Батьківська педагогіка

Виховання дитини... Мабуть, немає в світі проблеми складнішої за цю. Коли починати виховувати сина чи дочку? Як це робити? Такі питання хвилюють усіх бать­ків. Для них, для широкого кола вихователів і пише книгу «Триста практичних порад батькам» заслужений учи­тель школи України член-кореспондент Академії педаго­гічних наук СРСР, Герой Соціалістичної Праці В.О. Сухомлинський. Сьогодні ми друкуємо уривок з цієї праці.

 Давно, вже понад тридцять років, щодня зустрічаюсь я з батьками. І в індивідуальних розмовах, і на за­нятті батьківської школи найболючі­шим, найпекучішим питанням, яке ставлять батьки, є питання: «Як? Як виховувати? Як знайти гармонію бать­ківської любові й вимогливості? Як дати дітям щастя?»

Батьківські, материнські почуття важко передати словами. Їх може збагнути тільки той, хто став батьком-матір’ю. Пам’ятаю хвилюючу подію, що сталась у нас в школі. У молодого подружжя вчителя і вчительки довго не було дітей. Де­сять років ждали він і вона жда­ли батьківського щастя і вже мало вірили, що воно загляне в їх хатину. Та от молодий батько привіз дру­жину з дитям додому. Потім він, щасливий і схвильований, зайшов з дитиною на руках до вчительської. Хотів щось сказати і... заплакав, а, подолавши хвилювання, сказав:

З тієї миті, як пролунав його крик, я відчув себе зовсім іншою лю­диною. Я тримаю в своїх руках май­бутнє. Від мого серця відділилась маленька крихітка, а почуття таке, що це друге моє серце, друге єство.

Є в світі десятки, сотні професій, спеціальностей, робіт: один будує залізницю, другий зводить житловий будинок, третій вирощує хліб, четвер­тий лікує людей, п’ятий шиє одяг... Та є в світі найуніверсальніша найскладніша й найблагородніша ро­бота, єдина для всіх і в той же час своєрідна і неповторна в кожній сім’ї творення людини.

Так, це робота найвідповідаль­ніша і найскладніша. В ній злива­ються інтимне й громадянське.

І в цьому злитті, на мою думку, і полягає гармонія людського щастя. Якщо ти хочеш стати неповторною особистістю, якщо ти мрієш залиши­ти після себе глибокий слід на землі не обов’язково бути видатним письменником чи вченим, творцем космічного корабля чи відкривачем нового елемента періодичної системи. Ти можеш утвердити себе в суспільстві, засяяти прекрасною зіркою неповторної людської індивідуальнос­ті, виховавши хороших дітей.

Пригадується одна гірка історія.

Жив у нашому селі добрий чоловік, хороший, шанований в усьому райо­ні комбайнер. За самовіддану працю нагородили чоловіка орденом. Часто портрети його вміщували газети, а одного разу навіть біля дороги пос­тавили щит з портретом Івана Пили­повича і написали: ось з кого треба брати приклад. Був у Івана Пилипо­вича син теж Іван. Любили бать­ко й мати єдину дитину свою, але не­розумною була їх любов; задоволь­няли всі примхи Івасика. Купували все, що тільки не забажалося дитині (так до чотирнадцяти років на­зивали батьки сина). А син відчував, що купається в променях батьківської слави, не зазнавав ніяких труднощів, усе йому діставалося легко, – і виріс ледарем. Часто запрошували ми Івана Пилиповича до школи, та зав­жди батькові ніколи було: то на за­сіданні правління колгоспу, то в ра­йон викликали для обміну досвідом, то в сусідній колгосп поїхав переві­ряти умови на соціалістичне змаган­ня. Одного разу сталось нещастя: по­бив Іван однокласницю свою так, що довелось лікаря викликати. Послали за Іваном Пилиповичем:

Іди, батьку, до школи хутчіш, нещастя з сином.

Яке нещастя? стривожено запитав батько.

Розповіли, в чому справа. Батько заспокоївся і сказав: «А я думав, що з ним якесь нещастя... Ніколи мені зараз до школи йти. Їду на зліт пере­довиків...»

Ввечері Івана Пилиповича таки вдалось запросити до школи. Вислу­хавши стривожену розповідь вихо­вателя, він прийшов додому, відлуп­цював сина, пояснюючи причину сво­го гніву: «Оце, щоб мене до школи більше не викликали». А наступного дня Іван пішов у поле, взяв дві жмені грязюки і заліпив очі батьківського портрета. Зрозумів Іван Пи­липович, що виховання це тонка робота розуму й серця... Зрозумів, та пізно.

Замислимось над цією життєвою історією. Повчальною вона є і для того, чий син ще в колисці, і для то­го, хто має дочку на виданні. Хоч би яка у вас відповідальна, складна, творча робота була на виробництві, знайте, що вдома вас чекає ще відповідальніша, ще складніша, ще тон­ша робота виховання людини. Скрізь вас можна замінити іншим працівником від сторожа на тва­ринницькій фермі до міністра. Справжнього ж батька не замінить ніхто!

Людина найвища цінність серед усіх цінностей світу. Зрозуміймо, ша­новні батьки, що невихована людина, моральний невіглас, недоучка це однаково, що літак, випущений у по­літ із зіпсованими двигунами: він за­гине сам і принесе загибель людям. Якщо вас запрошують до школи, ідіть, домовляйтесь на виробництві, щоб вам дали відпустку

Юначе, ти вступаєш у шлюб. Перевір сам себе, чи готовий ти до вихо­вання дітей?

А коли не готовий, запитає мене юнак, завтрашній батько, то що ж, не одружуватись? Ні, в цій тонкій і ніжній сфері людського жит­тя не буває таких категоричних від­повідей. Взагалі в житті людини ве­лику роль відіграє самовиховання. Якби людину виховував тільки хтось, а сама себе вона не виховувала, то вона не стала б найвищою цінністю серед усіх інших цінностей світу, не піднялася б на той щабель мораль­ного розвитку, з якого їй видно не тільки інших людей, а й саму себе. Вихованою можна назвати в повно­му розумінні тільки ту людину, яка вміє виховувати себе.

І ось це бачення власного духов­ного світу, погляд у власну душу набирає особливої ваги з того момен­ту, коли ти, юначе, вирішив одружи­тись. Пам’ятай, завтрашній батьку, що радість батьківства можна порів­няти з радістю садівника, який рока­ми копав землю, оберігав деревце від холоду й спеки, викохував його, но­чами не спав і, нарешті, побачив плоди праці своєї.

Виховання дітей це віддача ду­ховних сил. Людину ми творимо лю­бов’ю  любов’ю батька до матері і матері до батька, любов’ю батька й матері до людей, глибокою вірою в красу і гідність людини. Прекрасні діти виростають у тих сім’ях, де бать­ко й мати по-справжньому люблять одне одного і разом з тим люблять і поважають людей. Я зразу бачу дитину, у якої батьки глибоко, сердечно, красиво, віддано люблять одне одного. У цієї дитини мир спокій в душі, глибоке душевне здоров’я, чистосерда віра в добро, віра в красу людську, віра в слово вихователя, тонка чутливість до тонких засобів впливу доброго слова краси.

Тож перевір себе, юначе, заглянь у душу свою, зваж: чи здатний ти любити людей віддавати їм свої душевні сили? Пам’ятай, що виховуєш ти дітей, передусім, справжньою любов’ю до дружини. А по-справжньому любити це віддавати, творити вкладати духовні сили, бачити точку вкладеного тобою добра в іншій людині. Хороший муж творить красу своєї дружини своєю любов’ю, і ця любов, мов сонячне тепло і сонячне світло, зібрані в квітці троянди, ця любов стає моральною красою твоїх дітей, батьку.

Любити свою дружину це значить шанувати її, берегти, боготворити її так, не біймося цього слова, вірити розумом і серцем, що вона найкраща з усіх жінок світу, тому що вона твоя дружина і мати твоїх дітей, отже, не зраджувати її навіть у думці. Може, шановний батьку, тобі здаються дивними слова, може ти думаєш: яке це має відношення до виховання дітей? Пряме, безпосереднє! Подружня любов це ті найтонші корінці, що живлять дерево материнської й батьківської мудрості. Там, де ці корінці вмирають, зникає і справжня батьківська-материнська любов.

Тож перевір себе, завтрашній батьку, чи вистачить у тебе сил духовних на цей нелегкий труд все життя любити свою дружину, все життя творити її красу?

А як же це перевірити? Є така нехороша, небезпечна річ лінощі душі. Заглянь собі в душу, зваж, чи немає в ній зернини цієї вади. Я є викинь її, не дай їй прорости буйним дурманом. Лінощі душі це байдужість до людини. Якщо ти не помічаєш чужого горя, значить, у тебе небезпечна хвороба лінощі душі. Подолай у собі цю хворобу. Пильно вдивляйся в усе, що відбувається навколо тебе. Пізнавай світ не тільки розумом, а й серцем. Пам’ятай, що найголовніше в оточуючому тебе світі людина. Людина з усією своєю складністю й багатогранністю, із своїми радощами і тривогами, насолодами й болями. Якщо не подолаєш у собі цієї хвороби, то не зумієш бачити в своїй дружині людину, не зумієш творити в ній красу і благородство і, отже, не зумієш правильно

[Батьківська педагогіка // Радянська Україна. – 1968. – 8 грудня (284)]

НАРОДЖУЄТЬСЯ ОСОБИСТІСТЬ

Праця школярів – це та сфера їх діяльності, яка вимагає найтоншої педагогічної культури виховання. Вона тисячами ниток зв'язується з розумовою, моральною, естетичною культурою дитини. Педагогічне безкультур'я, з яким, на жаль, доводиться мати справу саме в сфері праці, призводить до того, що трудова діяльність школяра часто стає або нейтральним процесом, про що писав А. С. Макаренко, або ж – як це не дивно, але так буває – виховує зневажливе ставлення до трудової діяльності. А тим часом праця – велике чудо, здатне утверджувати в людині високе благородство. Трапляється ж це диво тільки тоді, коли труд одухотворений людськими думками, почуттями, прагненнями. Справжня педагогічна культура починається там, де вчитель вбачає у праці не тільки напруження фізичних сил для створення певної матеріальної цінності, а творчість людини, облагородження її вчинків, поведінки.

У справжнього майстра педагогічної творчості дитина пишається плодами своїх рук, поважає себе як творця. В утвердженні поваги до самого себе і полягає єдність фізичної і духовної культури в праці, в трудовій діяльності. Мистецтво, тонкощі трудового виховання і виявляються в тому, що, напружуючи фізичні сили, дитина переживає гордість за саму себе: ось, мовляв, що я можу створити!

У праці народжується і громадянське начало людської особистості. Ми домагаємось того, щоб, саме створюючи значні матеріальні цінності для людей, для колективу, для суспільства, маленька людина відчувала себе громадянином. Народження цього почуття неможливе без напруження фізичних сил, без того, щоб у праці не залишати часточку своєї душі. В основі психологічної зрілості, в основі дорослості – громадянська зрілість.

Домагайтесь того, щоб уже в семирічному віці дитина почала якусь значну (з громадянського погляду) важливу роботу, щоб через 2-3 роки вона вже бачила в своїй праці матеріальне уособлення власного життєвого шляху. Добийтесь, скажімо, того, щоб десь у III-IV класі учень вже милувався плодоносячою яблунею, яку сам посадив. Якщо вам пощастить добитися цього, ваш вихованець у 12-річному віці відчуватиме себе не безпорадною дитиною, а, так би мовити, творцем громадянської гідності в самому собі.

Значимість, вагомість праці – невичерпне джерело поваги до самого себе. Я вважав би всі слова про виховання особистості пустим звуком, якби в 13-14-річному віці підліток, милуючись яблунею, посадженою колись давно-давно, з гордістю не сказав:

– Це дерево саджав я, коли був малим!

Ось у цьому, гадаю, весь «секрет» єдності фізичного й духовного в праці. Треба, щоб завдяки праці школяр відчував себе в 13-14-річному віці дорослим. Якщо вам пощастить цього досягти, ваш вихованець і на світ дивитиметься по-іншому, і людей бачитиме іншими, і думатиме інакше.

Не лякайтесь того, що робота, яку доводиться виконувати вашому вихованцеві, на перший погляд здається важкою. Без напруження фізичних сил не може розкритися по-справжньому і духовне багатство праці. Для 15-16-річних юнаків ми, наприклад, знаходимо трудову діяльність, яка вимагає певного подолання труднощів. Напруження фізичних сил переходить у духовну діяльність, осмислюється як перемога не тільки над об'єктивними труднощами, а й над слабостями свого характеру, волі.

...Зима, січневі завірюхи замели шляхи, тріщать дерева на двадцятиградусному морозі. Ось це й є сприятливий час для виховання сили духу у фізичній праці. Юнаки-комсомольці їдуть трактором у поле, накладають на причеп сіно, привозять до тваринницької ферми. Це нелегко. Буває, що справа доходить до сліз. Але умійте «не помітити» хвилинної юнацької слабості, умійте, коли треба, своєчасно підбадьорити, і з цієї поїздки школярі повернуться зовсім не тими людьми, якими вони поїхали. Вони повернуться з почуттям громадянської гордості в серці. Я твердо вірю в те, що інколи один день відіграє більшу роль у формуванні духовних сил людини, ніж рік. Умійте знайти цей день. Умійте спрямувати юнака, дівчину на таку стежку, щоб, ідучи нею, людина відчувала; долаючи перешкоди, вона піднімається на вершину моральної гідності.

Видатний російський письменник М. Пришвін писав: етика соціалізму полягає в тому, щоб маленькому вдихнути душу великого. Мудрі, повчальні слова для нас, педагогів.

Зараз багато говориться про самовиховання й самопізнання. Але ця ділянка виховної роботи чомусь мало зв'язується з фізичною працею, з випробуванням сил у процесі праці. Формування особистості неможливе без цього випробування, без перенесення людиною досвіду трудової мужності, наполегливості з життя іншої людини в своє особисте. Людина виробляє своє власне «Я» тільки через ставлення до інших людей, в процесі найголовнішого спілкування з ними – колективної праці. Щоб виробити самосвідомість, писав Маркс, людина спочатку дивиться, ніби в дзеркало, в іншу людину. Тільки ставлячись до людини Павла, як до собі подібної, людина Петро починає ставитись до себе, як до людини.

Ця істина відіграє велику роль у процесі виховання. Говорячи про колективну працю, як засіб виховання, треба мати на увазі, що моральний смисл праці розкривається лише тоді, коли на очах у вихованця його товариш напружує й виправдовує свої фізичні сили в ім'я благородної мети. Колективне одухотворення працею, колективне натхнення – це не що інше, як вироблення кожним вихованцем свого власного «Я» в процесі трудового спілкування.

З великим болем спостерігаю, що у виховній роботі в групах продовженого дня багатьох шкіл панує, на мій погляд, зовсім неправильна тенденція. Призначення тих груп багато вчителів вбачає у тому, щоб учень залишився після уроків у школі і виконав домашні завдання... Нерідко буває так, що учень, який з великими труднощами засвоює програмний матеріал, сидить над уроками в групі дві, а то й три години. Інколи доводиться спостерігати й таке, що діти працюють не самостійно, списують один в одного. Та чи не найгірше полягає в тому, що вихованці груп продовженого дня, пообідавши, повертаються до тієї ж класної кімнати, в якій вже знаходились протягом кількох уроків. Починається нове тривале сидіння.

То велике зло, яке згубно позначається і на фізичному розвиткові, і на психіці, хоч би як провітрювалась класна кімната, дитина протягом кількох годин щоденно дихає повітрям, перенасиченим вуглекислотою. Поступово відбувається самоотруєння найніжніших і найчутливіших клітин людського організму - мислячих клітин кори півкуль головного мозку.

І ще одне: уявіть собі стан психіки дитини, яка з ранку до вечора живе за дзвінком, за сигналом, за наказом: «Сісти!», «Відкрити підручники й зошити!», «Працювати!», «Йдіть на перерву!» і т. д. В такій атмосфері дитина стає нервовою, роздратованою, у неї, власне, розвивається невроз постійної напруженості: щохвилини вона очікує якогось примусу, заборони. Деякі діти стають слабовільними, не здатними самостійно прийняти найпростіше рішення.

Зважмо й на таке: розумова праця зразу ж після уроків непродуктивна, вона поступово виснажує сили дитини.

Групи продовженого дня, безумовно, створені не для того, щоб діти і після занять тихо сиділи в класі. Треба здійснювати всю систему виховання -фізичного, розумового, естетичного, емоціонального. Перебування в групі передусім мусить зміцнювати здоров'я. У нас в школі є дві групи продовженого дня. Але учні виконують домашні завдання не в групі, а вдома, самостійно. Отже, гадаємо, розумове виховання в групі продовженого дня полягає головним чином не в тому, щоб керувати виконанням домашніх завдань. Скажімо, наші вихователі ведуть дітей у, сад, в поле, на берег річки, до лісу, вчать спостерігати явища природи, висловлювати свою думку, мислити. Це одна з найскладніших, найтонших ділянок навчально-виховного процесу. Повести дітей у садок і вчити їх мислити – це далеко важче й складніше, це вимагає набагато вищої педагогічної культури, ніж «наглядати» за виконанням домашніх завдань у класі.

Якщо ж не дозволяє погода, наші діти читають цікаві книги, слухають казки. Особливо великий виховний смисл має слухання їх у кімнаті казки, наприклад, зимовими вечорами, коли садок обгортають ранні сутінки, тихо падає сніг або гуде завірюха. Це незабутні хвилини емоціонального виховання, виховання почуттів; і від того, наскільки тонко вміє педагог вибрати книги для читання саме в ці вечори, зале­жить   виховання дитячої душі.

Нерідко у нас в години смеркання діти складають і свої казки... Це теж один з могутніх засобів розумового, естетичного й емоціонального виховання.

Перебуваючи в групі продовженого дня, діти виконують вправи для зміцнення здоров'я: особливого значення ми надаємо вправам для органів дихання. Великий виховний смисл і в тій тихій, спокійній – без галасу й крику – колективній праці, коли кожен зайнятий своїм ділом, зосереджений на власній роботі (наприклад, вишивання, в'язання з соломи і т. ін.). Нормальний, гармонійний розвиток вимагає того, щоб атмосфера колективного життя у школі змінювалась і атмосферою сімейного затишку. Якщо ж дитина змушена залишатися в групі продовженого дня, бо дома в той час немає дорослих, які б доглядали за нею, треба вміти створити цей затишок і в школі.

[Сухомлинський В. О. Народжується особистість... / В. О. Сухомлинський // Радянська освіта. – 1967. – №17. ]

МУДРА ВЛАДА ПЕДАГОГА

Знаю одного вчителя, працює він уже років тридцять. В школі і в районі вважається Іван Корнійович старанним, сумлінним педагогом: «Без хитромудрощів, без захоплення модними прожектами – так характеризує його директор школи,  – добивається, щоб діти працювали. Не терпить нероб. Не допускає фамільярності... Але... діти його не люблять. Чому?»

 Тричі довелось мені побувати на уроках в Івана Корнійовича. Бачив його з дітьми в позаурочний час, коли вчитель і учні зустрічаються просто так...

Уже на першому уроці щось у ставленні Івана Корнійовича до дітей насторожило мене. Говорив він поблажливим тоном. Але хіба у нього одного ця педагогічна вада?

Нарешті, одна маленька подія, що сталась на уроці, ніби відкрила мені очі. Проглядаючи зошити з виконаною домашньою вправою, зупинився Іван Корнійович біля Петрика.

–Доки писатимеш це слово з помилкою? – запитав учитель. В його словах мені почулась не тривога, а ніби якась ?а. Хлопчик стояв, похнюпившись.

–Що мені з тобою робити? – вів далі Іван Корнійович. Бачачи його веселі очі, я пригадав старого рибалку діда Клима, який, вибираючи карасів з ?ерші, довго милується ними, ніби вирішуючи, витягати їх з води чи ні, хоч про себе він це давно вирішив, а зараз тільки тішиться думкою: ось ви, краснопері в моїх руках...

–Що ж мені з тобою робити? – ще раз запитав Іван Корнійович. – Скільки разів напишеш це слово на дошці і в зошиті, щоб думав краще, щоб голівка твоя краще працювала?

Бере Петрик зошит. Йде до дошки.

–Десять разів напишу, – зітхнувши, мовить хлопчина і береться за крейду.

У класі запанувала тиша. Петрик писав ненависне слово, вчитель продовжував проглядати зошити. Знайшов помилку в Ілька, знову запитав, ніби у самого себе: «Що мені з тобою робити?» Ілько поводив себе , не так, як Петрик. Він благально дивився в очі Івана Корнійовича – обіцяв більше не допускати помилок. І вчитель сказав:

– Ну, що ж, хай буде поки що так. Подумай добре, як писати це слово і дома склади речення. А якщо зробиш ще раз помилку у цьому слові, скільки раз напишеш його?

–Тридцять, – швидко відповів Ілько й нахилив голову.

Один школяр забув зошит з домашнім завданням, і Іван Корнійович вголос думав, що робити з Андрієм – послати додому за зошитом чи простити. А жив Андрій за два кілометри від школи.

На другому уроці маленька школярка Зоя виконала роботу некаліграфічним почерком. Іван Корнійович сказав: «Вийди до дошки, покажи всьому класу, як ти пишеш». У той час, коли Зоя підняла зошит, Іван Корнійович запитав:

–Діти, як пише Зоя?

–Погано, – якось безбарвно, вимушено сказали діти.

На третьому уроці Іван Корнійович поставив у куток  жвавого, чорноокого Миколу за те, що той штовхнув товариша і засміявся, коли вчитель щось пояснював. Караючи, учитель попередив: «Постій, доки не вирішиш, як вести себе далі. Надумаєш поводитись добре, піднімеш руку, скажеш мені, і я посаджу тебе на місце».

До кінця уроку Микола простояв; я упевнений, що коли б урок тривав п'ять годин, хлопчик ні за що не здався б...

Ось який Іван Корнійович – старанний, працьовитий, без хитромудрощів...

З кожним роком мене все більше тривожить думка про складну, інколи пекучу проблему нашої професії – проблему влади педагога. Влади людини над людиною. Влади старшого над молодшим. Я все більше переконуюсь, що влада над дітьми – це одно з найбільш нелегких випробувань для вчителя. Це один з показників педагогічної культури.

Переступаючи поріг школи, вирішуючи присвятити своє життя благородній справі виховання людини, пам'ятаймо, друзі, що перед нами може виникнути небезпека опинитися в полоні примхливих, скороминучих колізій настрою. Бути, образно кажучи, рікою, в якій зливається гаряче серце і холодний розум, не допускати поспішних непродуманих рішень – це одна з вічно живих гілок нашої майстерності, – якщо і зникне – всі книжні знання педагогіки перетворяться в прах.

Карл Маркс в одному зі своїх листів писав про беззахисність довір'я. Коли людина безмежно довіряє другій, вона в якійсь мірі стає беззахисною. Я все своє свідоме життя думаю над цією істиною. Довір'я учнів до хорошого педагога якраз і є безмежним. Коли дитина переступає поріг школи і стає вашим вихованцем, вона безмежно вірить вам, кожне ваше слово для неї – незаперечна істина: учитель для малечі – жива мудрість, зразок моральності.

Дитяче довір'я, яким би безмежним воно не було, – це довір'я істоти, що прагне до духовного багатства, повноти особистого життя – до багатства вражень, думок, естетичних насолод, до багатства спілкування з людиною. В дитини – невикорінима духовна потреба бути прирученою, за словами Сент–Екзюпері. Дитині хочеться, щоб хтось старший, мудрий, хто має багатий життєвий досвід, взяв на себе турботу про її благо. Бережіть як найбезцінніше багатство це бажання. Доки воно є в дитячому серці – доти й дорога до нього перед вами відкрита. Таємниця виховання в тому, й полягає, щоб берегти дитяче прагнення, мати старшого друга.

Безмежно довіряючи педагогові, дитина серцем відчує, що старша, мудра людина завжди знайде вихід з становища, хоч би яким нелегким воно було. Ніколи не забуду одного випадку. Влітку, у гарячий липневий день, я пішов з шестирічними дітьми, майбутніми першокласниками, до лісу. Ми сіли спочити під гіллястим дубом. Чую – загримів грім. Небо стемніло, повіяв холодний вітер.

В цю ж мить я пригадав, що недалеко на схилі старого, зарослого кущами яру, – простора печера.

Раптом сухо затріщав громовий розряд, і верхівка нашого дуба задиміла. До нас мчав також бурхливий потік. Двадцять шість малюків, притиснувшись один до одного, сиділи мовчки. Хлопчики й дівчатка дивились на мене. В їх широко відкритих очах я бачив тільки безмежне довір'я. Єдиною людиною, яка переживала моторошне почуття небезпеки, був я. Але якраз свідомість того, що діти беззахисні, що вся їх надія на старшого, надавала сил. Я подолав страх і став сміливим тому, що діти вірили мені.

– Беріться один за одного. – мовив малюкам, – обережно йдіть за мною.

Через кілька хвилин дістались до печери.

Ті хвилини стали для мене одним з наймудріших уроків педагогіки. Прислухаючись до гуркоту грому, я переживав докори сумління. Мені соромно було самому перед собою за випадки, які траплялись у школі. Бувало, дитина щось накоїть, потім дивиться на тебе чистими, ясними, довірливими очима, а мені думається, що вона прикидається, я гніваюсь. Як мало я розумів і відчував душу дитини! Як треба дорожити дитячим довір'ям, яким мудрим, люблячим захисником дитини треба бути вихователеві, щоб між ним і дітьми завжди зберігалась гармонія людяних, сердечних доброзичливих відносин.

[Сухомлинський В. О. Мудра влада педагога / В. О. Сухомлинський // Радянська освіта. – 1967. – №98.]

ВЧИТИ ВЧИТИСЯ

Єдність навчання і виховання... Вдумаймося,    шановні     колеги – вчителі   початкової школи, у ці   слова! Це  ж   від того, в якій мірі наш   учень   є   передусім нашим вихованцем, залежить  успіх  усієї навчально-виховної роботи школи.

Багаторічна праця з дітьми не раз переконувала мене, що найтонші джерельця, з яких наповнюється ріка єдності навчання й виховання – це бажання дитини вчитися. Але як же відкривати оті джерельця, як зробити, щоб вони не замулилися? Чим попередити тривожне явище, з яким, на жаль, часто доводиться стикатися нам, педагогам: скажімо, дитина несла до школи вогник жаги до знань, але він хутко погас, нато­мість народився найстрашніший, найлютіший ворог навчання – байдужість?

Або ось таке: як побудувати усю навчально-виховну роботу – в класі та школі, щоб дитині хотілося сьогодні бути духовно багатшою, розум­нішою, ніж учора, щоб вона відчувала, переживала своє інтелектуальне, ідейне зростання, пишалася ним, щоб ці почуття були стимулом, котрий спонукає долати труднощі? Адже дитяче бажання добре вчитися невід­дільне від оптимістичного світосприймання – пізнання навколишнього світу і, особливо, самопізнання. Певна ж річ, там, де немає радісного захоплення навчальною працею, бентежного подиву перед істиною, що відкривається завдяки напруженню внутрішніх сил дитячої душі (а вони, ці сили – єдина, так би мовити, течка опори педагога) – не може бути й мови про любов до науки, до знань.

Щоб дитина була палко зацікавлена у навчанні, їй необхідне бага­те, різноманітне, приваблююче інтелектуальне життя. Ми маємо по­стійно дбати про те, щоб зі вступом до школи думка дитини не була втиснута в рамки класної дошки й сторінки букваря; щоб стіни класу не відмежували її від різноманітності світу, в таємницях якого – невичерпні джерела думки, творчості. Іншими словами: щоб дитина охоче вчилася, її інтелектуальне життя в жодному разі не повинне обмежуватися лише шкільними, учнівськими методами, які вимагають запам'ятовування, заучування та відтворення знань для перевірки їх учителем.

А втім, нехай у читача не складеться враження, нібито автор зне­важливо ставиться до запам'ятовування й заучування. Ні, без цього немислимі навчання і розумовий розвиток. Але якщо навчання перетворюється тільки в роботу пам'яті, воно стає безпредметним, бо справжній розумовий розвиток можливий тільки тоді, коли поєднуються зусилля пам'яті й думки, осмислюються явища, закономірності навко­лишнього світу.

Щоб інтелектуальне життя учнів початкової школи було багатим, необхідні гармонія думки й зусиль пам'яті. Дбаймо, шановні колеги, про те, щоб дитина в початковій школі була передусім думаючою, активним добувачем знань, допитливим шукачем істини, мандрівником у світі пізнання. Лише за цієї умови вона буде добрим школярем.

Хочеться у зв'язку з цим поділитися деяким досвідом, набутим учи­телями початкових класів нашої школи. Навчання дитини у нас почи­нається за рік до вступу її у перший клас (у підготовчій групі). Дитина живе в цікавому для неї світі думок. Ми проводимо з малюками спеці­альні заняття, які дістали назву уроків мислення. Це, образно кажучи, подорожі до першоджерел думки. Ми йдемо з дітьми в садок і до лісу, в поле й на берег ставка; відкриваємо перед ними найрізноманітніші відтінки й грані предметів, явищ, відношень, залежностей. Бачення сві­ту, завдяки якому людина стає не пасивним спостерігачем, а відкрива­чем істини, це і народження живої думки. Ми переконані, що запобігти згасанню вогника цікавості у дитячих очах можна лише тоді, коли ми    навчимо своїх вихованців активно бачити світ. «Мислення починається   з подиву»,– писав Арістотель. Потяг до знань, прагнення до пізнання    істини, як відомо, має своїм першоджерелом захоплення дитини тим, що відкривається їй у світі, а потім і в ній самій.

...Діти – майбутні першокласники – прийшли з учителем на зелений луг. Пахне трава, милують зір квіти, гріє ласкаве сонечко, в блакитному небі співає жайворонок, у прозорому струмку плавають рибки... Перед дитиною відкривається життя в найрізноманітніших його проявах. І ось тут вона осягав своїм розумом дивовижну, разючу істину: джерелом життя є сонце. В яких би формах воно не виявлялось, його пробуджує тільки сонячний промінь. Ця істина викликає в дітей глибокі хвилювання. Перед ними постають десятки загадок, відкриваються найрізноманітніші зв'язки й відношення, суть яких неясна, але її хочеться збагнути. Осягнувши своїм розумом одну істину, дитина пояснює за допомогою неї все нові й нові явища. Але чим більше зрозумілого, тим більше відкривається і незрозуміле, тим активніше працює думка, тим сильніший потяг до знань. Із заняття на тему «Сонце – джерело життя на землі» дитина йде в радісно-піднесеному, схвильованому настрої. Цей душевний стан породжує особливу сприйнятливість розуму до всього, що треба запам'ятати. Людина, яка багато думає, власними зусиллями відкриваючи істину,– з великою активністю, з інтересом сприймає і запам'ятовує.                                                        

Зрештою, для гармонії думки н пам'яті необхідна ціла система уро­ків мислення серед природи. Ось теми, за якими наші педагоги прово­дять заняття протягом п'яти років – від підготовчої групи до закінчен­ня четвертого класу.

Літо. Перші прикмети осені. Чому одні пташки відлітають у теплий край, а інші залишаються у нас зимувати? Листя опадає а дерев.  Сонечко світить, та не гріє. Перші сніжинки. Як мороз малює по шибках? Народження літнього, осіннього дня. У блакитному небі – ключ  журавлиний. Живе й неживе в природа. Ставок і річка. Наше село.  Поле й плуг. Бджола на квітці. Джмелі в жовтих бутончиках хмелю.  Квітка й зернина. Насінина й рослина. Як з зернини виростає колосок.  Праця й хліб. Сонце – джерело життя. Плодові й декоративні дерева. Троянди в нашому садку. Шипшина й троянда. Осінні квіти. Хри­зантеми – діти осені. Вечірня зоря. Тихий вечір над ставком. Садок вишневий коло хати. Сонце заходить. Пісня цвіркуна. Прилетіли шпа­ки. Маленькі ягнята. Корова й телятко. Квіти в теплиці. Зимовий ра­нок. Життя під снігом. Напровесні. Жайворонок у блакитному небі. Пшеничне поле. Росяний ранок. Небо перед вітряним днем. Подорож краплини води. Як ластівка мостить гніздо. Синичка шукає допомоги у людини. Горобець і шуліка. Завірюха. Комбайн пливе в морі пшени­ці. Коваль біля горна. Як з цегли виростає будинок. Що людина може робити лопатою? Руки музиканта і руки муляра. Праця взимку і влітку. На тваринницькій фермі. Праця, втома й відпочинок. Гра і праця. Моя улюблена іграшка. Моє улюблене заняття.

Система уроків мислення – це наша школа думки, без якої ми не уявляємо повноцінної, ефективної розумової праці на всіх уроках не тільки в початковій школі, а й у наступні періоди навчання й розумо­вого розвитку. Вона, ця школа, є фундаментом творчих розумових сил, необхідних для оволодіння новими й новими знаннями. На думку всіх учителів початкових класів нашої школи, виховний смисл уроків мис­лення полягає передусім у постійному і невпинному застосуванні знань. Виховати прагнення до навчання якраз і можна тільки тоді, коли знан­ня, якими дитина оволодіває в початковій школі, не залишаються мертвим скарбом, не нагромаджуються в дитячій голові тільки для  того, щоб у певний час учитель виймав їх з «комори» для перевірки. Розвиток розумових здібностей – це знання в русі, в застосуванні. Оптимістич­не самопізнання – а це й є передумовою потягу до знань – починаєть­ся з того, що дитина на власному досвіді переконується: знання стають знаряддям її мислення й праці; користуючись ними, вона виражає свій розум, самого себе. На уроках мислення відбувається складний процес самовираження особистості в творчій думці, в підході до явищ навко­лишнього світу, в їх поясненні, в глибокому осмисленні. Активне за­стосування знань породжує, творить справжню освіченість, глибоку переконаність, вірність ідеалам, уміння дорожити науковою істиною як власною честю й гідністю.

Ось саме тут, у ці хвилини, коли допитливий дитячий розум без­посередньо торкається найтонших взаємозв'язків між явищами навко­лишнього світу, між працею людини й світом,– пробуджуються й про­являються активні інтелектуальні сили дитини, саме тут вона вперше гідчуває себе володарем знань, вчиться дорожити переконаннями, бо якраз те, що здобуто власними силами, особливо дороге.

Ми впевнилися в тому, що завдяки урокам мислення школяр стає трудівником думки. Наші уроки мислення не є чимсь універсальним; це не єдиний засіб виховання розумових здібностей і бажання дітей вчитися. Та, мабуть, це найдоцільніший, ураховуючи вікові особливості сприймання й мислення, засіб формування поглядів вихованця, його ставлення до розумової праці й до самого себе. Найголовніше – вже в молодшому віці людина свідомо дорожить тим, що вона – мисляча особистість. А якраз без цього не може бути й мови про жодне свідоме прагнення оволодівати знаннями.

Постійно відчуваючи, переживаючи на власному досвіді привабли­вість застосування знань, гордість від того, що вона – володар їх, ма­ленька людина поступово переносить це ставлення до навколишнього світу на саму себе, на книгу. Читати природу ми вчимо дітей для того, щоб навчити їх читати книгу. А виховати школяра допитливим, вдумливим читачем – це не так просто. Це не одне й те ж, що навчити шпарко читати. Бажання вчитися утверджується в дитини тільки за тієї умови, коли її інтелектуальне життя проходить серед книг. Чи не найбільше лихо багатьох шкіл – безкнижковість духовного життя. Багато, дуже багато є шкіл, де на полицях бібліотек немає якраз того, що потрібно читати дитині молодшого віку. Читати не лише, щоб знайти якийсь засіб від марнотратства часу, а щоб жити у світі книг.

Тепер книзі доводиться змагатися з іншими джерелами інформації (кіно, телевізор, магнітофонні записи і т. п.). Отже, навіть там, де хо­роші книги для читання є, вони часто стоять на полицях бібліотек, як сплячі велетні.

Важливу свою місію як вихователів ми вбачаємо у тому, щоб у та­кому своєрідному змаганні переможцем завжди була книга. Бажання вчитися живе й утверджується там. де вона стала найпривабливішою духовною потребою молодшого школяра. Що і як читають діти, який слід залишає читання в духовному житті вихованця? Це питання вели­кої ваги.

Ми не ставимо собі за мету подавати докладні поради про зміст позакласного читання. Вдумливий учитель з перших же кроків роботи з дітьми продумує, які книги мусить прочитати (й перечитати) за роки навчання в початкових класах кожен вихованець. Ті книги обов'язково мають бути в бібліотеці (та й не в одному примірнику). Без цього шко­ла може перетворитися з вогнища інтелектуальної культури в місце, де панує зубрячка. Позакласне читання – то, образно кажучи, і вітрила, завдяки яким корабель думки пливе вперед, і вітер, що надимає вітри­ла. Немає читання – немає ні вітрил, ні вітру. Читання – самостійне плавання в морі знань, і наше завдання полягає в тому, щоб кожен ви­хованець зазнав щастя цього плавання, відчув себе сміливцем, який став віч-на-віч з безмежним морем людської мудрості.

У початковій школі самостійне читання відіграє особливу роль в інтелектуальному, моральному й естетичному розвитку. Від того, яке місце займає воно в духовному житті школяра, залежить його ставлен­ня до навчання. Ми прагнемо, щоб у дитинстві кожен учень прочитав найкращі книги про природу, героїчне минуле рідного народу, про бо­ротьбу радянських людей за волю і незалежність у Великій Вітчизняній війні, подвиги будівників комунізму, велич і благородство людини-бор-ця за щастя трудящих, про комуністичний ідеал, нашу Батьківщину, культуру, науку, освіту. Протягом десятиріч у нас склалася «Бібліотеч­ка дитинства»: це 250 книжок, які кожен учень перечитує під час на­вчання в початкових класах. Ми дбаємо про ретельний добір літерату­ри до цієї бібліотечки: тут мають бути тільки книги високої художньої і пізнавальної цінності. Вони входять в інтелектуальне життя дитини як дорогоцінне надбання. Особливе місце у цій бібліотеці належить книжкам про людей, які стають взірцем, прикладом для наслідування. Справжнє виховання починається там, де є самовиховання. А самови­ховання починається з захоплення моральним благородством, величчю людини.

Важливе виховне завдання кожного вчителя початкової школи – добитися, щоб дитина прагнула бути схожою на того, хто є для неї ідеалом.

Не можна уявити повноцінного виховання без того, щоб людина в дитячому віці не пізнала на власному досвіді хвилюючої радості ду­мання над книгою. Читання стає могутньою виховною силою завдяки тому, що, захоплюючись моральною красою, прагнучи наслідувати, людина починає думати про себе, оцінювати свої дії і вчинки, вимірю­вати себе певною міркою моральності. Читання й роздуми над книгою стають інтелектуальною потребою. Це надзвичайно важливо для вихованна тієї культури думки, без якої  немислимий  потяг  до  навчання, прагнення оволодівати все новими й новими знаннями.

Думки, пробуджені над книгою, є мовби добре обробленим полем, ка яке падає насіння знань, проростає, дає врожай. Завдяки думанню над книгою полегшується засвоєння програмового матеріалу. Чим біль­ше учень міркує над книгою, чим сильніше зринає в його душі почуття захоплення, пробуджене книгою, тим легше йому вчитися.

До школи нерідко приходять діти, в яких є деякі відхилення від нормального розумового розвитку (ці відхилення Г. С. Костюк нази­ває зниженою здатністю до навчання). Турбота про нормальне навчан­ня таких дітей, про те, щоб вони не відставали й не відчували себе приреченими на інтелектуально убоге життя – одна з найважливіших проблем практики навчально-виховної роботи в початковій школі. Ясна річ, чим нижча здатність до навчання у школяра, чим важче йому оволодівати мінімумом знань, тим важливіше самостійне читання, тим невідкладніша необхідність прищепити дитині радість думання над книгою. Без перебільшення можна сказати, що самостійне читання бу­квально врятовує окремих учнів від інтелектуальної обмеженості, за­побігає їхньому відставанню, виховує в них розумову активність. Інди­відуальну роботу з дітьми, котрі мають знижену здатність до навчання, слід починати з самостійного читання. Роздумування над книгою – найголовніший засіб попередження неуспішності. Досвідчений педа­гог, буває, довго міркує над тим, яку книгу дати дитині, що має зни­жену здатність до навчання – як лікар думає про режим людини з ос­лабленим здоров'ям. Жодні намагання примусити таку дитину завчити, запам'ятати не дадуть бажаних наслідків, якщо вчитель не виховає в неї здатності думати над твором.

Думки, мов іскри: від однієї засвічується інша. Вдумливий педагог-вихователь прагне створити у колективі атмосферу загального захоп­лення книгою, знаннями; щоб інтелектуальні інтереси стали тими нит­ками, які пов'язують окремих школярів найпотаємнішими, найскладні­шими стосунками – взаєминами мислення. Вже в початкових класах треба добитися, щоб дитина не тільки сама прагнула до навчання, а й передавала товаришам своє захоплення знаннями, щоб інтелектуальні почуття хвилювали школярів. Взаємини дітей, основані на думанні, не повинні обмежуватись уроком. Досвідчені вчителі час від часу проводять з дітьми бесіди, присвячені книзі й творчості. Розповідаючи това­ришам про те, що хвилює її, дитина утверджується в своїх прагненнях бути інтелектуально багатою, і чим більше вона передає своїх думок іншим, тим багатшою стає сама.

Особливе значення в створенні повноцінного дитячого колективу нас творчість. Передусім творчість засобами слова. Кожен учитель по­чаткових класів систематично проводить ранки дитячої творчості. Діти читають складені ними оповідання, вірші. Це в основному художні розповіді про те, що дитина бачить на власні очі, що її захоплює, вражає, хшшоє. Адже вогник думки – це емоційне її забарвлення. Те, що хвилює одного, починає хвилювати й інших. Учень, наприклад, чи'ґає сво­їй товаришам твір про зимовий ранок. Він склав його, спостерігаючи –р природи, захоплюючись красою. Слухаючи, діти переживають заххшлення думкою. Кожному хочеться випробувати свої сили у твор­чості.

А що робити, можуть запитати, коли дітям важко досягти того сіптеня творчості, коли думкою одного захоплювались би інші і краса І її пробуджувала б прагнення до творчості? На власному досвіді я переконався, що в такому разі першою іскрою мусить бути ініціатива вчителя. Я сам пишу твір про те, що мене захоплює, хвилює. Несу свою думку дітям, пробуджую в їхніх головах і в душах певні прагнення.

Творчість є щаблинкою самостійного мислення, на якій дитина ні-знає радість власної думки, переживає моральну гідність творця. Як важливо, щоб цього досяг кожен учень! Розумове виховання, без якого немислиме повноцінне навчання, полягає якраз у тому, що дитина, тво­рячи засобами слова, почуває себе автором, захоплюється тим, що ча­рівність життя, природи, людських взаємин стає красою думки.     Бажання вчитись – то дуже тонка і примхлива річ. Воно, образно   кажучи, як ніжна квітка, котра живиться тисячами корінців, які невтомно працюють у вологому грунті. Ми їх не бачимо, але дбайливо обері­гаємо, знаючи, що без них життя й краса загинуть.

Прагнення до знань живиться тисячами невсипущих, невтомних корінців нелегкої, але радісної, привабливої, жаданої для дитини праці. А такою вона стає тільки тоді, коли напруження сил невіддільне від пе­реживання власної гідності. Дитина мусить відчувати себе трудівником, пишатися наслідками своєї праці, що їх вона здобула власними зусил­лями. Виробити гордість – означає ствердити у душі бажання бути мислителем. Це одна з найтонших сфер усієї педагогіки. Немає почут­тя гідності, пробудженої розумовою працею,– немає й виховання в процесі навчання, не може бути й мови про єдність навчання й вихо­вання.

Щоб наші діти завжди переживали жадобу знань, щоб бажання вчитися було найголовнішим стимулом їхньої нелегкої розумової пра­ці, дбаймо Про дуже важливу-передумову всього шкільного навчання: розумова праця дитини, будучи зрозумілою, водночас повинна мати й відповідні труднощі. Переживання гідності трудівника-мислителя можливе лише за тих умов, коли розумова праця є певним випробуван­ням сил. Дитина виходить з цього випробування переможцем, з гордіс­тю й радістю оглядає пройдений шлях, говорить сама собі: «Це я зна­йшла. Це я відкрила».

Ось як утверджується переживання гідності трудівника-мислителя. Ми читаємо учням 2-го класу задачу: «Збудували 4 будинки по 9 квар­тир у кожному і 9 будинків по 4 квартири в кожному. Дев'ята частина квартир уже заселена. Скільки лишилось незаселених?» Ми вже привчи­ли дітей до того, що задачі такої трз'дності вони розв'язують у другому класі, як правило, усно. На уроці панує атмосфера зосередженої дум­ки. Запам'ятавши числові дані (умову), осмисливши залежність між   ними, діти приступають до обчислень і виконують їх.

 Учні не беруться за ручку, доки задача не розв'язана; тільки закін-        чивши роботу,  вони пишуть на маленькому аркушику відповідь. Ми проходимо між рядами, бачимо, хто закінчив роботу, даємо найкмітли- вішим картки з  новими  завданнями – більшої  трудності. Вже  через п'ять-шість хвилин після того, як ми прочитали задачу, в очах кількох дітей спалахують радісні вогники: відповідь правильна. Окрилені успі­хом, діти беруться за трудніші задачі. Ми бачимо все нові й нові вог­ники в дитячих очах. Але в класі  є  Юрко – слабкий,  дуже  слабкий школяр. Ми повторюємо задачу ще раз – спеціально для нього. Бачи­мо, з якими великими труднощами дитина схоплює, нарешті, смисл за­лежностей між величинами. Дитина радіє вже від того, що задача їй зрозуміла – уміймо оцінити й цю перемогу дитячої думки. Школяр з нашою допомогою ще й ще раз повторює числові величини. Ми знаємо, що пам'ять у Юрка дуже слабка. Хвилин десять хлопчик просто вду­мується в умову. Для нього це надзвичайно важливо. Потім він перехо­дить до обчислення. Але ми ще раз повторюємо з ним числові дані задачі. Обчислення   йде  правильно,  дитина  радіє.  Ми  радіємо  разом  з Юрком. Та раптом нещастя: забулись якісь числові дані умови, розсипався будиночок, який дитина з такими труднощами почала зводити.  Ми знову повторюємо з Юрком умову задачі, дитина знову хапається  за нитку думки. Робота майже доведена до кінця – і знову щось забуто. Ми терпляче пояснюємо ще кілька разів. Дитина знову думає.

Нарешті Юрко записує на папері відповідь. Хлопчик святкує ус­піх. В його душі – невимовна радість: адже він здобув перемогу! Ось ця радість відкриття, радість від того, що своїми силами закінчив робо­ту ї є джерелом людської гідності. Це та могутня виховна сила, котра пробуджує в дитячій душі нову енергію думки. Бережімо цю силу; як вогню, біймося того, щоб розумова праця дитини не стала безрезультатною. Досить дитині два-три місяці не бачити наслідків своєї розумової праці, як у неї зникне бажання вчитися, бо зникне по суті й сама праця. Джерело дитячого бажання вчитися – в напруженні розумових зусиль, в радощах перемоги.

У досвідченого вчителя найважчою, найскладнішою проблемою в його педагогічній лабораторії є якраз та, щоб і найслабша дитина бачила наслідки своєї праці й відчувала гордість трудівника мислі. Буває, що вести дитину до вершини перемоги, як ми вели Юрка, доводиться тиждень, два, а то й більше. Що ж, наша праця вимагає великого тер­нини в великої віри в творчі сили дитини.

[Вчити вчитися // Початкова школа. – 1969. – серпень (№2)]