Розділ шостий

Суспільно-політичний лад і право України в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

На початку XVIII ст. Лівобережжя, Слобожанщина та Запо­різька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишилось у складі Речі Посполитої.

І. Мазепа наполегливо рекомендував Петру І приєднати Пра­вобережжя, але той не піддався вмовлянням. У 1711 р. він офіційно пообіцяв не втручатися у справи Правобережжя. Проте було оче­ видним, що роздільне існування Лівобережжя і Правобережжя — справа часу. У 1795 р., після третього поділу Польщі, Правобереж­жя (Брацлавщина, Волинь, Київщина, Поділля) було передане Росії та об'єднане з Лівобережжям. Згодом, коли українські та російські війська у війні з Туреччиною визволили Північне Причорномор'я — споконвічні слов'янські землі, а пізніше і Крим, їх було включено до адміністративного поділу України. Ці землі заселяли вихідці з України та Роси. Вони освоювали нові території, захищали їх від ворогів. Саме тут були засновані нові міста, які з часом перетвори­лися в торгово-промислові центри України і Росії — Єлисаветград Єкатеринослав, Олександрівськ.

Починаючи з XVIII ст. наступ царату на права і вільності України посилюється. Річ у тім, що порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тота­літарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Пет­ра І та Катерини II.

Дослідники справедливо вказували на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності України. Центризм Російської імперії не міг примиритися з децент-(ралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру сво-|їх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допо­моги України як політичного буфера на своїх південних кордонах¹.

§ 1. Суспільний лад

У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлюю­ться елементи капіталістичного укладу, зростає мануфак­турне виробництво, яке розвивається на базі дрібних се­лянських промислів і міського ремісництва. Багато ману­фактур належало казні. Закладену у 1719 р. першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру в 1726 р. було взято до казни. У 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. осіб. У другій половині XVIII ст. засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський" «Арсенал», Луганський чавуноливарний завод, Катеринославську мануфактуру. Було створено й чимало приват­них мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, по­міщикам (серед останніх були й росіяни). У 1726 р. була створена парусиново-полотняна мануфактура в Почепі. Це було об'єднання двох мануфактур, власниками яких були Меншиков і Строганов.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні налічувалося понад 200 мануфактур у початковій формі і 400 у розвинутій. Ці мануфактури працювали за рахунок праці посесійних селян і солдатів, яких привозили найчастіше з Росії. На Глушковській мануфактурі працювали 5000 селян. Наприкінці XVIII ст. на мануфактурах України почала застосовуватися найма­на праця. Вільнонайманих працівників використовували передусім на відповідальних операціях.

¹ Див.: Когут 3. Російський централізм і українська автономія. С. 259; Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. С. 2Є,

У промисловому виробництві України відбувалася спеціаліза­ція, чіткіше визначилися окремі галузі. У 1722 р. почалося видобу­вання кам'яного вугілля (у Бахмуті)¹.

Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися нові.

Україна була торговельною державою. Вона постійно підтри­мувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експортувалися худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Традиційно Україна торгувала із Західною Європою через балтій­ські порти, а також через Краків і Вроцлав. Дослідження показу­ють, що найбільший дохід Україна одержувала не від податків, а за рахунок торгівлі, промислів і ремесел.

У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією й Україною бу­ло ліквідовано. Відомий дослідник історії України В. Смолій вважає, що вплив господарської системи Росії в Україні виявився лише з се­редини XVIII ст. і то частково².

Багато уваги управлінню економікою України приділяв геть­ман І. Мазепа, що сприяло її зміцненню.

Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського суспільства.

Українське суспільство XVIII ст., як і вся Європа, ще залиша­лося феодальним, що обумовило його класову та станову струк­туру.

Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний фео­дальний клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців ще польських часів та з но­вих козацьких старшин, які з'явилися вже після 1648—1654 рр. Цей клас мав свою формальну організацію³, її створив І. Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне вій­ськове товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і бу­ла покликана охороняти особисті й майнові права нової шляхти.

Вищий розряд — це бунчукові товариші. Вони перебували безпосередньо в оточенні гетьмана — «під бунчуком», виконували відповідальні й почесні доручення, їхні посади і власність стають спадковими. Бунчукові товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генеральному суду.

¹ Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. С. 186.

² Див.: Смолій В. Україна і Росія в другій половині XVII — XVIII ст. // МЕЕ. С. 390.

³ Див. про це: Когут 3. Російський централізм і українська автономія. С. 39 і далі. 270

Другий розряд — військові товариші. Вони належали до кола генеральної старшини і генеральної військової канцелярії, перебу­вали в їхньому віданні, виконували їхні доручення.

Тільки представники цих двох розрядів призначалися на вищі посади.

Третій розряд — значкове товариство. Воно належало до пол­кового оточення. Його члени перебували у тому ж самому станови­щі, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковни­ках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони осо­бистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву «знатне військове товариство».

За підтримки знатного військового товариства у XVIII ст. в Україні формуються старшинські династії, нова еліта феодального класу: Апостоли, Безбородьки, Ґалаґани, Горленки, ҐудовичІ, Ко-чубеї, Милорадовичі, Полетики, Ханенки та ін. (Більша частина ко­лишньої елітної верстви була знищена в період анархії.)

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель вони одержали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держа­ви українським феодалам, а російським — землі України.

Водночас з розширенням своїх земельних володінь феодали намагалися зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. При цьо­му українські феодали прагнули в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат висновки роботи комісії не затвердив, оскільки вона ви­ходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністра­ції. Водночас Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола росій­ської аристократії. У 1767 р. комісія зі складання Уложення підтвер­дила вільності українського шляхетства, рівність його прав з права­ми російського дворянства. У 1764 та 1783 рр. вийшли укази про включення українського шляхетства та козацької старшини до скла­ду дворянства Росії. У 1797 р. на них було поширено дію «Грамотьі на права, вольности й преимущества российского дворянства». Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну поширюється дія Табеля про ранги. Справедливого є думка, що нобілітація українських феодалів, тобто включення їх до складу російського дворянства, була компен­сацією за позбавлення України автономії, ліквідацію української державності.

Духовенство. Доки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а з другої половини XVIII ст. — Духовний регламент та шта­тний розпис 1764 р. згідно з російськими правовими актами. За Указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам духо­венства було встановлено утримання нарівні з російськими ієрар­хами,

Селяни-посполиті. Чисельність вільних селян, підлеглих ко­зацькій адміністрації, зменшувалася. У 1731 р. вони становили ли­ше одну третину сільського населення Гетьманщини. Водночас чи­сельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитих, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчий обов'язок селянина — відбування панщини. У 1710 р. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі панщина досягала 4—б днів. Згодом і на Гетьма­нщині було встановлено 4—6-денну панщину¹. Селяни відбували також інші повинності — подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову. Вони та­кож виконували роботу, пов'язану з будівництвом фортець, риттям каналів та ін.

У 1706 р. І. Мазепа наказав старшині Полтавського полку за­тримувати селян, що кинули своїх хазяїв². У 1721 р. універсал Ско­ропадського наказував старшині не допускати селянських перехо­дів. З 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запо­бігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися в іншу місцевість, але за умови, що вико­нає усі повинності та одержить дозвіл на це власника й місцевої ад­міністрації.

Отже, експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою закріплювалася гетьманським апаратом влади та управ­ління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вона час від часу зверталася до царського уряду за захистом своїх прав і при­вілеїв, наполягала на введенні кріпосного права в Україні. При цьо­му продовжувалося юридичне закріплення селян. 22 квітня 1760 р. за універсалом К. Розумовського (його підтвердила у 1763 р. Катерина II)

¹ Див : Історія України: курс лекцій. Кн. 1. С. 168; Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. С. 175, 178.

² Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. Т- 2. С. 176. 272

селянин міг скористатися правом переходу лише з письмо­вого дозволу феодала, але в останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові. У 1765—1769 рр- був складений генераль­ний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, в 1783 р. — на Лівобережжі. Тоді ж указом від Зтравня 1783 р.¹ Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попе­реджав, що до порушників ставитимуться суворо, «по общегосу-дарственньїм установленням». Очевидно, акт 1783 р. був лише юри­дичною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду. Тому важко погодитися з тими дослідниками, котрі вважають, що кріпосне право в Україні було введено в 1783 р. вперше.

Селянство, як і раніше, повставало проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х роках XVIII ст. селян Галичини (опришки — винищувачі шляхти), Право­бережжя (гайдамацький рух, коліївщина під керуванням М. Заліз­няка та І. Ґонти) була тісно пов'язана з виступами селян Лівобе­режжя². Багато українців воювали в загонах К. Булавіна. Відомо, що О- Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм «манівні» листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес економічного послаблення і розшарування козацтва, визначається його ієрархіч­на структура. Головна причина була в тому, що тривала відсутність козаків удома у зв'язку з участю у воєнних походах, а також у бу­дівництві фортець, шляхів, ритті каналів позбавляла їх можливості займатися господарством. Воно занепадало. А це, у свою чергу, від­бивалося на їхній військовій службі. Тому в 1735 р. за указом цар­ського уряду реєстровці були поділені на дві групи: виборних і під-помічників.

Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу «виборних», тобто повноправних, їх було занесено до спеціальних списків за со­тнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу — значно більшу групу — становили підпомічники, або підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди мали ті самі повинності, що й селяни, тільки у два рази менші за обсягом. Крім того, вони мусили забезпечувати виборних усім

¹ Див.: Хрестоматія з історії держави і права України. Т. 1. С. 211—213, 216, 217.

² Див.: Рибалко І. К. Історія Української РСР. Ч. 1. X., 1995. С. 378—384.

необхідним для походів: зброєю, кіньми, провіантом тощо. У кожно­го «виборного» налічувалося два-три підпомічники, тобто їх було у кілька разів більше, ніж самих «виборних».

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (безземе­льні). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах «виборних» козаків і підпомічників, котрі їх одягали та годували. Підсусідки, на відміну від посполитих, мали право пересуватися в пошуках кра­щих умов. Проте це не рятувало їх від кріпацьких тенет, хоча за­кон надавав підсусідкам можливість переходити до другої і навіть до першої групи (виборних та підпомічників}, якщо вони обзаведу­ться майном. За період 1654—1730 рр. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. На початок 1730 р. дві третини загальної маси селян перетворилися на феодальне залежних. У 60-ті роки XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. вибор­них козаків, 198 тис. підпомічників, 80 тис. підсусідків. Збіднілі ко­заки та селяни становили 90% населення країни¹,

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобереж­ного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій завдяки тому, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі про­живало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Саме вони, власне, і становили запорізьке братство, але разом збиралися рідко. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, по­люванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 р. про­живало приблизно 200 тис. осіб, з них козаків-січовиків — 35 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не об­минули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію. З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зимовники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, в яких експлуатуються рядові козаки, голота та сірома — низи запо­різького товариства, а також маса посполитих, що втікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі поміщиків,

¹ Див. История государства й права Украинской ССР. Т- 1. С. 154.; Когут 3. Російсь­кий централізм і українська автономія. С. 41, 4.2.

Гетьмана та царя, вони ставали «подданьши Войска Запорожского». Залежність посполитих від січової влади виявлялася, зокрема, в їх­ніх зобов'язаннях сплачувати «войськовой оклад» — головну по­дать кошу. Експлуатована сірома час від часу повставала. Найбіль­ше з повстань відбулося в 1768 р.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 р. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву «запорізький козак». Землі Запорізь­кої Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України та його роль в економіці зростають. Склад міщан був до­сить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були юридичне вільними людьми. Звіль­нившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержа­ли право займатися ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, могли надавати дрібний кредит, їх головний обов'язок полягав у сплаті податків до гетьманської і міської скарбниць. Вони мали певні повинності, однією з яких була охорона міста. На них поши­рювалася рекрутська повинність (тому їх називали «казаки городо-вой службьі»}- За ревізією 1723 р. у Києві 71,5% загальної чисель­ності городян становили власне міщани.

Деякі вчені їхнє становище вважають схожим зі становищем державних селян. Однак у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов'язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адмі­ністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати міс­це проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

Правове становище міщан залежало також від статусу і під­леглості міста, де вони проживали. У містах, що управлялися Магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

У полкових же містах існували певні обмеженя оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри датків і повинностей.

У приватновласницьких містах міщани залишалися залежни­ми від феодала-власника міста.

Існували й дві інші станові групи міщан — ремісники, об'єдна­ні у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці групи мали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна з цих груп підрозділялася на окре­мі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін,). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довіч­них цехових і тимчасових майстрів¹. Стати членом цеху можна бу­ло за умови досягнення 21 року та наявності власного господарства з виготовлення ремісничих виробів. Становище майстра посвідчу-валося свідоцтвом цехової управи. Майстри мали досить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, обирати її ад­міністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлю­вати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обкладалася в цілому цехова община; майстри користували­ся привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайст­рів, учнів та робітників.

Сход усіх ремісників міста обирав на три роки ремісничу управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Цеховий устрій у різних містах України був досить строкатим.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (сте­повій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало право­вий статус ремісників. Основу цього законодавства становили ре­місниче положення 1785 р. та статут про цехи 1799 р.

Приблизно такими самими пільгами, що й ремісники, корис­тувалися купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 500 крб., міг записатися в купці. Останні об'єднувалися в гільдії. Але їхнє право­ве становище не було стабільним. Воно залежало передусім від своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщансько­го стану.

Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але водно-

¹ Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. С. 183. 278

час воно мало низку феодальних повинностей. За рішенням купе­цького товариства воно зобов'язувалося сплачувати громадські збо­ри, а також дорожню, постойну та інші повинності. Щоправда, ба­гаті купці могли від них відкупитися.

Поряд з одвічними мешканцями міст — міщанами, ремісника­ми та купцями — тут проживали також козацька старшина, шлях­та, духовенство, рядове козацтво. Старшинське-шляхетська вер­хівка та міська адміністрація увінчували піраміду міщан. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записувалися до купецьких гільдій.

Отже, наприкінці XVII ст. суспільний лад України втратив самобутні риси. Тут фактично і формально запроваджується со­ціальна структура Російської держави як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.

Але уявлення про суспільну структуру України буде непов­ним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей — учителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. За походженням вони належали до різних верств населення, але переважно були вихідцями із старшини, шляхти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобува­ли в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закладах, серед яких була Києво-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б. Хмельниць­кому¹.

Російський уряд високо цінував освічених українців і охоче залучав їх на свою службу. Феофан Прокопович став духівником Петра І, залишив помітний політичний слід у розвитку російської державності- Він автор Слова про правду монаршу, що ідеологічно обґрунтовувало абсолютистське правління в Росії.

Див: Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. Мюнхен, 1947. С. 56—57»