2. Біологічний підхід у етнопсихології

Поряд з екологічним підходом, у якому засобом вивчення особливос­тей національної психіки є аналіз специфіки середовища, в якому меш­кає етнос, чільне місце в спробах дослідження етнопсихогенезу посідає також біологічний підхід. В останньому матеріалом для аналізу є різні біологічні (анатомічні, антропологічні, генетичні, фізіологічні тощо) характеристики членів етносу. До того ж ці характеристики можуть бути як реальним емпіричним фактом, так і суто гіпотетичним судженням. Типовим прикладом останнього може бути висловлювання П.Ковалевського, згідно з яким «основною рисою слов'яно-руського характеру є доб­рота... — прояв особливого складу та співвідношення їхніх нервових елементів», додамо, «складу та співвідношення», що ніколи не були пред­метом безпосереднього експериментального дослідження.

Найпоширенішим варіантом біологічного підходу є залучення антро­пологічних даних для характеристики етнічних особливостей психіки. На рубежі XIX і XX століть в Україні деякі автори (Ф.Вовк, І.Раковський, Р.Єндик, А.Носов, І.Сікорський та ін.), намагаючись підкреслити відмінні особливості українців, а інші, навпаки, доводячи спільність українців з іншими етнічними групами (переважно з росіянами), звертаються до антропологічних даних. Так, відомий український етнограф і антрополог Ф.Вовк у процесі широких антропологічних досліджень дійшов виснов­ку, що українці за антропологічними ознаками досить однорідні і мають темне волосся і очі, зріст вище середнього або високий, коротку голову (брахікефальність), вузьке обличчя, прямий і досить вузький ніс, порівня­но короткі верхні та довгі нижні кінцівки. При цьому спостерігається, як вважає автор, цікава закономірність: усі ці ознаки максимально виразні в південно-західній частині України і поступово зменшуються, згладжуються в північно-східному напрямі (тобто найбільш високими, темноволосими, кароокими тощо є гуцули, а найменш — мешканці Слобожанщини). Ф.Вовк пояснює це тісними стосунками північно-східної України з Великоросією, збільшенням там кількості змішаних шлюбів, а отже, певною і трансформацією типових антропологічних ознак.

Тоді, як у працях Ф.Вовка підкреслювалися особливості антропологічних характеристик українців і їхня відмінність від інших етнічних груп, у працях його сучасника І.Сікорського стверджувалася протилежна теза. Київський професор медицини вважав, що російський народ виник унаслідок злиття двох рас — слов'янської та фінської. Набуті в результаті такого злиття антропологічні ознаки закріпилися спадково в нащадках нової раси, причому «такий спосіб виникнення Русі відносять до всіх її племен — великоруського, білоруського та південноруського, зважаючи на однаковий антропологічний склад усіх названих племен».

У контексті підходу, який розглядається, важливо те, що антропологічні ознаки висувалися в ролі чинника, що зумовлює специфіку національного характеру. Так, І.Сікорський зазначав: «На розвиток народного духу вплинули два фактори: антропологічний склад племені та зовнішня при­роди, серед якої живе слов'янська раса». Але оскільки вчений стверджував, що антропологічні характеристики росіян, українців і білорусів ідентичні, то, відмітивши мимохідь деякі етнопсихологічні відмінності українців порівняно з росіянами — «притаманне великорусам переважання волі», тоді як розум і почуття «переважали у південнорусів», — І.Сікорський робив єдино можливий, з його погляду, висновок, що «психічні риси руського племені однаково властиві всім трьом його відділам».

До антропологічних характеристик як фактора, що зумовлює особливості національного характеру, звертаються і пізніше, зокрема О.Кульчицький стверджує про наявність причинно-наслідкового зв'язку, з одного боку, між переважанням в Україні ознак динарської та остійської рас, з іншого -переважанням рефлексивних установок в психічному устрої

Варіантом біологічного підходу можна вважати також еволюційний напрямок у поясненні психологічних розбіжностей. Його прихильники намагаються пояснити етнопсихогенез та особливості суспільного жит­тя за допомогою еволюційного вчення Дарвіна. Закони, за допомогою яких описується існування тваринного світу, вони поширюють на життя етнічних груп, націй, держав. Так, з точки зору даного підходу голов­ною рушійною силою суспільного розвитку, як і в тваринному світі, є боротьба за існування. Аналогом конкуренції між особинами тварин тут постає економічне змагання, міжнаціональні конфлікти та війни, які про­голошуються закономірними, вічними та неминучими. Внаслідок тако­го «природного добору» виживають найсильніші, найбільш пристосо­вані етноси, доля слабших — або зникнути або змиритися з роллю колоній чи слаборозвинених країн.

Ця канва є досить однотипною в усіх прихильників цього напрямку. Розбіжності між ними, що цікавлять нас в цьому контексті, з'являються при виокремленні тих психологічних рис, які сприяють виживанню етно­сів у їхній боротьбі за існування, особливостей, що, зрозуміло, генетично закріплюються й спадково передаються нащадкам. Для одних авторів це інтелектуальні здібності, для інших — релігійність, а для деяких — патріо­тизм, який вважають аналогом інстинкту самозбереження, і т.п. Усі наро­ди відрізняються ступенем розвитку тієї їхньої характеристики, яка береться автором за основу. Найбільш «високорозвиненими» за даною рисою про­голошуються, як правило, народи Західної Європи та Америки, а най­менш розвиненими — представники тубільних племен Африки і Австралії. Більше того, за Гальтоном, можливе навіть поліпшення, облагороджуван­ня «породи» людей. Для позначення таких програм виведення «раси високообдарованих людей» дослідник запровадив спеціальний термін — «євгеніка», під яким мав на увазі «вчення про гарне відтворення» через ретельно скоординовані шлюби та селекцію. Багато расистських політич­них течій скористалися пізніше висновками та ідеями цього напрямку.

І, нарешті, останній напрямок у межах біологічного підходу. До ньо­го відносять численні спроби пов'язати етнопсихологічні особливості з типами нервової системи, з особливостями вищої нервової діяльності, а найпоширеніший варіант — з типом темпераменту. У всіх цих випадках стверджується, що певні види нервової системи чи темпераменту серед представників досліджуваних етносів трапляються значно частіше, ніж серед інших. «У нас в Україні більше людей нервової натури, ніж у вели­коросів і в більшості інших народів», стверджував С.А.Подолинський, який запропонував класифікацію «натур», намагаючись порівняти їх з деякими етнічними групами.

Застосування біологічних методів дослідження і, відповідно, спроби більш глибокого вивчення взаємозв'язку біологічних і етнопсихологіч­них характеристик, тривають і зараз. Наприклад, великий інтерес ста-мовлять гіпотези, що мають пояснити розбіжності в схильності до ілюзії Мюллер-Лайєра у представників різних етносів деякими фізіологічни­ми факторами. Цей напрямок був започаткований у працях Р.Поллака, який довів наявність обернено-пропорційної залежності між пігмента­цією сітківки та підвладністю цій ілюзії. Здавна відомо, що в людей з темним кольором шкіри пігментація сильніша. Використовуючи цю залежність, Р.Поллак порівнював підвладність ілюзії у темношкірих і світлошкірих дітей у США і виявив, що темношкірі діти менш схильні до ілюзій, що цілком відповідало проголошеній тезі.

Згодом М.Борнстейн побудував на основі гіпотези пігментації гіпотетичну шкалу підвладності ілюзії людей різних культур. Виявилося, що послідовність, отримана на базі даних про пігментацію, цілком відповідала виявленій в реальних емпіричних дослідженнях. Великий інтерес викликає й подальша робота М.Борнстейна в цьому напрямку. Він припустив, що розбіжності в пігментації, пов'язані з відмінностями в чутливості до певних кольорів (особливо в синьо-зеленій ділянці кольорового спектра), можуть пояснити міжкультурні розбіжності в найменуванні повних кольорів. Аналіз списку назв кольорів у 126 суспільствах показав, що в найменуванні кольорів існують певні географічні варіації, насправді збігаються з варіаціями в пігментації ока. Отримані дані підтверджують, що, по-перше, люди різних культур дійсно не тільки називають, але й бачать кольори по-різному, а по-друге, що кольоровий словник детермінований кольоровим баченням.

Отже, всі розглянуті різновиди біологічного підходу — антропологічний, генетичний, еволюційний, фізіологічний, біопсихічний та їхні можливі варіанти — поєднує те, що джерело етнопсихологічних характеристик-розбіжностей їхні прихильники вбачають у суб'єктах діяльності, в представниках тієї чи іншої етнічної групи, в їхніх особливостях, мають генетичну закріпленість і передаються спадково. Генетична закріпленість, зумовлюючи типові риси національного характеру, водночас сприяє їх сталості, незмінності, що в більш або менш явній формі усвідомлюють і підкреслюють прибічники даного підходу. Так, дуже виразно цю думку висловив І.Сікорський: Порівнюючи історичні описи характеру руського племені та інших племен слов'янської раси, ми знаходимо ті ж основні риси зараз, що й тисячу років назад: те ж слов'янське миролюбство та гостинність, ту ж любов до праці, ту ж сімейну доброчесність, той же ідеалізм, той же слов'янський розбрат і ту ж нерішучість характеру, які відрізняли більшу частину слов'ян упродовж тисячі років їхнього істо­ричного життя».