1.3. Поняття етносу і уявлення про сугестію у б.Поршнєва

Серед концепцій, які пояснювали виникнення й функціонування ет­носів за допомогою певних біопсихічних явищ та закономірностей, відно­сять теорію Б.Поршнєва. Чільне місце в ній посідав феномен внутрішньо-етнічної сугестії та міжетнічної контрсугестії. Що ж стояло для автора за цими поняттями?

Сутність навіювання, на думку автора, полягає в тому, що за наяв­ності найповнішої й беззаперечливої довіри у того, хто слухає, до того, хто говорить, у одного блокується робота власної першосигнальної си­стеми, а натомість виникають образи та уявлення, цілеспрямовано вик­ликані словами іншого. Ці образи й уявлення, в свою чергу, потребують таких реакцій і дій, як це буває тоді, коли вони викликані власним відчут­тям і сприйманням, а не опосередковано — через іншу людину. Звернімо увагу на те, що дослідник під терміном «сугестія» мав на увазі не гіпноз чи сугестивне втручання уві сні, а навіювання, що відбувається в нор­мальному стані, причому лише його вербальні форми (для невербально­го «зараження» він користувався терміном «наслідування»).

З погляду Б.Поршнєва, сугестія (навіювання) була вихідним субстратом будь-яких соціально-психологічних відносин між людьми. Людство почало свій розвиток, уже маючи сугестію як продукт попереднього ви­їм творення, але специфічно людських рис воно почало набувати з ви­никненням механізмів, що давали змогу загальмувати процес сугестії, активно протидіяти йому.

Б.Поршнев висловлював думку про те, що первісні люди почали протидіяти сугестивним механізмам з найпростіших способів, зокрема, уникаючи контакту. Він вважав, що коли скупчення людей в місцях виникнення первинних поселень досягло критичної величини, людям стало тісно «через появу й розвиток тягаря міжіндивідуального тиску». Вони шукали порятунку у втечі, а отже, в розселенні на порожніх, незайманих територіях. Причому швидкість розселення людей по всіх куточках земної кулі (таких темпів не демонстрував жоден вид тварин) була для вченого ще одним підтвердженням неприйнятності для людей «тягаря» су­гестії та активного пошуку засобів боротьби з ним.

Серед форм протидії — контрсугестії — Б.Поршнєв виокремлював механізм формування недовіри як один із первинних захисних феноменів. Так, розподіл спільноти на авторитетних і неавторитетних осіб був одним із засобів, що давав змогу зменшити число тих, хто міг «запускати» сугестивний процес. У цьому руслі лежить, на думку автора, і принцип висування із загалу лідерів — визнаних авторитетів у будь-якому суспільстві (вождів, пап, президентів). За цим вчинком стоїть її позасвідоме міркування мас: «хай слово одного має нездоланну силу, але це не така вже й велика платня за можливість не слухати чи не визнавати решту».

Розподіл людства на розмаїття етносів також можна розглядати як спосіб обмеження дії сугестії. І річ тут не лише в тому, що диференціація людей на тих, хто належить до рідного етносу («наших»), і тих, хто не належить («чужих»), кількісно обмежує число потенційних сугесторів. Процес сугестії у цьому разі ускладнюється ще й тим, що такий розподіл зумовлює й якісну несумісність — нерозуміння один одного через різні мови, через нетотожність культурних норм і звичаїв тощо.

Б.Поршнєв вважав, що при всій варіативності форм спільнот вони завжди конституюються через протиставлення «ми» й «вони». (Пізніше з цієї вихідної опозиції розвивається «ви», яке є, з одного боку, не «ми», бо це щось зовнішнє, але й не «вони», оскільки тут спостерігається не протиставлення, а певне взаємне тяжіння. З «ви» поступово формуються "він" і «ти» і лише на завершальному етапі — «я»). Ця генеза безпосередньо не торкається теми визначення етносу, але важливо зазначити, що соціально-психологічне протиставлення («ми» — «вони»), на думку вченого, є вихідним відносно індивідуально-психологічного. Що ж до самої вихідної опозиції, то в ній історично більш раннім було «вони».

Отже, «вони» первинніші, ніж «ми». Першим актом соціальної пси­хології Поршнєв називав виникнення уявлення про «них». Уявлення про свою спільноту — вторинне, воно розвивалося за допомогою механізму контрсугестії через протиставлення «своїх» — «чужим», де перше уяв­лення про «ми» було — «ми не такі, як вони» (а не навпаки: «вони — це ті, що не ми»). Далі поняття «ми» починало викристалізовуватися й на­повнюватися конкретним змістом. У цьому неабияку роль відігравав механізм контр-контрсугестії.

Як випливає безпосередньо із терміна, контр-контрсугестія спрямо­вана проти контрсугестії, вона є поверненням до сугестивних механізмів, але на іншому — вищому — рівні. Якщо одним з проявів контрсугестії, як зазначалося, були етнодиференціюючі процеси, то процеси внутріш­ньоетнічної консолідації були безпосередньо пов'язані із сугестією та контр-контрсугестією.

Так, за Поршнєвим, сугестивні процеси завжди інтенсифікуються за умови активізації відчуття контакту та спілкування. Саме тому в усіх спільнотах чільне місце відводилося загальним народним святам, гулян­ням, спільній племінній трапезі, спільному співу тощо. Результатом такої активізації відчуття контакту та спілкування було посилення сугестивних процесів, зниження критики, піднесення довіри до загалу, що свідчило про посилення почуття належності до «ми» (етнічну ідентифікацію), та пози­тивно впливало на зростання внутрішньоетнічної консолідації.

Сугестії також сприяли ізоляційні процеси, оскільки вони збільшува­ли вірогідність міжіндивідних контактів у межах ізольованої від інших суспільств етнічної групи. Тому використання природних чинників, що сприяли відгородженості спільноти, або зведення штучних «стін» як у буквальному (скажімо, «велика китайська стіна»), так і в переносному (згадаймо формулювання «за залізною завісою») значенні разом з поси­ленням замкненості сприяли розвитку консолідаційних процесів.

Одним із найвагоміших засобів контр-контрсугестії Б.Поршнєв та­кож вважав повторення будь-якої інформації. Саме цей механізм, на дум­ку багатьох, лежить в основі всіх «колективних уявлень». Дійсно, будь-який етнос не може існувати без постійної репродукції певних культурних надбань. На цьому базуються традиції, звичаї, культи, ритуали, обряди тощо. їхнє постійне колективне відтворення намагається виключити можливість будь-якої новації, а отже, «уторовує доріжки», аби полегши­ти «запуск» сугестивних процесів. Репродукція (і тим самим трансляція будь-яких елементів культури) формує комплекс ознак, що відрізняє один етнос від інших, а також відіграє роль етноконсолідуючого чинника.

Гіпотези Поршнєва мають прихильників і послідовників з-поміж сучасних учених. Найбільшу увагу їм приділила в своїх працях Н.Лебедєва. Вона використала ідеї Поршнева щодо внутрішньоетнічної сугестії і міжетнічної контрсугестії, щоб пояснити результати власних досліджень і надалі розвивати цю теорію в міжетнічному контексті.

Отже, розмаїття пропонованих на сучасному етапі розвитку науки підходів до поняття «етнос» іще раз нагадує нам про те, що етнопсихологія ще зовсім молода наука, яка — особливо в нашій країні — лише формується. Численні підходи до визначення її базових понять і наявність гіпотез і пропозицій, нерідко несумісних, свідчать про відсутність в ній на даному етапі загальноприйнятного, усталеного цілісного категоріального апарату та теорій, за допомогою яких можна було б пояснити весь нагромаджений фактичний матеріал. Сучасний етап у її розвитку — це інтенсивний творчий пошук шляхів побудови цілісного етнопсихологіч­ного понятійного апарату, до якого залучено фахівців з найрізноманіт­ніших наукових дисциплін.

ПОНЯТТЯ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ ТА ЕТНІЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ

Поняття свідомості та самосвідомості етнопсихологія запозичила з категоріального апарату загальної психології, проте поєднання їх з прик­метником «етнічні» наклало на останні своєрідний відбиток. Проте обидві категорії, як і інші поняття ще зовсім молодої науки етнопсихології, ще не мають усталеного й загальноприйнятого змісту й різними авторами трактуються по-різному.

Так, для деяких дослідників згадані категорії є синонімами. їх вживають одну замість іншої і ототожнюють вкладений у них зміст. Для багатьох сучасних етнопсихологів, зокрема для відомого словацького вче­ного Й.Вироста, сучасного українського етносоціолога М.Шульги та інших, співвідношення цих понять є співвідношенням цілого та його частини. Зміст поняття «етнічна свідомість», у їхньому розумінні, охоплює ширші реалії порівняно з терміном «етнічна самосвідомість»; фактично, остання розглядається як складова етнічної свідомості. Характерним прикладом у цьому разі є система етнопсихологічних категорій, запропонована М.Шульгою. Для нього етнічна свідомість є складним утворенням, що має певну структуру. Складовими елементами структури етнічної свідомості вчений вважає національний (етніч­ний) характер, етнічний «темперамент», етнічні звички, етноцентризм, етнічні почуття і, нарешті, етнічну самосвідомість особи. Етнічну са­мосвідомість автор визначає як саморефлексію етнічних відносин, з'я­совування для себе свого місця в них, а також усвідомлення своєї по­зиції та свого ставлення до системи міжнаціональних зв'язків. Центральним елементом етнічної самосвідомості визнається етнічна самоідентифікація.

Нарешті, третій варіант співвідношення понять «етнічна свідомість» і «самосвідомість» спостерігається у дослідників, які заперечують відно­шення між ними як цілого та частини й підкреслюють їхні відмінності як за змістом, так і за формою. Характерним прикладом такого тлумачен­ня є праці П.Гнатенка. У них автор відстоює думку, згідно з якою змістовні розбіжності між національною свідомістю й самосвідомістю полягають у тому, що національна свідомість охоплює передусім уяв­лення та знання про інші спільноти (звичайно, з позицій власного етно­су), тоді як поняття національної самосвідомості наголошує на формуванні уявлень і знань щодо власної етнічної групи, усвідомлення своєї належності до неї. Формальні відмінності також існують: перша з них стосуєть­ся питання про те, хто є їхнім суб'єктом. На думку автора, суб'єктом на­ціональної свідомості є особистість і національна спільнота, в той час як суб'єктом національної свідомості є лише нація. Друга розбіжність сто­сується участі емоційного чинника у формуванні цих феноменів — у ста­новленні й функціонуванні національної самосвідомості емоції відігра­ють, з погляду автора, значно більшу роль.

Останнім часом широкого розголосу набуває твердження, згідно з яким розрізняють вузьке й широке значення поняття «етнічна само­свідомість» (Й.Вирост, 1989) або, що досить близько за змістом, два ас­пекти цього поняття (А.Дашдаміров, 1977). Найвагомішим в обох ви­падках є визначення суб'єкта етнічної самосвідомості. Стверджується, що національна самосвідомість має дві сторони — ідеологічну й психо­логічну і як така існує і на рівні суспільства (більш широкий зміст цього поняття), і на рівні особистості (те саме поняття, однак розглянуте в його вузькому значенні). Яскравим прикладом дослідження національної са­мосвідомості на рівні суспільства можна вважати працю В.Жмира «На шляху до себе (історія становлення української національної самосвідо­мості)», в якій автор розповідає про те, як поступово в історії України відбувалася трансформація самоусвідомлення себе українською нацією, як змінювалося змістовне наповнення поняття «ми» (а отже, «вони»), які етапи виділялися на цьому шляху і які чинники на нього впливали.

Проблемою, яку часто розглядають дослідники, що працюють у цьо­му напрямку, є також взаємозв'язок понять «етнічна самосвідомість», «етнонім» і «етногенез». Його найбільш чітко сформулював М.Крюков: «Саме поява чіткої етнічної самосвідомості, одним із проявів якої є ви­никнення спільної самоназви, і є свідченням завершення процесу етноге­незу». Сучасні дослідники, провівши численні дослідження з етнонімії народів світу, узагальнені в науковій літературі, можуть говорити про те, що кожен народ упродовж свого розвитку мав і має комплекс наймену­вань, які в сукупності називають зараз етнонімічною системою. У ній розрізняють три основних прошарки: передетноніми (цікаво, що їхньою первинною формою, як правило, є самоназви «люди», «справжні люди» та ін.); екзоетноніми, тобто наймення, які давали певному етносу інші народи; ендоетноніми, тобто самоназви. Важливо зазначити, що в ре­альній історії етносу кожен пласт найменувань можна представити кілько­ма назвами, до того ж усі вони є взаємопроникними (так, найменування, що давалося іншим народом, згодом може стати й самоназвою). Учені вважають, що подальше нагромадження матеріалів із самосвідомості етносів світу дасть змогу виявити по-справжньому змістовні законо­мірності між етносом, його самосвідомістю й самоназвами.

Що ж до другого аспекту цієї самої проблеми — досліджень на рівні особистості, то в центрі уваги дослідників, які працюють у цьому на­прямку, є питання про те, в якому віці і з чого саме починається процес формування національної самосвідомості, які його подальші етапи та внутрішня структура, які чинники і як впливають на нього, як націо­нальна самосвідомість узгоджується з самоусвідомленням узагалі і т.ін.

Традиційно вважають, що питання про структуру етнічної самосвідо­мості вперше поставив Г.Шелепов у 1968 році. Дослідник виходив з того, що основним структурним елементом етнічної самосвідомості є усвідомлення людьми своєї етнічної належності (що проявляється, зокрема, у використанні спільної самоназви), яке, на думку автора, відбиває спільність їхнього походження, а також етнічні стереотипи, етнічні симпатії й антипатії тощо. Пізніше Ю.Бромлей розвинув поняття компо­нентів етнічної самосвідомості в тому напрямку, що відніс до них не лише цілення про спільність походження, а й своєрідне відображення об’єктивних ознак етносу. Пізніше набір компонентів уже вміщував: уявлен­ня про територію, про мову, про особливості культури, про єдність походження та етнічні стереотипи (М.Крюков, 1987). Проте найбільш цілісного, всеохоплюючого й змістовного вигляду уявлення про структуру етнічної самосвідомості набуває у Й.Вироста (див. с 64).

Стрижньову, системоутворюючу роль у структурі етнічної самосвідомості, на думку більшості дослідників, відіграє етнічна ідентичність. Ознайомимося з цим поняттям докладніше.

СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Компоненти	Зміст компонентів
Образ національної спільноти	Знання про національну проблематику взагалі та емоційно- ціннісне ставлення до них .Знання про свою національну спільноту та емоційно-ціннісне ставлення до них. Знання про інші національні спільноти та емоційно-ціннісне ставлення до них
Образ типових рис члена національної спільноти (національний автостереотип)	Уявлення про типові риси члена своєї національної спільноти (національний автостереотип) та емоційно-ціннісне ставлення до них. Уявлення про типові риси членів інших національних спільнот (національний гетеростереотип) та емоційно-ціннісне ставлення до них
Самообраз індивіда як члена національної спільноти	Ступінь ідентифікації себе з національною спільнотою; переживання належності до національної спільноти