36.Міжнародна првосуб’єктність індивідів.

Більшість міждерж-х договорів присвячені врегулюванню правовідносин між урядами держав та їх фіз-ми особами і юрид-ми особами, в тому числі, у галузі забезпечення прав і основних свобод людини. Це об’єктивно наділяє індивіда деякими правами на основі МП. Алє у всіх цих випадках ці права мають виключно вторинний х-р, оскільки вони є наслідком угоди учасників відповідних міждерж-х договорів. Індивід сам по собі не має правової можливості брати участь в між-х відносинах, а також у створенні норм МП. Відповідно до цього, необхідно вважати, що ФО і ЮО суб’єктами МП не є. ФО знаходяться під виключною юрисдикцією держави, внутр-м законодавством. Згідно Європ. Конвенції з прав людини 1950р. б.-я. особа може подати скаргу у Європейський суд з прав людини, якщо він вичерпав всі можливості захисту своїх прав в своїй країні-учасниці Конвенції 1950р. Правосуб’єктність визнана Заг. Декл-єю прав людини 1948р., в Міжнарому пакті про громадянські та політичні права.

37 . Інститут визнання у м.П.

Міжнародне визнання

Визнання - односторонній добровільний акт держави, в якому прямо або побічно вона заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з ним офіційні відносини, або про те, що вважає влада, що утвердилася неконституційним шляхом у державі або на частини його території достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах як представник цієї держави або населення відповідної території.

Визнання може бути не явно вираженим. Його можна виявити в певних діях держави (реченні встановити дипломатичні відносини і т. п.)

Форми визнання. Існують дві форми офіційного визнання: де-факто (de facto) і де-юре (de jure). Але виділяють і ще одну - ad-hoc. Вони використовуються при визнанні держав і урядів. Різниця між ними полягає в обсязі правових наслідків, які вони за собою тягнуть у їх взаємних відносинах.

Визнання де-факто - вираз невпевненості в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Визнання де-факто може спричинити за собою встановлення консульських відносин, але не обов'язково. Визнання де-юре - повне, остаточне. Воно, як правило, тягне за собою встановлення дипломатичних відносин. У будь-якому випадку вважається. що встановлення дипломатичних відносин означає визнання де-юре.

Визнання ad-hoc це визнання «для даного випадку», одиничне визнання. Таке визнання не тягне жодних зобов'язань.

Конститутивне визнання

Згідно з першою визнання конституює, породжує міжнародну правосуб'єктність держави, перетворює фактичний стан в юридичне,

Декларативне визнання

Декларативна теорія виходить з того, що держава знаходить правосуб'єктність у силу самого факту свого утворення, незалежно від визнання.

38. Зміст та визначення правонаступництва держав

У ході історії бувають випадки, коли одна держава ділиться на дві або більше нових, коли дві або більше держав об'єднуються в одну нову, коли на частині території держави створюється нова держава, коли одна держава входить до складу іншої, коли частина території однієї держави переходить до іншої. У всіх цих випадках виникає питання про вплив змін на міжнародні зобов'язання, про долю власності, або, інакше кажучи, про правонаступництво. (Правонаступництво - це перехід прав та обов'язків внаслідок зміни однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини будь-якої території. Вже зазначалося, що в міжнародному праві держава розуміється як єдність трьох елементів: населення, територія, влада. Але правонаступництво пов'язано із змінами території, Зміни чисельності населення або організації влади таких наслідків не породжують. Розглядая численні випадки правонаступництва, не можна не виявити, що держави не дотримувалися єдиних правил, все вирішувалося з урахуванням конкретних умов. Відсутність досить однакової практики і небажання багатьох держав зв'язувати себе чіткими правилами з питань правонаступництва пояснюють той факт, що прийняті під егідою ООН дві Конвенції про правонаступництво ратифіковані невеликим числом держав. Проте ці Конвенції є найбільш авторитетними актами у розглянутій області і містять загальні орієнтири для вирішення питань правонаступництва.

Маються на увазі прийняті дипломатичними конференціями Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. і Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Про Конвенції вельми обережно підходять до встановлення жорстких рамок. Вони засновані на принципах «вільної згоди, сумлінності і расta sunt servanda». На перше місце поставлено «вільне згоду», підпорядковане не конкретним правилам, а загальному принципу сумлінності, Разом з тим повинні поважатися міжнародні обов’язки. Конвенціі стосуються тільки випадків правомірного правонаступництва, здійснюваного у відповідності з міжнародним правом.