§ 1. Суспільний лад

а початку XX ст. правове становище населення Російської імперії визначалося передусім законами про стани, які » містив IX том Зводу законів Російської імперії видання 1899 р.¹ Згідно з цими законами населення Російської ім­перії, як і раніше, поділялося на її підданих і іноземців. У свою чергу, піддані поділялися на такі стани: дворянство, духовенство, міські обивателі, сільські обивателі, інородці. Таким чином, на початку XX ст. російське законодавство, що визначало правове становище населення країни, залишалося становим, знач­ною мірою не відповідало новим умовам капіталістичного розвитку Російської імперії. Законодавство зберігало багато особливостей, що склалися історично².

Водночас зміни в економіці, революційні події 1905—1907 рр., що відбувалися на зламі XIX—XX ст., зумовили необхідність роз­роблення й прийняття законодавчих актів, що вносили деякі зміни у правове становище або всіх підданих Російської імперії, або окре­мих станів і відображали дві тенденції: з одного боку, розклад ста­нового ладу, а з іншого, певне зміцнення і об'єднання станів³.

Серед нових законодавчих актів, що стосувалися усіх станів, одним з перших був царський Маніфест «Про удосконалення дер­жавного порядку» від 17 жовтня 1905 р. Він проголошував «дарування» населенню непорушних основ «цивільної свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів, спілок»⁴. Це вже були обіцянки явно конституційного харак­теру. Засади цивільної свободи подальше законодавче закріплення дістали «в Основних державних законах Російської імперії» в ре­дакції 23 квітня 1906 р., де в главі VIII «Про права та обов'язки російських підданих» зміст цих прав було сформульовано так:

«72. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинне діяння інакше як у порядку, визначеному законом.

¹ Див.: Свод законов Российской империи. СҐІб, 1899. Т. IX. С. 3.

² Див.: Ивановекий В. В. Учебник государственного права. Издание второе. Казань,

1909. С. 453. ^а Иванова Н. А. Сословно-классовая структура России в XIX — начале XX в. //

Весн. Рос. гуманитар. научн. фонда. 1996. № 4. С. 31. * Хрестоматія з історії держави і права України. Том І. С. 296.

73. Ніхто не може бути затриманий під вартою інакше, як у випадках, визначених законом. "

74. Ніхто не може бути засудженим і підданим покаранню іна­кше як за злочинне діяння, передбачене чинними на час вчинення цих діянь кримінальними законами, якщо при тому нововидані за­кони не виключають вчинених винними діянь з числа злочинних.

75. Житло кожного є недоторканним. Провадження в житлі без згоди його господаря обшуку або виїмки допускається не інак­ше як у випадках і в порядку, визначених законом.

76. Кожний російський підданий має право вільно обирати місце проживання і заняття, набувати і відчужувати майно і без перешкод виїздити за межі держави. Обмеження в цих правах установлені особливими законами.

77. Власність недоторканна. Примусове відчуження нерухомо­сті, коли це необхідно для якої-небудь державної чи суспільної ко­ристі, допускається не інакше як за справедливу І пристойну вина­городу.

78. Російські піддані мають право проводити збори з питань, що не суперечать законам, мирно і без зброї. Законом визначають­ся умови, за яких можуть відбуватися збори, порядок їх закриття, а також обмеження місць для зборів.

79. Кожний може в межах, установлених законом, висловлю­вати усно і письмово свої думки, а також лоширювати їх шляхом друку або іншим способом.

80. Російські піддані мають право засновувати товариства і спілки з метою, що не суперечить законам. Умови заснування това­риств і спілок, порядок їхньої діяльності, умови і порядок надання їм прав юридичної особи, так само як і порядок закриття товариств і союзів, визначаються законом.

81. Російські піддані користуються свободою віри. Умови ко­ристування цією свободою визначаються законом»¹.

Як видно зі змісту наведених статей Основних державних за­конів, гарантією проголошених прав вважалося те, що обмеження прав підданих імперії допускалися тільки у випадках і в порядку, визначених законом. Однак значна частина таких законів не була прийнята майже до падіння царського самодержавства в 1917 р.

Серед прийнятих нормативних актів звернемо увагу на такі. Свобода слова регулювалася Тимчасовими правилами про періоди­чні видання від 24 листопада 1905 р., доповненими і зміненими 18 березня 1906 р., і Тимчасовими правилами для неперіодичних

¹ Свод законов Российской империи. СПб. 1906. Т. І. Ч. 1. С. 16—18.

видань від 26 квітня 1906 р. Згідно з цими нормативними актами попередня, до друкування, цензура (загальна і духовна) періодич­них видань, книг, малюнків скасовувалася. Скасовувалися Й ад­міністративні стягнення (застереження, позбавлення права друку­вати оголошення, застава та ін.). Зберігалася цензура тільки щодо оголошених у пресі відомостей про життя і діяльність імператора і членів імператорської родини. Нагляд за друкованими творами по­кладався на Головне управління у справах друку і його місцеві ор­гани — комітети й інспекторів у справах друку. Ці органи могли на­класти арешт на примірники книг або періодичні видання, водночас порушивши судове переслідування видавця, автора або редактора. Для відкриття бібліотек, книгарень, типографій, літографій тощо вимагався попередній дозвіл властей, які мали право ревізувати ці заклади й порушувати у судовому порядку кримінальне пересліду­вання за недотримання правил їх діяльності.

4 березня 1906 р. були видані «Тимчасові правила про товари­ства і спілки». Товариством вважалося об'єднання декількох осіб, які, дбали не лише про власні інтереси, а й про досягнення спільної мети внаслідок спільної діяльності, а спілкою — об'єднання двох або декількох таких товариств¹. Згідно з Правилами, товариства і спілки могли бути засновані без «дозволу урядової влади», однак цей принцип не мав абсолютного характеру. Відповідно до ст. 6 Тимчасових правил про товариства і спілки заборонялися товарис­тва: а) котрі прагнули реалізувати цілі, що суперечили громадській моральності або були заборонені кримінальним законом, або загро­жували громадським спокою та безпеці; і б) керовані установами або особами, які перебували за кордоном, якщо ці товариства вису­вали політичні цілі. Неповнолітні, учні нижчих і середніх навчаль­них закладів не могли ні утворювати товариств, ні брати участі у них. Студенти вищих навчальних закладів могли засновувати тіль­ки товариства, передбачені статутами цих закладів. Правила до­зволяли службовцям урядових установ, залізниць, телефонних під­приємств загального користування засновувати тільки благодійні товариства або товариства для задоволення духовних і матеріаль­них потреб, причому виключно на підставі статуту, який затвер­джувався начальством. Відповідний міністр міг закрити ці товарис­тва, якщо вбачав, що їх діяльність відхилялася від статуту.

Для відкриття, реєстрації і закриття товариств і спілок були засновані особливі органи — губернські (або обласні) у справах про товариства присутствія.

¹ Див.: Собрание узаконений й распоряжений правительства (далі — СУ). 1906. №48. Ст. 308.

Діяльність товариств і спілок перебувала під контролем міс­цевої адміністрації. Так, губернатор або градоначальник могли при­пинити діяльність товариства, якщо, на їхню думку, ця діяльність загрожувала «громадській безпеці і спокою» або набувала «аморальної спрямованості». Питання про остаточне закриття това­риства вирішували губернське або міське у справах про товариства присутствіє. Невизначені і розпливчасті формулювання підстав призупинення діяльності товариств підривали принцип свободи то­вариств і союзів, проголошений Маніфестом від 17 жовтня 1905 р., а закріплений і в Основних державних законах від 23 квітня 1906 р.

Другий розділ «Тимчасових правил про товариства і спілки» містив положення про професійні товариства, головною метою яких було узгодження економічних інтересів, поліпшення умов праці своїх членів або підвищення продуктивності праці на підприємст­вах, що їм належали. Для цього професійні спілки здійснювали: а) пошук способів для усунення... непорозумінь... між наймачами і тими, хто наймається; б) з'ясування розмірів заробітної плати та ін­ших умов праці...; в) видачу допомоги своїм членам; г) заснування кас... взаємодопомоги тощо; д) заснування бібліотек, професійних шкіл і курсів; е) допомогу своїм членам у придбанні предметів пер­шої необхідності і знарядь виробництва; є) сприяння в пошуку ро­боти або робочих рук; ж) надання юридичної допомоги¹. Отже, професійні товариства мали право захищати тільки економічні ін­тереси своїх членів. Водночас Правила від 4 березня 1906 р. заборо­няли об'єднання двох або декількох професійних товариств у спіл­ку. Заборонялася організація профспілок службовцями урядових установ. Професійні товариства організовувалися лише за виробни­чим принципом (до професійних товариств могли вступати тільки ті особи, які займалися однорідними або такими, що мали між со­бою зв'язок, роботами та промислами). Все це свідчить про непри­ховане прагнення царського уряду не допустити перетворення профспілок у могутні організації, які були б здатні висувати і по­літичні вимоги. Слід наголосити, що Тимчасові правила від 4 берез­ня 1906 р. значно відставали від аналогічного законодавства пере­дових країн Європи, проте навіть в урізаному вигляді вони викли­кали негативне ставлення більшості урядових чиновників².

Як уже зазначалося, ст. 78 Основних державних законів у ре­дакції 23 квітня 1906 р. надавала російським підданим право влаш-

¹ Див,: Хрестоматія з історії держави і права України. Т. 1. С. 305,

² Див.: Льїкин С. С, Кирьянов Ю. Й. Предприниматели й рабочие: их взаимоотноше-ния. Вторая полотна XIX — начало XX вв. (вторьіе Морозовские чтения) // Отече-ственная история. 1997. № 5. С. 207,

товувати збори. Незадовго до їх оприлюднення, 4 березня 1906 р., були опубліковані «Тимчасові правила про збори», що регламенту­вали так звані публічні збори, під якими розумілися збори, влашто­вані у приміщеннях, спеціально для цього пристосованих, або та­ких, що здаються в найм. Такі збори були доступні невизначеному числу осіб, при цьому особи, які збиралися, не були особисто знайо­мими із засновниками зборів. Збори, у яких брали участь лише чле­ни товариства чи спілки, що існували на законних підставах, і не були присутні сторонні особи, не вважалися публічними¹. Заборо­нялося влаштовувати збори в готелях та інших подібних закладах, де постійно збиралися відвідувачі і надзвичайно важко було вста­новити нагляд за зборами, а також у навчальних закладах, окрім зборів навчального характеру і дозволених статутом цього закладу. Дозволялися збори і під відкритим небом, але для цього вима­гався дозвіл місцевої поліції, а самі збори могли відбуватися не ближче як за дві версти від місця перебування імператора, а також приміщень Державної думи і Державної ради, коли в них відбува­лися засідання. Про відкриття зборів робилося оголошення місце­вою адміністрацією не пізніше як за три дні до зборів. На них не до­пускалися озброєні особи, учні нижчих і середніх навчальних за­кладів без дозволу начальства і малолітні. Присутня на зборах по­садова особа (звичайно поліцейський пристав) могла їх закрити, якщо, на її думку, вони набували характеру, що загрожував спо­кою і безпеці, або коли збори явно відхилялися від оголошеного предмета обговорення, або коли на них здійснювалися не дозволені грошові побори, а-також якщо в них брали участь особи, які не ма­ли на це права. Таким чином, представник поліції міг при бажанні закрити будь-які збори, посилаючись на одну з перелічених обста­вин. Винні в проведенні або відкритті публічних зборів без належ­ного дозволу або в неприпиненні їх після відповідної вимоги пред­ставника поліції несли кримінальну відповідальність. Отже, Тимча­сові правила про збори від 4 березня 1906 р. обмежували можли­вість здійснення підданими Російської імперії проголошеного права на збори.

Своєрідно вирішувалося питання про законодавче забезпе-⁴ чення проголошеної Маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи совісті. 14 березня 1906 р. було видано закон, що передбачав кримінальне покарання за публічні промови, проповіді, розповсюдження творів, що спонукали до переходу православних «в інше віросповідання,

¹ Див.: Коркунов Н. М. Русское государственное право. Том 1. Введение й общая часть. СПб., 1909. С. 459.

або вчення»¹. Каралися також батьки, які порушували обов'язок виховувати дітей у православній вірі². Основні державні закони Ро­сійської імперії у редакції 23 квітня 191)6 р. проголошували, що імператор «є верховним захисником і хранителем догматів панівної віри І блюстителем ІІравовІр'я й усілякого до Церкви святої благо-чиння». Водночас ст. 62 Основних державних законів установлюва­ла, що «найголовнішою і панівною в Російській імперії вірою є Хри­стиянська Православна». ІІервенство православної церкви виявля­лося конкретно, зокрема, в тому, що в Російській імперії святкува­ли тільки свята православної церкви. У ці дні не допускалася робо­та, навчання в навчальних закладах, а також не могли виконувати­ся покарання за судовими вироками³. У зазначені святкові дні звільнялися від роботи арештанти християнського віросповідання⁴. Православ'я визнавалося державною релігією. Відтак узаконюва­лися цивільні й політичні обмеження з релігійних мотивів. Отже, в Російській імперії свобода совісті могла здійснюватися в обмежено­му обсязі.

Що стосується проголошених в Основних державних законах волі і недоторканності особи і життя, то з цього приводу взагалі не було прийнято ні законів, ні навіть тимчасових правил, тобто чинними залишалися норми Статуту кримінального судочинства 1864р.

Слід наголосити, що перелічені в Основних державних зако­нах цивільні права і свободи, згідно зі ст. 83 цих законів, значно об­межувалися у тих випадках, коли та чи інша місцевість проголо­шувалася такою, що перебуває у режимі посиленої або надзви­чайної охорони чи воєнного становища, передбачених відповідно «Положенням про заходи з охорони державного порядку і громад­ського спокою» від 14 серпня 1881 р. та «Положенням про місцевос­ті, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному стано­вищі» від 18 червня 1892 р.

Згідно з «Положенням» від 14 серпня 1881 р, на певній терито­рії або в окремій місцевості могли оголосити винятковий стан (тобто стан посиленої чи надзвичайної охорони). Право оголошення стану посиленої охорони належало генерал-губернатору в межах під-

¹ СУ. 1906. № 73. Ст. 461.

² Див : Свод законов Российской империи. М., 1910. Кн. 4. Т. XIII—XVI. Дополнения к Своду законов Российской империи. С. 17.

³ Див.: Статті 25—27 «Устава о предупреждении й пресечении престушіений 1890 г.» // Свод законов Российской империи. М., 1910. Т. XIV. С. 99.

⁴ Див.: Ст. 352 «Устава о содержащихся под стражей 1890 г.» // Свод законов Рос­сийской империи. М., 1910. Т. XIV. С. 203.

відомчої йому території, проте його рішення мало бути затверд­жене міністром внутрішніх справ. Стан надзвичайної охорони вводився згідно з рішенням Ради Міністрів за поданням міністра внутрішніх справ. У період чинності стану посиленої охорони гене­рал-губернатор міг видавати обов'язкові постанови, які стосували­ся попередження порушень суспільного порядку і державної безпе­ки¹. За порушення цих постанов винні каралися арештом на строк до трьох місяців або штрафом до 500 крб. Крім того, генерал-губер­натору належало право «забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони». Тобто пов­новаження генерал-губернатора так званого попереджувального характеру полягали у призупиненні гарантій індивідуальної свобо­ди. Генерал-губернатор міг заборонити «будь-які народні, громад­ські, навіть приватні збори», закрити торговельні заклади і промис­лові підприємства.

У разі введення стану надзвичайної охорони за загальним правилом усі положення, притаманні стану посиленої охорони, збе­рігали свою силу. Водночас генерал-губернатор наділявся і додат­ковими повноваженнями. Так, йому надавалося право: засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-польові команди; накладати секвестр на нерухоме й арешт на рухоме май­но та прибутки з нього; дозволяти екстрені, призупиняти і закрива­ти чергові збори станових, міських й земських органів; припиняти періодичні видання; закривати навчальні заклади на строк до одно­го місяця тощо. З наданням чинності положенню надзвичайної охо­рони генерал-губернатор мав право за порушення виданих ним постанов застосовувати в адміністративному порядку до винних та­кі заходи, як ув'язнення в тюрму або фортецю на три місяці, чи арешт на той самий строк, або грошовий штраф до 3 тис. крб.

При винятковому стані генерал-губернатор наділявся дуже широкими повноваженнями в судовій сфері. Так, під час запрова­дження стану посиленої охорони він мав право передавати судам окремі справи «про злочини, загальними кримінальними законами передбачені, коли він визнав це необхідним для захисту громадсь­кого порядку і спокою, для засудження за законами воєнного часу». При цьому генерал-губернатор міг вимагати розгляду цих справ за зачиненими дверима. Він також затверджував вироки. З уведенням стану надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із за­гальної підсудності «справи про відомого роду злочини та провини»

¹ Див.: Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. СПб., 1885. Т.1. С. 263.

і передавати їх до військових судів. У цьому разі йшлося вже не про окремі справи, а про цілі категорії справ.

У Російській імперії у мирний період під час так званих «внутрішніх смуг» чинним було «Положення про місцевості, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р. Суттєва відмінність воєнного стану від стану надзвичайної охорони полягала у тому, що перший передбачав во­єнну диктатуру, тоді як другий — диктатуру цивільну¹, 3 введен­ням у місцевостях воєнного стану там припиняло дію «Положення» від 14 серпня 1881 р., і повноваження з охорони громадського спо­кою і державного порядку переходили від міністра внутрішніх справ до головнокомандувача і командувачів армій². Що стосується повноважень адміністративної влади у разі введення воєнного ста­ну, то взагалі, вони мало чим відрізнялися від таких самих повно­важень, притаманних станові надзвичайної охорони. Існував також і стан облоги. Він вводився під час війни у фортецях за умови обло­ги їх ворогом.

Отже, проголошені Основними державними законами Росій­ської імперії права і свободи підданих багато в чому залишалися деклараціями, далекими від реального життя.

Поряд з наданням прав Основні державні закони Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. покладали на підданих імперії й обов'язки. Так, згідно зі ст. 71 Основних державних законів, вони були зобов'язані «сплачувати встановлені законом податки і мита, а також відбувати повинності». Однією з таких повинностей була військова. Стаття 70 проголошувала: «Захист Престолу і Вітчизни є священним обов'язком кожного російського підданого. Чоловіче на­селення, незалежно від стану, підлягає військовій повинності згідно з постановами закону». Військова повинність, будучи загальнообо­в'язковою і рівною для всіх, була особистою. Від неї звільнялися деякі особи або через фізичну непридатність до військової служби, або за родом своїх занять, або за сімейними обставинами. Так, Ста­тут про військову повинність зі змінами від 23 червня 1912 р. звіль­няв від військової повинності єдиного сина в сім'ї³. Закон передба­чав звільнення від військової повинності за сімейними обставинами

¹ Див.: Гессен В, М. Исключительное положение. СПб., 1908. С. 181.

² Див.: Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. СПб., 1895. Т.ХІІ, С. 479.

³ Див.: ВажнеЙшие законодательньїе актьі (1908—1912 гг.) с алфавитньїм, предмет-ньгм й хронологическим указателем / Под ред. й с предисловием В. М. Гессена, СПб., 1913. С. 777.

і в деяких інших випадках¹. Окрім того, закон встановлював такі підстави загальної військової повинності: призовний вік — 20 років; загальний строк служби — 23 роки, з них — дійсна служба в піхоті і пішій артилерії — 3 роки, в інших родах військ — 4 роки, на фло­ті — 5 років; в запасі: в піхоті і пішій артилерії — 15 років, в інших родах військ — 13 років, на флоті — 5 років, решта — у державно­му ополченні першого розряду. Особи, звільнені від призову у вста­новлених законом випадках, але здатні або обмежено здатні до слу­жби, зараховувалися у державне ополчення другого розряду.

Що стосується прийнятих на початку XX ст. правових актів щодо окремих конкретних станів, то їх суть зводилася до такого. Насамперед, відбувалося зміцнення дворянського стану. Так, ще 25 травня 1899 р. дворянам надавалося право засновувати тимчасо­во заповідні маєтки, які не могли відчужуватися, дробитися і мали успадковуватися одним з дітей².

Користуючись у XVIII і XIX ст. дворянським самоврядуван­ням і корпоративною організацією, дворянство, однак, на початку XX ст. не мало загальноросійської корпоративної організації. Такою організацією стало «Об'єднане дворянство», засноване в травні 1906р., та «Рада об'єднаного дворянства», які відстоювали привілеї дворянства і помісного землевласництва на початку XX ст. Продов­жував зберігатися встановлений ще за часів феодалізму порядок заміщення посад у державному апараті, згідно з яким більшість посад обіймали представники дворянства. Навіть у заснованих но­вих органах — Державній думі і в Державній раді, що зазнали перетворень, забезпечувалася перевага представників дворянства. Така ж сама ситуація спостерігалася і в земських установах. Уряд піклувався і про економічне благополуччя дворян. Так, закон «Про заснування Особливого у справах земельного кредиту комітету» від 11 липня 1903 р. розширював грошову допомогу дворянству через земельні кредитні банки.

Уряд надавав дворянству й інші економічні пільги. Так, укра­їнські дворяни-землевласники одержували пільги по окремих галу­зях свого господарства. На початку XX ст. нормативні акти такого характеру поширювалися на виробництво і реалізацію продукції цукрової, виноробної і тютюнової промисловості українських губе­рній. Коли ж представники дворянства очолювали промислові під-

¹ Див.: Свод законов Российской империи. Продолжение 1912 года. Статьи к Уставу о воинской повинносте. СПб., 1912. С. 10—11.

² Див.: Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. СПб., 1902. Т.ХІХ. С. 529.

приємства або поєднували сільськогосподарське виробництво з промисловим, уряд забезпечував їм особливі економічні пільги¹.

На початку XX ст. складна внутрішньополітична й економічна ситуація примусила урядові кола прийняти низку правових актів, що вносили досить помітні зміни в правове становище численного стану — сільських обивателів. Так, 12 березня 1903 р. для більшої частини селянства Російської імперії скасовувалася кругова пору­ка, що існувала для забезпечення регулярного надходження викуп­них платежів, казенних і мирських зборів². 4 липня 1904 р. був опу­блікований закон, який надавав селянам право переселятися з єв­ропейської частини Росії до Сибіру^ За Маніфестом від 11 серпня 1904 р, остаточно заборонялися тілесні покарання для селян, які раніше застосовувалися за вироками волосних І сільських сходів⁴. Так сільскі обивателі були «пенітенціарне зрівнені з іншими стана­ми»⁵. Царським маніфестом від 3 листопада 1905 р. викупні платежі з селян підлягали зменшенню на половину. Однак революційні по­дії 1905 р. примусили царський уряд повністю заборонити викупні платежі з 1 січня 1907 р. А у Височайшому Маніфесті від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обмежень у правах сільських оби­вателів і осіб Інших колишніх податних станів» проголошувалось зрівняння селян у правовому відношенні з іншими станами. У Ма­ніфесті, зокрема, говорилося: «Велике перетворення 19 лютого 1861 р., залучивши мільйони сільських обивателів до загальногромадян­ського життя, поклало початок поступовому зрівнюванню селян у правах з рештою населення імперії». Маніфест надавав селянам (за винятком «інородців») «однакові щодо державної служби права від­повідно до таких прав осіб дворянського стану, зі скасуванням усіх особливих переваг на заміщення за визначенням від уряду деяких посад залежно від станового походження»⁶.

Маніфест також надавав селянам право вільно обирати постійне місце проживання. Земські дільничі начальники, згідно з Маніфестом, обмежувалися в праві самостійно арештовувати і штрафувати селян, а робилося це тільки через волосний суд і воло-

¹ Див.: История государства й права Украинской ССР. Том І. К,, 1987. С. 255.

² Див.; Софроненко К. А. Агарное яаконодательство в России (II половина XIX — на­чало XX в). М., 1981. С. 135.

³ Там же. С. 13(5.

⁴ Див.; История государства й права СССР. / Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф. Гончаро-

ва. М., 1972. Ч. 1. С. 569.

° Евреинов Н. История телесньїх наказаний в России; Репринт, изд. Бєлгород, 1994. С. 151.

^й Див.: СУ. 1906. № 237. Ст. 3145. 560

сну адміністрацію¹. Таким чином, Маніфест від 5 жовтня 1906 р, скасував цілу низку обмежень щодо сільських обивателів, що збе­рігалися ще від їх колишнього безправного, а затим неповноправно­го стану.

Революція 1905—1907 рр. підштовхнула царський уряд і до вирішення питань про долю сільської общини як одного із суттєвих чинників, що впливав на правове майнове становище сільських обивателів.

Селянська община володіла колективною власністю на зе­мельні угіддя і забезпечувала колективне використання частини общинних земель для різних сільськогосподарських потреб. Общи~ на регулювала перерозподіл орної землі між селянами-общинника-ми, установлювала примусову сівозміну (обов'язкову для усіх членів общини), вирішувала питання про селянський вихід з неї. Останній був надзвичайно ускладнений, бо зусилля общини спря­мовувалися на збереження самої себе.

Роль общини у господарському житті селян суперечлива. З од­ного боку, община давала шанс і можливість вижити бідним госпо­дарствам, прагнула не допустити різкого майнового розшарування у своєму середовищі. З Іншого боку, підтримуючи слабких господарів, сільська община об'єктивно стримувала розвиток потенційно силь­них господарств, навіть якщо вони мали для цього усі можливості.

Істотне обмеження свободи господарської діяльності селян-об-щинників неминуче призводило до зниження їх ділової активності і заповзятливості, обумовлювало недостатньо високу заінтересова­ність селян у результатах своєї праці. Община з її ідеями зрівняль­ності за відсутності ефективних стимулів до праці і недостатнього рівня особистої господарської свободи і відповідальності селян була економічно невигідною і повинна була поступитися місцем перед дійовішою формою організації сільськогосподарської праці — фер­мерським господарством, заснованим на приватній власності, осо­бистій дисципліні та економічній волі виробника. Саме у створенні прошарку російських фермерів сучасні дослідники історії Росії ба­чать сенс царського указу від 9 листопада 1906 р., підготовленого Головою Ради Міністрів П. А, Столипіним^. Уряд на чолі з ГІ. А. Сто-

¹ Див.; Дубровский С М. Стольїпинская земельная реформа. Из истории сельского хозяйства й крестьянства России в начале XX в. М., 1963. С. 121.

² Див.; Российская история: Учебник / Г. Б. Поляк, А. Н. Маркова, Н. С. Кривцова й др. / Под ред. акад. Г. Б. Поляка. М., 1997. С. 204.

Коли П. А. Столипін розпочинав свою «революцію зверху», близько 70—90% се­лян і селянських земель (включаючи західні губернії) були в общині. Див.: Левин Михаил. Деревенское бьітие: нравьі, верования, обьічаи // Крестьяноведенне: Тео-рии. История. Современность. Ежегодник. М., 1997. С. 119.

липіним вважав, що дрібні землевласники більш прив'язані до зем-лі і в будь-яких ситуаціях відстоюватимуть свої земельні інтереси. Зміна форм землевласництва, на думку уряду, мала супроводжу­ватися руйнуванням общини і передачею землі селянам у приватну власність¹. На противагу планам націоналізації землі і радикально­го її відчуження на користь селянства П. А. Столипін висунув лібе­ральну доктрину скасування сільської общини, усунення через­смужжя, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій підставі економічного зростання². За глибоким переконанням II. А. Сто-липіна, указом від 9 листопада 1906 р. був «закладений фундамент, основа нового соціального ладу»³.

Зміст цього указу, що називався «Про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землевласництва і зем­лекористування» якраз і полягав у заміні общинної і подвірної при­ватної власності індивідуальною власністю глави двору⁴. У ст. 1 указу говорилося: «Кожний домогосподар, який володіє надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати зак­ріплення за собою в індивідуальну власність частки з означеної зе­млі, що належить йому»⁵. Отже, указом від 9 листопада 1906 р. справжній власник землі — община опинилася у становищі цілком безправному перед домогосподарем, який бажав виділитися з неї. Законодавець поставив общину всупереч її бажанню в умови, за яких у неї були відсутні засоби «для боротьби з насильницьким її руйнуванням»⁶.

Що стосується права селян на ділянки надільної землі, яка перебувала у подвірному володінні, в указі від 9 листопада 1906 р. з цього приводу говорилося: «Подвірні ділянки як надані у подвірне володіння селян під час наділення їх землею, так і закріплені піз­ніше в індивідуальну власність окремих селян з общинних земель, а також присадибні ділянки при общинному землекористуванні становлять індивідуальну власність домогосподарів, за якими ці ділянки закріплені згідно з землевпорядними актами, громадськи-

¹ Див.: Зайцева Я Аграрная реформа П А Стольтина в документах й публикациях конца XIX — начала XX века // Международ. сельськохоз журн. 1993. № 2. С. 12.

² Див.; Румянцев М. Стольїгшнская аграрная реформа: предпосьілки, задачи, итоги // Вопр. зкономики, 1990. № 10. С. 65.

³ СтольІІІин П. А. Нам нужна Великая Россия..: Полн. собр. речей в Государственном

Совете. 1906—1911 гг. М., 1991. С, 246. •* Див.: Российское законодательство X—XX веков. М., 1994. Т. 9. С. 232.

⁵ Див.: СУ. 1906. № 263. Ст. 1859.

⁶ Леонтьев А. А. Крестьянское право. Систематическое изложение особенностей за-конолательства о крестьянах. СПб., 1909. С. 303.

ми вироками, постановами селянських установ, актами про відчу­ження і рішеннями судових місць. Таким же правом на згадані ділянки користуються і правонаступники цих домогосподарів»¹.

Указ від 9 листопада 1906 р. був опублікований і відразу ж почав впроваджуватися в життя. В Україні аграрна реформа П. А. Столи-піна набула широкого розмаху². Так, якщо в 40 губерніях європей­ської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общин вийшло майже 24% господарів, то у Південній Україні — 34,2%, а в Правобережній Україні — 50,7 %³. Для практичної реалізації положень указу за­сновувалися повітові і губернські землевпорядні комісії на чолі з Центральним землевпорядним комітетом.

14 червня 1910 р. був виданий закон «Про зміни І доповнення деяких постанов про селянське землевласництво», що доповнював указ від 9 листопада 1906 р. Новий закон уже в примусовому по­рядку визнавав індивідуальними власниками усіх домогосподарів тих общин, де провадилися перерозподіли з часів переходу на ви­куп. Проти общини спрямовувався і закон «Про землеустрій» від 29 травня 1911 р.⁴ Закон був покликаний забезпечити «кінцеву мету створення одноосібних володінь» у формі відрубного і хуторського господарства⁵. Так новий закон ще більше спрощував перехід до відрубного господарства. Для цього вже не вимагалося попередньо­го закріплення земель в індивідуальну власність. Документи, одер­жані під час надання відрубу, визнавалися як такі, що засвідчують право власності на землю⁶.

Важливим складником столипінської аграрної реформи була переселенська політика. Програма уряду була розрахована на роз­в'язання двох основних завдань — за допомогою переселень мало­земельних селян на окраїни імперії збільшити землекористування селян і створити умови для швидкого господарського освоєння схід­них районів, посилення там позицій держави⁷.

¹ СУ. 1906. № 263. С. 1859.

² Див.: Малий словник історії України / В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. К., 1997. С. 378.

³ Див.: Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Львів, 1996. С. 212.

⁴ Див.: Важнейшие законодательньїе актьі (1908—1912 гг.) с алфавитньїм, предмет-ньім й хронологическим указателями / Под ред. й с предисловием проф. В. М. Гес-сена. СПб., 1913. С. 256, 391—427.

³ Див.: Софроненко К. А, Аграрнеє законодательство в России (II половина XIX — начало XX вв.) М.. 1981. С. 145.

⁶ Див.: Зьірянов П. Н. Крестьянекая община европейской России 1907—1914 гг. М., 1992. С. 91.

⁷ Див.: ОстровскиЙ Й. В. Стольшин й его время. Новосибирск, 1992. С. 93.

Про зміст столипінського аграрного законодавства у літерату­рі висловлювалися різні думки. Як зазначав II. М. Зирянов, «навряд чи можна вважати справедливим те огульне негативне ставлення до реформи, яким сильно грішили радянські історики у минулі ро­ки. Деякі заходи, що супроводжували її, були гарною, корисною справою. Йдеться про надання більшої особистої волі селянам, уст­рою хуторів та відрубів на банківських землях, переселення до Сибіру, деяких видів землевпорядкування»¹. Н. Рогалін звертає увагу на «достатню поміркованість і взаємозв'язок таких заходів, як вихід на хутори та відруби, переселенство і землеустрій», ха­рактеризуючи столипінське аграрне законодавство².

Як прогресивне і таке, що сприяло розвитку капіталізму на селі, оцінює це законодавство А. Я. Аврех³. Однак, на думку цього вченого, воно забезпечувало прогрес «за гіршим, пруським зразком, тоді як революційний шлях відкривав «зелену вулицю» «американ­ському» фермерському шляху, максимально ефективному й швид­кому, в рамках буржуазного суспільства»⁴.

Щодо конкретних підсумків реалізації столипінського аграр­ного законодавства, то й вони оцінюються неоднозначно. Як вважає О. І. Чистяков, «столипінська аграрна реформа аж ніяк не розряди­ла обстановку на селі, а навпаки ускладнила її»⁵.

Як зазначає В. Г. Тюкавкін, через опір селян царату не вдало­ся ліквідувати общину повністю, була зруйнована лише одна чверть общин. Але й це «мало велике значення у розвитку капіта­лізму, в мобілізації землі у руках нових власників, у зростанні пе­реселення на окраїни і освоєнні нових земель, у розвитку продук­тивних сил села»^в.

На думку І. К, Рибалки, столипінська аграрна реформа, з од­ного боку, прискорювала розвиток капіталістичних відносин на се­лі, а з іншого — «не досягла поставленої мети — не забезпечила створення міцного буржуазного ладу на селі, бо зберегла економіч­ну основу кріпосницьких відносин — поміщицьке землевласни-цтво... Не розв'язавши жодного завдання буржуазно-демократич-

¹ Зьірянов П. II. Петр Стольїпин: Политический портрет. М., 1992. С. (ЇЗ.

² Див.: Рогалика Н. В, В поисках мерь: (некоторьіе уроки российских аграрньїх ре­форм в XX в.) // Вопр. зкономики. 1996. № 7 С. 113.

³ Див.: Аврех А. Я. П. А. Стольтин й судьбьі реформ в России. М., 1991. С. 86.

⁴ Там же.

⁵ Чистяков О. Й. О социальной сущности историко-правових наук // Вест. Моск. ун-та. Сер. II. Право. 1995. № 6. С. 13.

⁶ российскоє законоластво X—XX веков. М,, 1994. Т. 9 С. 234.

них перетворень, столипінська аграрна політика не змогла відвер­нути наростання революційної кризи»¹.

На подібний суперечливий характер підсумків столипінської аграрної реформи вказують й інші сучасні дослідники². Вона була юридично припинена постановою Тимчасового уряду від 23 червня 1917 р.³

На початку XX ст. у Російській імперії завершився процес формування нових класів буржуазного суспільства — буржуазії і робітничого класу. У сучасній історіографії класовий поділ грунту­ється на економічних ознаках.

У період, що розглядається, буржуазія була представлена різними групами: прошарок підприємців-монополістів, нечисленна група фінансової олігархії і широка верства торговельної буржуа­зії Остання у Російській імперії на початку XX ст. характеризува­лася політичною інертністю і залежністю від державних структур. Царський уряд забезпечував приватні підприємства державними замовленнями, дешевою робочою силою і сировиною; розширював ринки збуту і цим надавав буржуазії можливості одержувати висо­кі прибутки. На етапі капіталістичної індустріалізації, особливо на початку XX ст., зближення банківських і промислових сфер, торго­вельної і виробничої діяльності, тісний зв'язок землевласників і найбільших промисловиків (незрідка їх злиття), залучення до під­приємництва державного чиновницького апарату призвели до ство­рення могутніх фінансово-промислових груп, що мали у своїх руках економічні важелі Російської імперії⁴. Із заснуванням Дер­жавної думи і перетворенням Державної ради буржуазія вперше дістала деякі права щодо участі в роботі органів державної влади, підтримуючи політику, яку проводив царат у цих органах.

На початку XX ст, у Росії внаслідок капіталістичного розвит­ку сформувалася нова суспільна сила — робітничий клас. У 1900— 1913 рр. відбулися значні зміни у його кількості та структурі. Осно­вним резервом поповнення робітничого класу в Україні було селян­ство, кустарі, а також переселенці з Великоросії і відчасти з Біло-

¹ Рибалка І, К. Історія України. Ч. 2. С. 371.

² Див.: Історія України / В Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; За ред. В. А.Смолія. К, 1997 С. 145; Островский Й. В. П. А. Стольїпин й его время. Новоси-бирск, 1992. С. 134.

³ Див.: История государства й права: Словарь-справочник / Под ред. М. Й. Сизикова. М., 1997. С. 248.

⁴ Див.; Отечественная история. История России с древнейших Бремен до 1917 гада: Знциклопедия: В 5 т. М., 1994. Т 1. С. 312.

русії. У зв'язку з високим рівнем концентрації промислового вироб­ництва в Україні, концентрація пролетаріату тут була дуже висока.

На початку XX ст. чинне законодавство давало змогу підпри­ємцям усіляко порушувати права робітничого класу. Низьким за­лишався реальний заробіток, як і раніше високою була тривалість робочого дня. На більшості підприємств були відсутніми охорона праці і техніка безпеки, що призводило до зростання травматизму серед робітників.

Малозначним і малоефективним виявився закон від 2 червня 1903 р. «Про винагороду потерпілих внаслідок нещасних випадків робітників і службовців, а так само членів їхніх сімейств на підпри­ємствах фабрично-заводської, гірничої і гірничо-заводської проми­словості»¹.

Незадовільними були житлово-побутові умови робітників, більшість яких проживала у казармах і землянках². Отже, у робіт­ників було чимало підстав протестувати проти існуючого ладу і брати найактивнішу участь у революції 1905—1907 рр., а також у революційному русі в період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 рр.) Під час революції виникла принципово но­ва форма організації трудящих — Ради робітничих депутатів. У жовтні-грудні 1905 р. в усій Росії було створено понад 50 Рад. В Україні в жовтні 1905 р. робітники заснували Ради у таких містах, як Катеринослав, Луганск, Київ, Горлівка, Дебальцево, Єнакиєво, Алчевськ³. Ради робітничих депутатів були організовані також у Миколаєві, Кременчузі, Юзівці, Маріуполі. Виникнувши як органи керівництва страйковою боротьбою, вони переросли в штаби зброй­ного повстання, стали зародками нової революційної влади. Ради діяли на противагу царським властям. Вони явочним порядком вво­дили на підприємствах 8-годинний робочий день, боролися з локау­тами підприємців, здійснювали вилучення грошових коштів на по­треби революції, скасували цензуру, вводили свободу слова і дру­ку, вирішували різні господарські питання у межах тієї території, яку вони контролювали, створювали бойові дружини, озброювали їх, готували до збройного повстання, забезпечували революційний порядок тощо.

Зрушення в економічній і соціальній структурі російського су­спільства, нова обстановка, особливо напередодні і під час револю-

¹ Шельїмагин Й. Й Законодательство о фабрично-заводском труде в России. 1900— 1917. М, 1952. С. 139.

² Див.: Історія України: Курс лекцій: Навч. посібник: у 2 кн. / Мельник Л. Г., Верс-

тюк В. Ф, Демченко М. В. та ін. К, 1992. Кн, 2, С. 15. -¹ Див.: Шморгун П. Ради робітничих депутатів на Україні в 1905 р. К., 1955. С. 18.

ції 1905—1907 рр., спричинили активне формування і консолідацію декількох основних суспільних сил і груп. До першої дослідники відносять урядовий табір, який включав у себе царську родину і придвірну знать, чиновників і військових, реакційне духовенство, найконсервативнішу частину дворян-поміщиків, а також деяку ча­стину верхівки крупної торговельно-промислової буржуазії. Основ­не завдання представники цієї суспільної сили вбачали у збере­женні самодержавного ладу, недопущенні жодних змін у суспільно­му і державному устрої Російської імперії. До другої суспільної групи входили буржуазія і ліберальні поміщики, які виступали за відвернення народної революції і встановлення в Росії помірної конституційної монархії. Третя основна суспільна група включала пролетаріат у союзі з селянством. Як революційно-демократична сила вона ставила за мету повалення самодержавства і встановлен­ня в країні демократичної республіки¹. На грунті консолідації і роз­межування суспільних сил у Росії відбувалися становлення, фор­мування політичних партій.

У роки першої революції серед загальноросійських політич­них партій, які активно діяли і в Україні, виділялася монархічна партія (листопад 1905 р.), що мала назву «Союз російського наро­ду». Ця політична партія у своїй основі мала бойові чорносотенні організації, що створювалися для розправи з учасниками револю­ції. «Союз російського народу» об'єднував найреакційніших по­міщиків, представників дрібної буржуазії, інтелігенції, декласова­них міських мешканців, частину селянства і невелику кількість ро­бітників. З більше ніж 400 тис. членів цієї політичної партії понад 100 тис. діяли в Україні².

' У жовтні-листопаді 1905 р. сформувалася партія «Союз 17 жовтня» (октябристи). Це була партія великих поміщиків і торгове­льно-промислової буржуазії, які прагнули домогтися у самодер­жавства деяких поступок, їхньою метою була реалізація обіцянок, даних у Маніфесті 17 жовтня 1905 р. Октябристи у своїй програмі виступали за розвиток і зміцнення конституційної монархії, збере­ження єдиної і неподільної Росії, за скликання Державної думи з обмеженими царем повноваженнями³.

Загальноросійською ліберально-опозиційною партією, створеною у жовтні 1905 р., була конституційно-демократична (кадетська) пар

¹ Див: История отечественного государства й права: Учебник / Под ред. О. Й. Чис-тякова. М., 1996. Ч. 1. С. 292.

² Див.; Рибалка І. К. Історія України. Ч. 2. С. 330.

³ Див.: Представители Государственной ДумьІ. СПб. 1906. С. 135—137.

тія. До неї входили представники переважно середньої буржуазії, ви-сокооплачуваної інтелігенції, ліберальні поміщики. Головна програмна мета кадетів — встановлення в Росії конституційної монархії¹.

Ще у 1901 р. із залишків народницьких організацій була ство­рена Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що вира­жала інтереси селянства (передусім верхівки)- У період революції 1905—1907 рр. есери ставили за мету революційне повалення цар­ського самодержавства і встановлення демократичної республіки².

На рубежі XX ст. виникає Російська соціал-демократична робітнича партія {РСДРП), яка увійшла в революцію розколотою на дві фракції — більшовиків і меншовиків. Лідером більшовиків був В. І. Ленін (Ульянов). Стратегічний план і тактичну лінію більшови­ків у революції було визначено на III з'їзді РСДРП, що відбувся у квітні 1905 р. у Лондоні, а також у написаній Леніним книзі «Дві так­тики соціал-демократії у демократичній революції» (липень 1905 р.).

На початку XX ст. організованість національно-визвольного руху в Україні забезпечували українські національні партії, зокре­ма, Українська-демократична партія (УДП), Українська радикаль­на партія (УРД) (у 1906 р. УДП і УРП об'єдналися і створили Укра­їнську демократичну радикальну партію (УДРП)), Революційна українська партія (РУП), Українська народна партія (УНІЇ). У гру­дні 1904 р. з РУП вийшла частина її членів, яка організувала Укра­їнську соціал-демократичну спілку («Спілку»). У грудні 1905 р. на II з'їзді було оголошено про створення Української соціал-демокра-тичної робітничої партії (УСДРД) і прийняті програма та резолюція з найважливіших питань. Програми названих українських націо­нальних партій містили положення, що стосувалися як соціально-економічних проблем, так і перетворень у сфері державного ладу Російської Імперії. Так, наприклад, у програмі УСДРІІ висувалася вимога перетворення Росії у демократичну республіку, у якій Україні надавалася автономія з окремою державною інституцією (сеймом), якому належало право законотворчості у внутрішніх справах населення в межах території України³.

¹Див.: Представители Государственной ДумьІ. СПб. 190С. С. 133.

² Див.; Там же. С. 129.

³ Див.: Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. К., 1992. С. 9; Див. також: Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу Визволення України: Нариси з історії україн­ської соціал-демократії початку XX ст X., 1996; Телешун С. О. Національне питан­ня в програмах українських політичних партій в кінці XIX — на початку XX ст. К., 1996.