3.3. Трансформація етнічної ідентичності

За останні десятиріччя внаслідок зростання міграційних процесів різного рівня виникла потреба у вивченні трансформації ідентичності в контексті проблем акультурації. Поняття акультурації ввели антропологи, які описували з його допомогою культурні зміни, що виника­ють внаслідок контакту різних етнокультурних груп. Ці зміни виника­ють в обох групах, але практика показує, що в культурі домінуючої групи змін менше. Що ж до груп етнокультурних меншин, то вони або самі засвоюють, або їх змушують засвоїти найсуттєвіші аспекти куль­тури домінуючої групи: мову, релігійні традиції, норми, закони пове­дінки тощо.

Для психологів акультурація цікава не лише як соціально-груповий феномен, але й як феномен індивідуального рівня. Зустріч кожного кон­кретного індивіда з новою культурою вимагає від нього певного став­лення до цього факту і певних форм адаптації до умов перебування в новому середовищі або, інакше кажучи, вироблення певної акультура­ційної стратегії. Дослідники виокремлюють три різних аспекти цієї проб­леми:

• акультураційні аттітюди — те ставлення й ті оцінки, що форму­ються у індивіда щодо власної та нової культур і які визначати­ муть вибір певної стратегії акультурації;

• зміни в поведінці, які сталися завдяки вибору певної акультура­ційної стратегії;

• акультураційний стрес — ті суб'єктивні наслідки, які виникають у процесі реалізації певної акультураційної стратегії, і способи їхньо­го подолання.

З погляду Джона Беррі, для визначення індивідуальних орієнтацій щодо акультурації треба знати позицію індивіда з двох основних пи­тань. Перше стосується ставлення до власної культури, її цінності для індивіда і необхідності збереження й подальшого розвитку власної ет­нокультурної ідентичності. Друге стосується ставлення індивіда до гру­пи контакту: наскільки взаємодія з членами цієї групи цінна і бажана для індивіда, наскільки охоче він підтримуватиме й розвиватиме сто­сунки з членами іншої групи. Відповіді на ці два питання можна позна­чити на біполярних градуйованих шкалах, у яких один полюс належить максимально позитивній, а інший — максимально негативній відповіді на них.

Для схематичного зображення, як правило, обмежуються лише край­німи полюсами відповідей; у цьому випадку, зрозуміло, існує чотири варіанти потенційно можливих співвідношень відповідей на обидва пи­тання. Кожне співвідношення відповідає певному виду акультураційної стратегії. Отже, загальну схему чотирьох варіантів акультураційних стра­тегій можна зобразити так:

Питання1 Питання 2: тання 1:		Чи важливо для Вас зберігати власну культурну ідентичність?
		«ТАК»	«НІ»
Чи важливо для Вас розвивати стосунки з членами іншої етнокультурної групи?	«ТАК»	Інтеграція	Асиміляція
	«НІ»	Сепаратизм Сегрегація	Маргіналізація

Аналіз цієї схеми показує, що в разі негативної відповіді на перше питання і позитивної відповіді на друге можна говорити про те, що індивід або етнічна група зробили вибір на користь асиміляційної стра­тегії, за якої цінність власної культурної спадщини явно принижується, основні елементи культури іншої групи більш-менш швидко засвоюють­ся і поступово витісняють із основних сфер життєдіяльності відповідні елементи власної культури. Це призводить або до поглинання доміную­чою групою етнокультурної меншини, і тоді культура домінуючої групи без суттєвих видозмін поширюється і на етнічну меншину, або ж обидві групи, як у «плавильному котлі», формують певний третій варіант, за якого новостворена культура несе в собі більш рівноправне порівняно з першим варіантом поєднання елементів двох вихідних культур.

Позитивні відповіді на обидва питання свідчать про орієнтацію інди­віда або групи на стратегію інтеграції. Ця стратегія передбачає збере­ження і подальший розвиток власної культурної спадщини на тлі доброзичливого сприйняття різноманітних форм взаємодії з більшістю. Ця стратегія зумовлює виникнення «мозаїчного» суспільства, в межах якого кожен елемент мозаїки зберігає свою самобутність, а всі етнокультурні групи разом створюють нову цілісність. Цей полікультурний варіант роз­витку суспільства часто протиставляється варіанту «плавильного кот­ла», в межах якого вихідна самобутність втрачається.

Наступний варіант акультураційної стратегії передбачає позитив­ну відповідь на питання про збереження свого культурного надбання і негативну відповідь на питання про бажання підтримувати й посилю­вати зв'язок з групою контакту. Залежно від того, хто робить вибір даної стратегії — домінуюча група чи етнокультурна меншина, — вона традиційно матиме різні назви. Якщо цей вибір роблять члени менши­ни, говорять про наявність ізоляціоністських установок і орієнтації на сепаратизм. Дуже часто вибір цієї стратегії — це єдиний, з погляду мен­шини, спосіб збереження етнокультурної ідентичності і більш-менш не­залежного існування. Якщо ця стратегія нав'язується меншині доміну­ючою групою, говорять про стратегію сегрегації.

Нарешті, остання акультураційна стратегія — маргіналізація — ви­никає в індивіда чи етнокультурної групи коли, з одного боку, слабо сформовано або вже втрачено ідентифікацію з рідною етнічною групою та її культурою, а з іншого — через якісь обставини немає установки на підтримування і, тим більше, на посилення контактів з групою етнічної більшості або з іншими етнокультурними групами.

Розробки останніх років залучають до розгляду трансформацій іден­тичності разом з поняттям акультураційних стратегій поняття стратегії самокатегоризації. Так, відомо, що поняття ідентичності останніми ро­ками, і особливо після появи теорії Дж.Тернера, міцно пов'язане з по­няттям самокатегоризації. Які ж соціальні категорії використовують члени етнічних меншин для самовизначення? Спершу більшість зарубіж­них авторів вважали, що члени етнічних меншин використовують лише одну шкалу для самовизначення — шкалу, яка показує ступінь їхнього ототожнення з рідною етнічною групою. Пізніше було показано, що пред­ставники етнічних меншин, які є членами етнічних груп за походженням і членами національних груп за громадянством, визначатимуть себе, вико­ристовуючи не одну, а дві шкали: шкалу ступеня ототожнення себе з гру­пою етнічної меншини і шкалу, що демонструє їхнє бажання чи небажан­ня ідентифікувати себе із загальнонаціональною групою більшості. Так, досліджуючи групу індійців у Великобританії, Н.Хутнік звернула увагу на те, що можливі чотири способи соціально-територіального самовиз­начення:

• найпоширеніший варіант (35,9% вибірки) — «британець (неіндієць)». Цю самокатегоризацію, що передбачає самовизначен­ня, яке наголошує на зв'язку з більшістю і гласно чи негласно відмовляється від зв'язків з меншістю, назвали асимілятивною,

• трохи рідше (у 29,1% вибірки) зустрічалася стратегія «індієць (не британець)». Таку стратегію самокатегоризації, в якій підкрес­люється зв'язок з меншістю та гласно чи негласно ігнорується зв'я­зок з більшістю, назвали дисоціативною;

• ще менш поширений варіант (у 23,3% вибірки) — «британець та індієць одночасно». Ця стратегія самокатегоризації передбачає са­мовизначення, в якому приблизно однаково звучать обидві ідентифікації. Вона дістала назву акультуративної стратегії,

• найменш поширений варіант (у 11,7% вибірки) полягав у тому, що жодна з ідентифікацій не була актуальною чи значущою для респондента — «ні індієць, ні британець». Таку стратегію назвали маргінальною.

На наш погляд, заслуга дослідниці полягає не тільки і, може, навіть не стільки в тому, що вона запропонувала типологію способів самокатегоризації (такі спроби вже робилися і до неї), скільки в тому, що вона показала можливість невідповідності між способом самокатегоризації і стилем культурної адаптації індивіда. З погляду дослідниці, етнічну ідентичність меншини становлять два різних елементи: стратегія самокатегоризації і стиль культурної адаптації — прийняття чи відмова від пев­них вірувань, цінностей, норм, способів поведінки тощо. Обидва елементи співвідносяться як з групою етнічної більшості, так і з групою етнічної меншості, тобто існує чотири способи стилю культурної адаптації та відповідні їм чотири стратегії самокатегоризації, які мають аналогічні найменування. Проте можливе протиріччя між цими двома елемента-- дисоціація, яка за суттю нагадує парадокс Ла-Пьєра і полягає у невідповідності вербальних когнітивних оцінок чи реакцій (у даному ви­падку на рівні стратегії самокатегоризації) їх невербальним проявам у даному випадку афективному рівню чи рівню поведінки — стилю культурної адаптації).

Говорячи про стратегії самокатегоризації, дослідниця використовує поняття їхньої функціональної автономії від реального стилю культурної адаптації. Вона вважає, що саме це дає змогу пояснити той підйом етнічності, який спостерігається в усьому світі, й доводить, що характер­ною рисою сучасності є зростання дисоціативної самокатегоризації при тому, що з погляду стилю культурної адаптації відбувається процес акультурації меншин.