3781-7599-1-SM (1)-1

Без детального аналізу різниць між тими двома напрямками на даний момент варто підкреслити, що для теоретиків першого напрямку шлях до пізнання сутності та джерел війни веде через пізнання умов, природи і структури миру. З іншого боку, представники другого напрямку вважають, що треба дослідити спочатку джерела війн, їхньої сутності і характеру, а тільки потім визначати умови їх викорінення з суспільного життя. Таким чином здається, що у методологічному відношенні полемологія є більш переконлива, адже згідно з її принципами, якщо ми хочемо будувати мир, необхідно одночасно обмежувати, зменшувати і врешті ліквідувати джерела збройних конфліктів і війн. Отже без огляду на численні методологічні і теоретичні напрямки у дослідженнях війни і миру полемологія здобуває значну вагу і значення. Проявляється це в різнорідних діях, що направлені не тільки на створення інтердисциплінарної, але своєрідної наддисциплінарної галузі наук про війну і мир [Borgosz, 1989: 226227].

Отже саме війна з огляду на свою теоретичне і практичне значення стала предметом зацікавлень філософської і суспільної думки від початків історії. Можливостей уникнення війн людськість шукала дуже довго. Зміст міркувань змінювався в міру історичного розвитку і поступу наукового знання, а ідеї, що з'являлися в цій сфері, були пов'язані з тими чи іншими політичними, військовими, ідеологічними, цивілізаційними, релігійними або методологічними принципами. Через деякий час повставали ще складніші інтерпретації вищезгаданих проблем, спеціалізовані, розвинуті трактати і теорії присвячені повстанню та сутності війни і її ролі та значенню в житті суспільств і держав. Хоча ці концепції мали багато цінних елементів, характеризувались на жаль одностороннім підходом. Не представляли цілісної і наукової теорії, що не дозволяло повніше пізнавати і розуміти цю складну проблематику.

З розвитком науки і техніки, з черговими трансформаціями суспільного устрою змінювалися теорії ведення війн. Характер збройних конфліктів був значною мірою визначений розвитком

11

засобів боротьби. Природа збройної боротьби підлягала систематичній переоцінці. Здається, що твердження про можливість цілковитого усунення феномену війни із суспільного життя є чистою утопією. Змінюються цілі, характер і способи ведення збройних конфліктів, що відчувається зокрема на даному етапі сучасності, але незмінним здається твердження, що в майбутньому війну як суспільне явище чекає на жаль «щасливе довголіття».

Незважаючи на численні зусилля щодо пояснення сутності дисципліни полемології, й далі вимагає вона не тільки подальшого аналізу, але популяризації основних її аргументів. Як раніше згадувалося, поняття походить від грецького слова «полемос», тобто війна, конфлікт, суперечка. Варто згадати також творця цього поняття, на якого часто вказують представники дисципліни. Був ним французький соціолог і демограф Гастон Бутуль (18961980), один із фундаторів і директор першого в світі Інституту полемології (l’Institut français de polémologie), створеного у 1945

році в Парижі. У своєму найбільшому творі «Traité de polémologie. Sociologie des guerres» («Трактат про полемологію. Соціологія війни»), де можна знайти квінтесенцію його поглядів. Бутуль виразив свій підхід до проблематики у знаменитому твердженні: «Якщо хочеш миру, пізнай війну», або «від пізнання війни до пізнання миру». Він підкреслив потребу визначення явища війни тому, що тільки це може гарантувати збереження миру та уникнення збройних конфліктів та війн у майбутньому [Bouthoul, 1970].

Такий підхід визначає кроки полемологів, які акцентують необхідність пізнання природи, етіології та сутності війни перед аналізом і пізнанням миру. Пізнання війни може сприяти створенню рамок для пізнання миру. Таким чином полемологія концентрується на дослідженні явища війни у спосіб, подібний до дослідження інших суспільних явищ.

В літературі можна зустріти різні визначення проблемного поля полемології. Це є наукова дисципліна, в рамках якої

12

дослідники займаються аналізом війн і збройних конфліктів в інтердисциплінарній перспективі. В її рамках досліджується природа збройних конфліктів і війн, їх місце в часі і просторі, циклічність, інтенсивність, розмір, масштаб, а також причиннонаслідкові зв'язки та їх класифікація. Полемологія досліджує війни і збройні конфлікти минулого, сучасності та майбутнього

[Huzarski, 2012: 10].

Можна виділити в її рамках такі області пізнання: дослідження війн та збройних конфліктів минулого на основі численних критеріїв (порівняльний, статистичний, структурний аналіз тощо), сучасності (ідентифікація проблеми) і майбутнього (прогнозування), визначення природи війни та збройних конфліктів (війна як феномен, причини агресивної поведінки), факторів, що сприяють їх періодичності, або так звані ритми войовничості; визначення показників інтенсивності, вимірювання і порівняння тривалості, а також створення типологічного поділу

[Kęsoń, 2013: 10].

Полемологія намагається відповісти, насамперед, на питання, чому в суспільстві в певному моменті історії починаються воєнні дії. Згідно думки відомих полемологів війна – це найбільш суперечливе і деструкційне серед суспільних явищ. Окрім війни та конфліктів полемологія також займається проблемами миру в інтердисциплінарній перспективі. Саме на цьому дослідники і спеціалісти з полемології покладають вирішальний акцент.

Сучасна цивілізація або цивілізації принесли багато нового до життя людини в матеріальному, науковому і технічному сенсі, забезпечуючи хоч у частині глобального суспільства досить високий рівень життя. Реалізація економічних потреб і прагнень в розвинених суспільствах сприяє відчуттю економічної безпеки, зросту матеріальних стандартів житті, розвитку потенціалу комунікації між людьми та соціальними групами в усіх можливих її формах. На жаль, разом з розвитком позитивних тенденцій наступило пришвидшення розповсюдження глобальних викликів і загроз та численних інших негативних факторів. І хоч у воєнному

13

відношенні небезпека нової глобальної війни на даний момент оцінюється як мінімальна, не означає це її цілковитого виключення [Krztoń, 2015: 9].

Війни є не тільки реальною складовою частиною сучасного світу. Мабуть не знайдеться жодної особи, яка не погодиться з твердженням, що війна завжди була невід’ємною частиною існування людської спільноти. Трактування війни як важливої частини міжнародних відносин й далі відповідає звучанню слів Сунь Цзи, згідно яких війна є справою суттєвого значення для долі держави [SunTzu, 1994: 64]. Ці ідеї мають дуже довгу традицію.

Незважаючи на численні ідеологічні, політичні чи методологічні відмінності спеціалісти військової галузі намагаються опрацювати наукові підвалини для нових суспільних, державних і міждержавних стосунків, одночасно беручи участь в практичній реалізації цих стратегій. При цьому розуміння війни і навіть значення самого поняття «війна» змінюється з огляду на історичну змінність феномену. Подальший аналіз намагається віддзеркалити зміни в характері, а часом навіть в природі війни на сучасному етапі розвитку людства. Безсумнівно поняття війни, різноманітні термінологічні і типологічні елементи були вже багато разів описані в літературі предмету.

Більшість полемологів так чи інакше співвідносить свої роздуми на сучасні теми з подібною тематикою з минулого. Варто на цьому етапі навести слова Едварда Карра, який в одному із свої творів виразив переконання про характер розуміння історичних змін. Отже, згідно його бачення, історія починається саме тоді, коли люди перестають вважати мінливість природнім процесом, тобто циклом пір року, що приходять на зміну одна одній, поколінь, які змінюють одне одного. Необхідно події розглядати конкретно, в перспективі їх зв'язку із людськими діями і постійним впливом людських дій. «Минуле, сьогодення і майбутнє пов’язані одне з одним в історичний ланцюг без кінця» [Carr, 1999: 166-167]. Таким чином, без відповідного аналізу

14

минулих війн неможливо знайти відповіді на всі питання про війни сучасні.

Згаданий вище Сунь Цзи вважав, що найважливішим досягненням війни є перемога ворога без боротьби. В своєму трактаті «Мистецтво війни» він писав, що «війна – це велика справа держави, основа життя і смерті, шлях до виживання або загибелі. Це потрібно ретельно зважити й обміркувати». При цьому Сунь Цзи вважав, що будь-яке зло є ліпше за війну, оскільки війна є найбільшим злом [SunTzu, 1994: 7-13].

Античний філософ Платон вважав війну за нормальне і вічне явище, а також передусім суспільне. Варто пригадати його поділ війн на внутрішні (між грецькими полісами) та зовнішні (боротьба греків з іншими державами), вважаючи перші за хворобу Еллади (громадянська боротьба). Джерелом внутрішніх війн, на його думку, були несправедливість, відсутність згоди і гармонії та «ненаситна жага» тощо, тобто приватні і публічні «джерела нещастя». Зовнішні війни Платон вважав за натуральні явища, що виникають з відмінності Греції від варварів, необхідності захисту її безпеки та культурної вищості [Platon, 1958: 76]. Війна, за Платоном має бути знаряддям зміцнення миру, але протягом мирного періоду не варто готувати чергову війну.

В подібний спосіб розмірковував й Аристотель. Він трактував війну не як мету саму в собі, але як засіб досягнення мети, тобто миру. Враховуючи факт, що Аристотель вважав мир за умову досягнення щасливого життя і вартість саму в собі, війна видається таким чином своєрідною обов’язковою умовою досягнення щастя в умовах миру. Він присвятив багато уваги збройним силам. На його думку, кожна держава повинна гарантувати своїм громадянам відчуття безпеки, миру та щастя, тому повинна мати добру армію, яка повинна забезпечити такі умови [Arystoteles, 1964: 288].

Серед давніх мислителів важливу роль у розвитку полемологічної думки відіграв Цицерон, який вважав війну

15

вирішенням суперечки через застосування сили у вигляді збройного насильства.

Відрізняв такі два атрибути війни як поява суперечки між сторонами та пізніше застосування збройної боротьби із суперником як засобу вирішення цієї суперечки. Представлений Цицероном принцип став основним для багатьох представників середовища дослідників війни. Також він підкреслював роль справедливості в діяльності і функціонуванні держав. Цицерон вважав, що саме справедливість є єдиною з найважливіших умов існування щасливої держави з добрим устроєм, що принесе щастя своїм громадянам. Цицерон конкретизував також основи гуманітарного права в збройних конфліктах, постулював необхідність керуватися у війні розумом, розвагою та стриманістю, уникати почуттів та відсунути інстинкти на другий план [Rosa, 1991: 213-214].

Подібну до Цицерона теорію війни створив Гуго Гроцій. Він стверджував, що війна – це стан суперечки із застосуванням сили між певними особами. Серед її наслідків є численні нещастя, що трапляються з невинними людьми [Grotius, 1957: 154].

Аналізуючи війну в перспективі давніх мислителів варто згадати про ранньохристиянські філософські концепції, присвячені питанням війни. Особливої уваги вимагає постать св. Августина, автора ідеї справедливих (bellum iustum) і несправедливих (bellum iniustum) війн. Справедливі війни дозволені Богом, вони є виразом істинної мужності, ведуться як у захисті вітчизни, якій загрожують варвари, або так і у захисті ближнього, на якого незаслужено напали вороги. Всі інші війни належать до категорії несправедливих, що не мають дозволу від Творця [Św. Augustyn, 1977: 412].

Англійський філософ Томас Гоббс вбачав причини війни в натурі людини, його бажанні здобуття влади, його хтивості, слабості, а також відсутності довіри до інших. Ототожнював війну із зростаючою перенаселеністю світу, що мало пізніше свій вплив на появу мальтузіанської теорії про неминучість війн та їх

16

корисний вплив на розвиток суспільства. Томас Гоббс писав, що для людської природи характерні три причини суперечок. Це передусім суперництво, недовіра та бажання слави [Hobbes, 1954: 109]. Звідси з’явилася теж популярна теза: homo homini lupus est. Гоббс вважав, що природнім станом є війна всіх з усіма, кожного з кожним (bellum omnium contra omnes), яка однозначно виникає з факту, що кожна людина є з натури егоїстом.

Надзвичайний вплив на полемологічну думку мала Французька революція. Ще перед нею Жан-Жак Руссо в своїх теоріях, що так чи інакше стосувалися війни, намагався знайти її причини в бажанні людей мати приватну власність і в матеріальній нерівності в суспільстві. Вважав, що людська натура, яка від початку історії була благородна, з появою перших держав змінилася, потрапила до поганого (раціонального) світу, де людина стала штучною істотою – егоїстом, який турбується тільки про своє власне добро. Саме тому, як вважав Руссо, починалися війни, які на його думку були наслідком згаданої повної зміни людської природи [Polak, 2010: 60].

Тим часом творець поняття полемології Гастон Бутуль вважав, що суспільства вступають у війну, між іншим, через завелику кількість людей, що займаються виконанням економічних або організаційних завдань. Цей надлишок сприяв відповідним деструкційним факторам, між іншим, таким як голод, еміграція, внутрішні розлади, а це призводило до чергових війн.

Наприклад, інший дослідник війни Квінсі Райто характеризував війну у найширшому значенні як динамічну конфронтацію двох подібних одиниць. В цій перспективі Квінсі Райт описав війну як набір юридичних передумов, які дозволяють двом або більшій кількості антагоністичних груп вирішувати конфлікт через використання збройних сил [Wright, 1983: 5-17].

До сьогоднішнього дня філософи не перестають аналізувати джерела військових конфліктів, намагаючись (незалежно від історичних, політичних і суспільних передумов) віднайти і

17

зрозуміти механізми, які функціонують поза волею людини та його зовнішніми діями. Протягом століть різні філософські школи формулювали власні концепції, з яких кожну можна визнати як за правильну, так і неправильну, в залежності від перспективи спостерігача. Їхня багатомірність відповідає багатомірності війни.

В кінці XIX – на початку XX ст. війна стала розглядатися в категоріях суспільних явищ, що дало можливість сформулювати нові думки та ідеї пов’язані з аналізом війни. Роберт Ендікот Осґуд в своїй книзі «Обмежена війна» («Limited War») навів таке визначення війни: «організоване зіткнення збройних сил суверенних держав, які прагнуть нав’язати одна одній свою волю» [Осгуд, 1960: 246]. Саме з огляду на це Осґуд вважав кожну війну «обмеженою», поділивши їх на ядерні, традиційні, партизанські тощо.

На думку одного із найвидатніших теоретиків війни Карла фон Клаузевіца війна це складне зіткнення, акт насильства, що має на меті примусити супротивника до виконання нашої волі. Клаузевіц пише, що війна не є звичайною формою проведення часу для приємного ризику та перемоги, не є також наслідком безкорисливого ентузіазму. Вона є серйозним засобом, що використовується для досягнення серйозної мети [Clausewitz, 1995: 21]. Війна є політичною дією, продовженням політичних відносин, що виражаються в актах насильства. Насильство це має на меті примусити супротивника, тобто довести його збройні сили до стану, в якому вони не будуть в стані продовжувати збройну боротьбу. Війна – це не тільки політична дія, це політика, що ведеться також з використанням інших засобів. Це також один із засобів політики, завдяки якому можна досягти будь-яку мету

[Clausewitz, 1995:3-25].

На даний момент все частіше з’являються критичні думки щодо класичної парадигми війни, сформульованої на основі визначення Клаузевіца. Наприклад варто звернути увагу на погляди американського філософа і політолога Майкла Вользера, що в своєму творі «Суперечка довкола війни» (“Arguing About

18

War”) говорить про провокаційний характер тези про використання війни нарівні з іншими політичними засобами. «Так само очевидне може бути твердження, що політика є продовженням війни іншими засобами». Адже важливо, що засоби різні. Як вважає Вользер, якщо політика є формою мирної суперечки, то війна це організоване насильство [Walzer, 2006: 7].

З огляду на критерії способу ведення війни полемологи виокремлюють чотири покоління війни, також поняття гібридної війни. Війни першого покоління – це новітні війни доіндустріальної епохи, що велися державами із використанням одягнених в форму численних мас солдатів, які боролися за допомогою тактики стрілецьких ліній та штурмових колон. Характеризувалися відносно невеликими розмірами армій задіяних в конфлікті та невеликою територією, на якій велися безпосередні воєнні дії. Битви (окрім облоги) мали нетривалий характер вирішальних зіткнень (головним чином, протягом одного дня).

Війни другого покоління – це конфлікти із використанням великих армій, що відбувалися на великих територіях і зводилися до багатоденних, а навіть багатомісячних інтенсивних битв із ясною перевагою оборони над наступом. В багатьох випадках інтенсивно використовувалася артилерійська вогнева міць. Потягом таких війн розвивалися техніка камуфляжу, польові фортифікації, радіокомунікація та просунуті засоби розвідки.

Війни третього покоління – це маневрені війни, в яких поєднувався рух та висока вогнева міць, такі війни були характерні для періоду після 1918 року.

Війни четвертого покоління – це сучасні війни із асиметричним характером, відповідною тривалістю, використанням терористичної техніки, децентралізованою, транскордонною і понаддержавною базою конфлікту, зосередженням уваги на цивільному населенні як меті тактичних дій, зникненням поділу на фронт і тил, відсутністю можливості проведення вирішальної битви і такою специфічною характерною

19

рисою як наявність засобів масової інформації, що передають війну в прямому ефірі широким масам населення впливаючи таким чином на громадську думку. Елементом війни стає мистецька стратегія впливу засобів масової інформації на громадську думку воюючих сторін. Медійний вимір війн четвертого покоління впливає на саму істоту війни [Global Insurgency, 2008: 303].

У вищенаведеній схемі варто також згадати новітні гібридні війни (hybrid warfare). Це сучасні війни, які ведуться із використанням всіляких доступних тактик боротьби, як регулярних чи нерегулярних, так і кібернетичних із можливістю застосування зброї масового знищення, а також інформаційної, психологічної та пропагандистської війни із використанням останніх інформаційних і медійних технологій. На даний момент не існує одного, визнаного усіма визначення гібридної війни.

Наприклад, Натан Фрейєр з Centerfor Strategicand International Studies, один з творців цього поняття, колишній співпрацівник Департаменту оборони США визначив гібридну війну на основі чотирьох типів боротьби: традиційні сутички регулярних військ, партизанська війна, «катастрофічний тероризм» та винищувальні техніки, що підривають користь військової переваги регулярних військ [Freier, 2009].

Полемологічні міркування над сутністю гібридного конфлікту полягають не тільки у ствердженні ваги цієї загрози для міжнародного середовища чи необхідності глибоких, детальних, комплексних досліджень. Оскільки на зміну територіальному виміру війни прийшла багатомірний, багаторівневий комплекс воєнних і невоєнних дій, направлених на одночасне досягнення різноманітних цілей, полемологи почали навіть твердити, що всі попередні класифікації і типології війн і навіть їх акторів втратили вагу і наукову цінність [Banasik & Parafianowicz, 2015: 7].

Серед додаткових чинників, які вийшли на перший план і вимагають не тільки побіжного врахування, але й відповідного аналізу, варто зазначити не тільки глобалізацію чи очевидний

20