5. Поняття «етнічна особистість»

5.1. Етнічна особистість і національний характер

()дним із перших понять, яким користувалися дослідники, вивчаючи етнічну особистість, було поняття «національний характер». Досить широко воно використовується й нині. Проте зміст цієї категорії зазнав певних історичних змін і залишається певною мірою неусталеним і зараз. Літературні джерела свідчать про те, що для перших дослідників національного характеру предмет дослідження обмежувався описами характерних рис поведінки. Типовим прикладом такого підходу може бути цитата з опису українців-слобожан, зробленого архієпископом Філаретом у середині минулого сторіччя: «Якщо сказали йому, що його про­хання виконати не можна, він більше просити не буде... не дозволяє, щоб сражали грубими словами, він поважає себе». Більшість дослід­ників минувшини, вивчаючи національний характер, обмежувалися лише описами поведінки.

Проте деякі автори, досліджуючи проблему національного характереу, зосереджувалися переважно на певних внутрішніх особливостях, на суто психологічних характеристиках, зокрема на системі відносин. Типовим прикладом такого підходу може слугувати магістерська дисерта­ція М. Костомарова, в якій автор зазначав, що те, що ми називаєм харак­тером, це «особливий погляд на речі, який має як кожна людина, так і кожний народ». Близький за змістом підхід простежувався і в працях відо­мого російського філософа і публіциста другої половини XIX століття — В.Соловйова. До визначення специфіки національного характеру вчений підходив через вивчення ідеалів і ціннісних орієнтацій росіян, порівнюю­чи їх з тими самими психологічними феноменами в інших народів.

Різні варіанти сполучення внутрішніх і зовнішніх характеристик спос­терігаються і в наші часи. Так, Н.Джандільдін, визначаючи зміст і водно­час структуру національного характеру, подає її у вигляді таких елементів: а) звички й поведінка; б) емоційно-психологічні реакції на явища звично­го й незвичного середовища; в) ціннісні орієнтації; г) потреби й смаки.

Деякі автори поняття національного характеру тлумачили взагалі набагато ширше і, хоча й не виходили зі сфери внутрішніх, психологіч­них реалій, проте охоплювали ним не лише певні моральні характерис­тики, але й особливості інтелектуальної діяльності. Так, Н.Данилевський в своїй відомій праці «Россия и Европа» стверджував наявність у кожного культурно-історичного типу певних «характеристичних» особливостей, які мають простежуватися у трьох сферах: моральній, естетичній та інтелектуальній.

Отже, неоднозначність трактування у загальній психології поняття «характер» відбилася і яскраво проявилася у розмаїтті визначень, коли етнічна психологія запозичила цю категорію. Більше того, додаток «на­ціональний» посилив розмивання контурів і раніше нечітко окресленого поняття. Цікаво, що в авторів ХУШ-ХІХ століть, на відміну від останніх десятиріч XX віку, саме існування національного характеру, як прави­ло, не викликало сумніву, тому дискутуватися міг лише зміст цього по­няття і способи його дослідження.

У первинних уявленнях про національний характер відбивалася ідея щодо його усталеності та незмінності в часі. Вона була притаманна не тільки дослідникам, які стояли на теологічних позиціях («Господь ство­рив нас такими і такими ми залишимося до кінця світу»), а й ученим, які працювали на інших засадах. Розвитку цієї думки сприяло уявлення про генетичну обумовленість характеру і, відповідно, про спадкову переда­чу його визначальних рис. Подальший розвиток науки сприяв спросту­ванню таких уявлень і ствердженню ідеї, згідно з якою національний ха­рактер визнавався історично змінною категорією, що трансформується зі зміною природних, соціально-економічних і культурних умов життя

народу.

Ще одне уявлення, спростоване з розвитком науки (особливо за ос­танні десятиріччя), стосувалося наявності у людей певного етносу специфічних характерологічних рис. Раніше вважалося, що в національно­му характері представників будь-якого етносу можна виокремити якісь унікальні риси, властивості чи якості, які відрізняють їх від представ­ників інших народів. Подолання таких уявлень («ніби-то є народи добрі, а є злі, є агресивні і є покірні, є працелюбні і є ліниві і т.д.») супроводжувалося усвідомленням і популяризацією думки про те, що народи відрізняються не стільки наявністю чи відсутністю якихось рис (стало зрозумілим, що розвинені в тій чи іншій мірі вони є у всіх), скільки їхнім етноспецифічним співвідношенням, їхньою структурою.

Розглянуті особливості в тлумаченні поняття «національний характер» знайшли своє відображення також у сучасному визначенні цього поняття, яке дав П.Гнатенко — український вчений, який присвятив аналізу цієї проблеми основні свої праці:

«. ..національний характер — це сукупність соціально-психологічних рис (почуттів, ціннісних настанов, емоційно-вольових якостей, національно-психологічних настанов), які властиві нації на певному етапі роз­витку, детерміновані соціально-економічними, історичними і географічними умовами її існування та проявляються в культурі, традиціях, звичаях і обрядах.. Національний характер — це своєрідне, специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації».

П.Гнатенко розглядає також проблему співвідношення поняття «національний характер» з іншими категоріями, зокрема з поняттям «психічний склад». З погляду дослідника, принципова розбіжність цих двох понять полягає в тому, що категорія «психічний склад» відображає риси, притаманні донаціональним спільнотам, тобто спільнотам, які існували в межах феодальної, рабовласницької та первіснообщинної суспільно-економічних формацій. Отже, цей термін найповніше відбиває соціально-психологічні властивості історичних форм спільності людей, які існували до виникнення націй. У цьому контексті можна стверджувати, що психічний склад є передумовою виникнення національного характеру.