість маси альтернативний (підстраховувальний) міф, який все ж-таки знайшов свого прихильника у інтелектуально збідненого адресата.

Цей міф простіше за ідеологему про «донбаський народ» – це міф про «російськість». Він відомий під варіантами «Донбасская Русь», «Донбасс – русская земля» і базований на примітивній підміні понять, хоч якось апелюючих до реальності.

192

Некритичний розсудок маси не помітив простої логічної пастки – проголошуване політиками поняття «русскоязычный регион» насправді повинне звучати як «многонациональный русскоговорящий регион». Хоча ні про який «регіон» вже не йдеться – виходячи з даних соціології [Дротенко, 2014], [Семків & Друль, 2014] є окремі урбанізовані немасштабні райони, в яких російська мова є зручною для вжиткового спілкування у мультинаціональному середовищі.

Цей міф, невдовзі швидко розвинений до ідеї про так звану «Донецьку народну республіку» як частину вигаданого pax russiсa, легітимізував у заздалегідь підготовленій для цього масовій свідомості сотень тисяч мешканців східних областей ідею правомірності фактично злочинного антидержавного заколоту і так званого «референдуму». З цього почалося широке втілення міфу у матеріальній реальності – численні імітаційні «державотворчі» процеси, які відбуваються сьогодні у ОРДіЛО.

Додамо до цього деякий фактаж. Прямих посилань на «Донецьку народну республіку» у просторі Internet на тепер близько 300 тисяч, «Донбассая Русь» – близько 6 тисяч, «Донбасс

– русская земля» – близько 3 тисяч, «Новороссия» – понад 800 тисяч. Тобто цей міф «живий» у інформаційному світі. Неважко пересвідчитися, що технологічно і організаційно він підтримується ще з 2005 року.

Поряд з екзогенним схізмогенезом, другим синхронним вектором інформаційної агресії, очевидно, є динамічно розгорнута російськими і проросійськими ЗМІ кампанія проти подій, які відомі під назвою Революції гідності.

Ця діяльність фактично зводилася до дезінформації і дискредитаціі як сотень тисяч мітингуючих, так і їх лідерів. При цьому спостерігалися: контроль над інформацією, її фільтрація і спотворення, а також явища технологічного словотворення, відоме як оруелівський «новояз» або «псування мови» (за Сергієм Кара-Мурзою).

193

У масову свідомість мешканців віддалених від Києва областей практично не допускалася інформація про мотиви мітингарів і причини виникнення Революції гідності – зірвання 21 листопада 2013 року підписання угоди про європейську інтеграцію, надмірне зосередження влади в руках Віктора Януковича та оточуючих мафіозних груп, різке обмеження громадянських свобод на російський кшталт, побиття студентів 30 листопада того ж року та інше.

Натомість маніпулятивною пропагандою протестуючі маси характеризувалися загалом як наймане за гроші США збіговисько безробітніх безхатченків і ледарів в основному, з західних районів України, де, ніби-то жити неможливо з причини тотальної розрухи. Мотиви революціонерів маніпуляторами також подавалися викривлено, або стигматизувалися інвективною лексикою лайливо і категорично, скажімо, відносно загиблих «Небесної сотні» поширеними серед пропагандистів «русского міра» були фрази на кшталт «небесна скотня» і ще більш цинічні.

Творці і поширювачі дискредитаційного «новоязу» загалом дотримувалися таких головних векторів:

–Висміювання розумових якостей мітингуючих («майдауни», «майдануті»).

–Нецензурного (геніально-фізіологічного) нарікання як самих мітингарів, так і їх лідерів.

–Блазнювання з професійного фаху, освіти, національного, етнічного походження лідерів Революції гідності, їх віросповідання або їх прізвищ (Олександра Турчинова, Юрія Луценка, Петра Порошенка, Віталія Кличка, Арсенія Яценюка та інших).

–Профанізації і спотвореного кепкування зі звучання ряду слів («свідоміти», «поцреоти», «гейропа», «правосєки» тощо).

До цього додавалася багатократно повторювана дезінформація про те, як маси протестуючих ніби-то всіляко нападають (спалюють, по-звірячому знущаються, б’ють цепами)

194

на захисників режиму Віктора Януковича – «хлопчиків з Донбасу» (адміністративно організовану кримінальноподібну когорту), «правотворчий» підрозділ «Беркут», інших «безневинних» представників МВС.

Як відомо і добре досліджено, для цієї дезінформації спеціально наймалися актори, які грали ролі «міліцейських матерів» та ін., переодягалися у цивільне так звані «представники правопорядку», здійснювалася фальсифікація відео, доставлялися спецпідрозділи з РФ, масово поширювалися чутки.

Третій вектор інформаційної атаки на український соціум – нагнітання панічних настроїв, які поширювалися, здебільшого, шляхом потужного каналу дезінформації – саме чуток. Загалом його можна образно назвати як міф «К нам едут фашистыбандеровцы!».

Як ми добре пам’ятаємо, Сходом України і Кримом за допомогою цих специфічних вербальних повідомлень, які при дефіциті інформації, особливо істинної, мають велику цінність, передавалися афективно забарвлені легенди (складові міфу) про те, що тисячі чи десятки тисяч «западенців», «правосеків», «майданутих», «бандеровців» тощо їдуть поїздами («ешелонами») до Луганська, Донецька, Сімферополя, інших «руськіх» міст для того, щоб насадити «бендеровщину», провести насильницьку і тотальну українізацію, перевіряти всіх на знання української мови і карати за незнання. І вони ось-ось будуть тут.

Оскільки ЗМІ тоді, як і зараз, переважно, перебували під контролем посіпак проросійського кримінального диктатора, про істинні обставини і динаміку Революції гідності розлогої інформації у Криму, на Луганщині і Донбасі практично не було. Натомість, названі чутки поширювалися дифузною аудиторією безперешкодно, призводячи критично мислячих людей до гомеричного реготу, а масу раціонально спрощених аномізованих індивідів з відсутньою чи стертою українською національною свідомістю – до натуральної паніки.

195

Враховуючи синергетичний ефект синхронно діючих причин та передумов, стає зрозумілим факт «перепрограмування» великої частини громадян України – і не лише на її Сході чи у Криму.

Доволі скоро, адже від початку Революції до початку міліарної стадії війни пройшло лише три місяці (30 листопада 2013 року – 27 лютого 2014 року), перебуваючи під час цього терміну під постійною маніпулятивною атакою, частина мешканців східних областей і Криму сприйняла російські війська як визволителів (від суто міфічного ворога), приєдналася до них і зараз в якості інструменту приймає участь у гібридній війні. Це не дивно і цілком закономірно, особливо з урахуванням того, що передумови для цієї, по суті, масової державної зради, діяли роками і десятиліттями.

Таким чином, стадія підготовки соціального ґрунту – кроскласової верстви населення України, яка некритично сприйняла антидержавні ідеї, полягала у впливові на її свідомість, мотиваційну і самоідентифікаційну сферу таких чотирьох соціально-депресорних і дезінтегруючих соціальне тло держави чинників:

–Процесу деінтелектуалізації, послаблення критичної функції мислення, креативності та зрілих якостей особистості, який діє глобально.

–Аномізації українського соціуму з акцентом утворення хаосу моральних, релігійних і правових нормативів саме на Сході України.

–Нігілізації вітчизняного суспільства, що призвело до протестного ставлення верств населення до названих взірців, сорому стосовно причетності до української держави, зтирання національної ідентичності, дискурсу дистанціювання від українського.

–Ендогенних схізмогенетичних прагнень політикуму, які за допомогою політичної міфотворчості, додатково послаблювали

196

загальноукраїнський ідентифікаційний дискурс у свідомості громадян України, особливо її Сходу.

Гібридна війна на Сході України мала тривалий домілітарний етап, який полягав у агресорному впливові проросійських агентів

– параінтелектуальних, псевдонаукових, політичних, медійних та інших функціонерів, які реалізували три головні вектори інформаційної атаки, а саме:

–Екзогенний схізмогенез шляхом створення інформаціних, зокрема, квазінаукових міфологічних продуктів для навіювання частині України ідеї про її тяжіння до російського «цивілізаційного центру» і колабораціоністських дискурсів.

–Дискредитаційна діяльність, спрямована проти соціальних зворушень, які повалили проросійський клептократичний режим Віктора Януковича. Відтак існував потужний різноплановий технологічний продукт, який висвітлював «Революцію гідності» у виключно негативних акцентах – як заколот фашистів, націоналістів, збоченців тощо.

–Призведення проросійськи орієнтованих (або переорієнтованих) громадян України до панічних настроїв шляхом цілеспрямовано поширюваних чуток про вигадану небезпеку з боку навали націоналістів, які нібито будуть карати всіх інакомислячих, встановлюючи фашистський соціальний лад у Криму та на Сході.

Міфологія мілітарної фази

Стислий огляд принципів маніпуляції масовою свідомістю. Продовжимо далі розгляд аналіз ворожої технологічної дії на масову свідомість громадян України, зосередившись далі на міліарній стадії конфлікту. Безпосередніми завданнями цієї частини нашого дослідження буде відстеження засобів, способів та векторів цього маніпулятивного впливу у контексті вище заявленої мети.

197

Читачеві, імовірно, відомо, що маніпуляція масовою свідомістю широко практикується у сферах політики і державного управління вже принаймні протягом століття. Це пояснюється формальним відходом більшості країн світу від варіантів монархічної влади і відповідних методів неприхованого соціального примусу. Відтак слово «демократія» у сучасному державному управлінні диктує владі, на наш погляд, дві головні тактики взаємодії з суспільством. Воно або зобов’язує державу дійсно вести діалог з ментально вільними громадянами з автономною моральністю та раціональністю. Це не просто, бо такі особистості, попри високу продуктивність, утворюватимуть громадянське суспільство, вимогливе і критичне до влади. Або державна надбудова просто називатиметься демократичною, а задля громадянської покори вона впроваджуватиме технології неявного впливу на свідомість власних громадян, тобто, маніпуляції. Остання модель прагне перетворити людей на некритичних індивідів (своєрідних дикунів), які спрямовуються вірою і афектом, а аж ніяк не раціо – цей процес та його результат класиками виявлений.

Отже, потрібний владі суспільний договір з такими громадянами легко встановити, а, точніше, – зімітувати, використавши стереотипність й нелогічність редукованих мисленнєвих процесів і тяжіння психіки деградантів до емоційно насичених байок – політичних міфів.

Оскільки, на думку відомих теоретиків, таких, наприклад, як Ернст Кассірер [Кассірер, 1993; Кассірер, 1998], Еріх Фромм [Фромм, 2006], Гюстав Лебон [Лебон, 2011], демократій другого типу сьогодні у світі більшість, то владні структури широко застосовують інструментальний вплив на масову свідомість.

Досі маючи деякі ознаки «таємного» для дилетанта знання, цей вплив насправді виявлений і різнобічно проаналізований. Відтак, когорта відомих вчених, ряд яких вказаний у попередньому пункті розділу, прагне зробити інформацію про систему маніпулювання свідомістю, про цю summae technologiae,

198

знанням відкритим. Серед найсучасніших узагальнювачів всього цього теоретичного надбання особливо виділяється, на нашу думку, багатовекторний вчений пострадянського тла Сергій КараМурза, ґрунтовна соціально-філософська праця якого «Маніпуляція свідомістю» витримала вже кілька перевидань

[Кара-Мурза, 2005].

Заслугою цього вже згадуваного нами автора останніх десятиліть є те, що він спирається на потужний філософський і взагалі гуманітарний експериментально підтверджений науковий підмурівок, закладений ще класиками Ренесансу й динамічно викристалізований на межі ХІХ-ХХ ст. Попри деяку некласичність викладу матеріалу книги і політичну упередженість автора, більш важливою для нас є його наукова позиція, проартикульована мета

– навчити розпізнавати вплив на свідомість і чинити йому конструктивний спротив. Саме тому ми будемо послуговуватися результатами праці цього систематизатора і долучаємося до його мети.

Очевидно, треба погодитися з Сергієм Кара-Мурзою і опініями численних класиків, які наводяться у його праці, щодо загальних фундаментальних принципів зміни свідомості маси. Їх загалом два. Маніпуляторові треба здійснити технологічний вплив 1) на мову і мислення та 2) на емоційну сферу.

Розглянемо наш об’єкт через призму цих принципів.

Родовою особливістю людини є те, що серед сигнальних систем у неї домінує друга, за допомогою якої вона отримує опосередковану знаками інформацію, формує на її основі світоглядну картину. У людини маси це статичний шаблон, стереотип – її психіка економна і без тренування не прагне, до вибудовування динамічних розгалуджених світоглядних картин.

В цей світоглядний шаблон людина поняттями і судженнями «вписує» себе, ранжує цінності, алгоритмізує власну поведінку в рамках можливості екстраполяції цього суб’єктивного стереотипу у варіативне майбутнє. До того ж «другі знаки» взаємовпливають на формування мислення, оскільки воно своїми операціями

199

послуговується засвоєними знаковими системами і чим цих знаків більше, тим мислення багатше. Це спрощена і цілком відома картина. Ми дійсно мешканці логосфери – світу слів, їх соціальних, особистісних контекстів та взаємовідношень.

Разом з цим не слід забувати, що формування мови і мислення відбувається тільки при соціальному впливові і лише за умови цього впливу.

Тобто якщо планомірно і цілеспрямовано впливати на інформацію, яку обробляє мислення (суто вербальну, текстову, іконографічну, числову тощо), то воно саме буде модифікуватися потрібним маніпуляторові чином. Наприклад, якщо виключати з обігу слова, взагалі не знайомити людей з ними, переслідувати тих, хто ними послуговується, натомість конструюючи нові поняття з новим значенням, то відповідно буде змінюватися оціночна картина себе і світу. Сфера думок буде зрештою відбивати зконструйовану маніпулятором реальність – політичний міф. Це прекрасно проілюстровано, наприклад, конструюванням «новомови» («новоязу») у пророчій антиутопії Еріка Артура Блера (псевдонім Джордж Оруелл) «1984» [Оруелл, 2010].

Операціоналізуємо поняття. Під політичним міфом ми будемо вважати статичний психічний образ, який висвітлює та спрощено інтерпретує суспільні події, має виражений ідеологічний та афективний аспект. При цьому співвідношення міфу і реальності носієм міфічного світосприйняття не приймається до уваги.

Чи спостерігаємо ми цей процес тенденційного спотворення мови у загарбницькій війні з боку РФ? Безумовно, так. Як писалося нами раніше, підміна понять у хаотичному інформаційному потоці спостерігається ще на підготовчій фазі агресії – коли готувався соціальний ґрунт, потенційно лояльний до окупантів.

Початок же міліарної стадії неоголошеної війни РФ проти України з прямим втручанням російських збройних сил ми відраховуємо з 27 лютого 2014 року. Саме в ніч на цю дату

200