Угорська рапсодія № 2.

Рапсодія – давньогрецький жанр, який являв собою цикл пісень. Зміст глибокий, розкритий через імпровізацію. З давньогрецької мови «рапто» - зшиваю, «ода» - пісня.

Угорські рапсодії Ліста пройняті духом патріотизму. Вони побудовані на народному тематичному матеріалі. Композитор так вільно його обробляє, що створює свої оригінальні твори. В рапсодіях використовуються пісні і танці стилю «вербункош» (вербування з нім.), особливого угорського стилю, пов’язаного з вербуванням до армії. На проводах найпопулярнішими були пісня «лошу» і танець «фрішка». Це складні жанри, в яких одночасно зберігається вольовий та героїчний дух воїнів, туга рідних, які прощаються назавжди і несамовитий танець, що може допомогти забутись.

Всі рапсодії мають вільну побудову. Це послідовність епізодів, серед яких обов’язково мусить бути образ оповідача (речитативний), танець і пісня. Інколи додаються епізоди маршового характеру та чардаші.

Рапсодія № 2 має два розділи. Починається твір вступом, в якому змальовано образ рапсода, оповідача, а потім іде пісенний епізод «лошу». Завершується перша частина речитативом рапсода. Друга частина присвячена танцю «фрішка». Завершується рапсодія бурхливо і обривається на кульмінації.

Гектор Берліоз

(1803 - 1869)

Французький композитор, романтик. Засновник програмного симфонізму.

Програмною називається музика, написана на заданий сюжет, взятий з літератури або створений самим автором.

Найбільше популярна його програмна симфонія, що має назву «Фантастична». Вона написана на сюжет, пов’язаний з епізодом з життя самого композитора. Берліоз закохався в англійську актрису Гарієт Смітсон. Вона дуже довго не звертала на нього увагу, а він страждав. Всю гаму емоцій молодого одинокого романтика Берліоз передав у симфонії: радість кохання, ревнощі, підозри, пристрасті, відреченість, розчарування…

Програма симфонії має свою назву - «Епізод з життя артиста». В ній йдеться про юного музиканта, який безнадійно закохався. Він хоче покінчити з собою і випиває опіум. Але доза виявилась недостатньою. Артист засинає. Сама кохана дівчина стає для нього мелодією, нав’язливою «ідеєю фікс», яку він чує всюди, в кожному своєму сні. Кожен сон – частина. Перша частина симфонії – «Мрії, пристрасті». Друга – «Бал». Третя – «Сцена в полях». Четверта – «Хода на страту». П’ята – «Сон в ніч шабаша».

В другій частині за програмним змістом він «зустрічає кохану на балу в шумі блискучого свята». Починається вступом, де саме за допомогою арф та скрипок створюється відчуття «шуму блискучого свята». Далі звучить яскравий, поетичний вальс.

Заняття № 11 Західноєвропейський музичний театр в 19 столітті. Творчість Дж. Россіні.

Музичний театр Західної Європи в 19 столітті являв собою строкате явище. Одночасно існували різні стилі і жанри, види і форми, твори глибокі і поверхові за змістом, серйозні і розважальні. Лідерами музичного театру були опера та балет. Протягом 19 століття музичний театр Європи пройшов шлях від так званої великої французької опери, через ліричну оперу до музичної реалістичної драми. Виникла «маленька опера» - оперетта. Театр 19 століття узагальнив всю історію, яку пройшла опера.

Опера – синтетичний музично-драматичний твір, зміст якого розкривається через дію на сцені та його музичне втілення. Опера розпочинається увертюрою (вступом) і розподіляється на дії. Кожна дія також має невеличкий вступ, який називається антрактом. Дія опери розкривається через арії (сольний спів), речитативи (промовляння тексту нарозспів), хори, ансамблі, інструментальні та хореографічні епізоди.

Слово «опера» походить від латинського opus, що означає «твір», «справа», «діло».

Виникла європейська опера в Італії, у місті Флоренція, в кінці 16 століття. Отже, можна сказати, що опера підсумувала розвиток мистецтва епохи Відродження і розпочала епоху бароко. Перші опери створили члени гуртка графа Барді «Камерата», які розважалися, граючи на музичних інструментах та читаючи вірші. Якось вони вирішили втілити в гру і спів давньогрецький міф про Дафну і Пана. Так з’явилася перша в світі опера «Дафна». Наступною стала «Евридика». Збереглися ноти цієї опери. Тому документально вважається датою виникнення опери 1600 рік, яким датовані ці ноти. Оперу тоді називали «драма з музикою». Починалася вона закликами фанфаристів. Ставили оперу в центрі залу, музиканти сиділи або стояли поруч. Глядачі ставали навколо, і кожен з бажаючих міг втрутитися в оперу із своїм номером. Якщо оперу показували в королівському палаці, композитор обов’язково мусив написати арію чи танець для короля і королеви.

Опера так сподобалася флорентійцям, що її стали грати в усіх заможних палацах, а ще через невеликий проміжок часу в усій Італії. Крім Флоренції ідею опери підхопили Рим, Венеція та Неаполь. За Італією опери почали створювати у Франції та Англії.

У 18 століття опера увійшла із своїми правилами і жанровими різновидами: опера-seria (велика, серйозна) і опера-buffa (комічна). Закономірності цих видів опер стали гальмом для музичної культури. Композитори європейських країн намагалися внести нові риси в оперний жанр. Але справжніми реформаторами опери стали Глюк і Моцарт, австрійські композитори. Вони внесли в оперу рух, природність розвитку сюжету. А головне – дію привели у відповідність до музики. Увертюра перестала бути музикою для розважання глядачів під час розсаджування в залі. Арії стали служити розкриттю образів, а не показом технічної вправності співаків. Балет перестав бути вставним дивертисментом. В ньому продовжувалася дія.

Театр для європейців 19 століття був найдемократичнішим місцем. В театрі збирались разом люди різних прошарків суспільства, різних уподобань і смаків. Саме в театрі ішов обмін думками, народжувались або підтримувались передові ідеї. Світогляд, який відображувався в театрі, відповідав історичним подіям. Європа після Французької буржуазної революції 1789 року, розбуджена гаслом «свобода, рівність, братерство», жила боротьбою за остаточне вивільнення від феодальних ланцюгів. Польща, Чехія, Угорщина, Греція, Італія та інші країни переживали піднесення патріотичного духу і вели боротьбу за національну незалежність, що підтримувало інтерес та увагу до національної культури і мистецтва свого народу.

Для Італії, розвиток національної музичної культури означав перш за все створення нових опер. Розквіт італійської опери пов’язаний з іменами Россіні, Белліні, Доніцетті і Верді.