§ 4. Перехід України під протекторат російського царя

Сміливий волелюбний, але ще нечисленний в той час український народ розумів, що у визвольній війні з Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзни­ком могла стати Росія, єдиновірний російський народ.

Український народ завжди зберігав пам'ять про свій зв'язок із східнослов'янськими народами. Тому він плекав надію зблизитися й утворити союз з ними. Саме цим пояснюється багато дружніх акцій українців щодо росіян. У Лівонській війні на­селення України допомагало російським військам. К. Косинський і С- Наливайко ставили питання про перехід реєстрових козаків у підданство Росії. У Смутні часи (1611—1612 рр.) козаки відмовилися брати участь у штурмі Московського Кремля та Троїце-Сергієвої лаври. В 1620 р. гетьман Сагайдачний попросив царя Михайла Фе­доровича прийняти запорізьких козаків на службу¹.

У тяжкі часи поразок український народ, рятуючись від пере­слідувань польської влади та її феодалів, шукав захисту у Москов­ської держави і знаходив його. Втікачам з України було дозволено проживати у прикордонній смузі — Порубіжжі. Вони селилися сло­бодами, звідки й пішла назва — Слобідська Україна. У 1638 р, після поразки повстання Я. Остряниці повстанці заснували кілька слобід. Українським переселенцям надавалися пільги — вони не сплачува­ли мита з промислів, звільнялися від судового мита².

Російський народ завжди співчутливо ставився до України та її народу, намагався полегшити їхню долю, наскільки це було мож­ливо, заохочував наміри України зблизитися з Росією. Але офіцій­но уряд Росії до пори не висловлював свого ставлення до України, оскільки був пов'язаний Поляновським мирним договором (1634 р.) з Польщею і не був готовий до нової війни з нею. Тому царський уряд починаючи з 1648 р., передбачливо обрав позицію вичікуваль­ного нейтралітету, що практично означало відмову від допомоги Польщі в її боротьбі проти України.

Між Україною і Росією йшла жвава торгівля. Україні було до­зволено безмитне купувати в Росії хліб і сіль. Росія допомагала їй

¹ Див.: Хронологічний довідник. С. 54.

² Див.: Воссоединение УкраиньІ с Россией. Т. 3. С. 325.

зброєю і грошима. Як і раніше, вона надавала свої прикордонні зем­лі вихідцям з України для поселення. Після укладення Білоцерків­ського договору російський кордон був відкритий для втікачів з України. У 1651 р. відбувається масовий перехід селян і козаків на Слобідську Україну¹. Такі переходи відбувалися і в наступні роки. У 1652 р. сюди перейшов'з-під Острога полковник І. Дзіковський, з ним 2000 козаків з сім'ями, майном і худобою. На новому місці вони заснували селище Острогожськ. Власті наділяли поселенців зем­лею і надавали їм грошову допомогу. Царський уряд не чинив пере­шкод донським козакам перебувати в лавах українського козацтва. Уперше загін донських козаків прибув в Україну на допомогу повс­танцям уже у березні 1648 р.²

Є підстави вважати, що упорядники Соборного уложення 1649 р. використали як одне з його джерел Литовський статут. Вони це зробили не тільки тому, що його джерелом, у свою чергу, була Руська Правда, а тому, що статут офіційно діяв в Україні. Викорис­тання норм Литовського статуту як одного з джерел Соборного уло­ження мало на меті зміцнити зв'язки України та Росії.

Протягом 1648—1654 рр. Росія і Україна підтримували дипло­матичні стосунки. Перше українське посольство на чолі з полков­ником С. Мужеловським відбуло до Москви у січні 1649 р. після блискучих перемог України над Польщею. У відповідь на це в Україну прибуло перше повноважне посольство з Москви на чолі з Г. Унковським. Упродовж п'ятиденних переговорів у Чигирині (17—22 квітня 1649 р.) воно переконалося у прагненні українського народу звільнитись з-під гніту Польщі І встановити тісні стосунки з Росією. З цього моменту дипломатичні зв'язки між Україною і Ро­сією стають постійними. Особливо вони активізувалися з 1651 р., коли Україна розірвала з Польщею Білоцерківський договір, який, власне, існував тільки на папері.

Протягом 1649—1654 рр. Б. Хмельницький відрядив до Росії 10 повноважних посольств. Москва за цей час відправила в Україну не менше 15 посольств і окремих посланців,

Водночас Україна шукала союзників серед інших держав. У лютому 1648 р. Б. Хмельницький уклав союз з кримським ханом. На презирливе висловлювання польського короля, що Україна залучає до війни з шляхтою іновірців Б. Хмельницький відповів: «Нельзя осуждать нас за то, что мьі защищаем нашу жизнь й имущество. Й скотина сопротивляется, когда ее мучают й

¹ Див.: Воссоединение УкраиньІ с Россией. Т. 3. С. 254, 276, 332.

² Див.: Там же. С. 93, 100, 206, 236.

убивают»¹. У кримців була кіннота, потрібна українцям. Крім того, союз із Кримом — це безпека південного кордону України. Але кримсь­кий хан виявився невірним союзником. Крим боявся самостійності України, її зміцнення. Хан не один раз зраджував Хмельницького. Ненадійними були й інші союзники, з якими Україна вступала в со­юзи під час її війни з Польщею (Туреччина, Молдавія).

За роки виснажливої війни, не раз обдурені своїми підступни­ми союзниками, Б. Хмельницький, козацтво, український народ де­далі більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під «вьісокую государеву руку й держать ее от неприятелей в обороне», висловлюють готовність служити царю «всею своєю душою непоколебимо».

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першо­чергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення нале­жало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політи­ку Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благосло­вив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 р. Росія досить зміцніла, щоб вступити у вій­ну з Польщею. Вже в червні цар сповістив про свою згоду взяти під свій протекторат Військо Запорізьке². Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з Польщею І про те, що «гетмана Богдана Хмельницького й все Войско Запорожское з городами их й землями принять под свою государеву вьісокую руку...»³. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович відправив до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору, і привести Військо Запорізьке на вірність царю. Отже, союз України з Росією був об'єктивно обумовленим, неминучим. На цей крок гетьман погодив­ся, коли всі інші способи визволити Україну з-під влади Польщі ви­явилися невдалими.

Правове оформлення переходу України під протекторат ро­сійського царя. 8 січня 1654 р. у день Богоявлення у Переяславі

¹ Аркас М. Історія України-Русі. С. 185, 186.

² Див.: Хронологічний довідник. С. 66.

³ Российское законодательство X—XX веков. В 9 т. АктьІ Земских Соборов. М., 1985. С. 457.

зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також предста­вники від міст України, усіх її соціальних верств: «...собралось ве-ликое множество всяких чинов людей». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися пе­рейти під високу руку царя Олексія Михайловича.

Запорізьких козаків, їхніх представників на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що го­тові «со всем народом... что живет по обе сторони Днепра, под про-текцию... российского монарха»¹.

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії І України. Його належало зміц­нити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина при­сягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клей-ноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полко­вники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не по­всюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський Косів і заборонив своїм парафіянам склада­ти присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І. Бо-гун, полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтав­ський².

Однак більшість українців підтримали рішення Переяславсь­кої ради — «...народ з охотою тое учинил»³. «Народ присягав без су-противу», — свідчить М. Костомаров⁴. І це об'єктивне свідчення, тому що сумлінний дослідник М. Костомаров знав про випадки від­мови від присяги і розповідав про них. Більшість українців своєю присягою підкріпили Переяславську угоду.

Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягну­ли, щоб «виконання присяги из*ь обоих-ь сторона бьіло».

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм зміс­том, бо стосувався тільки загальних положень входження України

¹ Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. У 3 т. Т. 1- К, 1990. С. 194; Літопис Самойла Величка. 1987. С. 33.

² Див.: А.Ю.Р. Т. VI. С. 255; Дорошенко Д. І. Нарис з історії України. С. 266, 267.

³ Літопис Самовидця. С. 67.

⁴ Костомаров Н. Й. МалороссийскиЙ гетьман Зиновий-Богдан Хмельницкий. С. 395.

у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збере­ження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української дер­жави. Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, вод­ночас радили: «...нужно знать, что ничего худого не вьішло б для во-льности казаков»¹.

Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому до­говорі і запропонувало свої умови царю.

Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному догово­рі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохан­ня, і в них дуже докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боро­тьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджу­валася перейти під протекторат московського царя і на знак під­данства зобов'язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього пись­мового договору з Росією, який був скріплений підписом Б. Хмель­ницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-різ­ному: статті Б. Хмельницького, прохальні пункти, Переяславський, чи Московський, договір.

17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей до­кумент до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попере­днього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав².

Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них сво­їм указом. Здебільшого ці укази підтверджувати прохальні пункти, але були й укази, які відкидали окремі їхні умови або серйозно їх коригували. У такому вигляді, тобто статті Б. Хмельницького в ре­дакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі, чи Московські, статті. 27 березня 1654 р. по­сли одержали цей документ та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, де також йшлося про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

¹ Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 2. С. 187.

² Див.: Яковлів О. Договір Богдана Хмельницького 1654 р. // УЇЖ 1993. № 7—8. С. 115.

Так, зрештою, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. І Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмо­вим договором. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційни­ми актами.

Уряд Олексія Михайловича та його наступники, і навіть такі руйнівники прав України, як Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як договір, а Березневі статті називали договірними статтями.

Правовий статус України і українського народу за догово­ром 1654 р.¹ Цим договором передбачалося зберегти недоторканни­ми суспільний лад України і загалом той порядок управління та су­ду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. нака­зувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому «...бьіти под нашего царского величества рукою по прежним их правам й привилеям... й тех прав й вольностей нарушати не велели».

Главою України залишався виборний гетьман як «верхній во­лодар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результа­ти виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «под-данство й верность» царю й одержати від нього клейноди.

Статті Б. Хмельницького містили прохання визнати за Украї­ною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царський уряд про ці зв'язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це пра­во. Підтверджуючи обов'язковість повідомляти про характер зов­нішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою, ворожою Росії, і заборонив Україні вести переговори з По­льщею та Туреччиною без відома царя: «... а с турецким султаном й с польським королем без государева указа не ссьілаться». Адже са­ме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зов­нішня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того і бажала, дістала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «...послать своего государева жалованья по давним обьічаям предков своих... гетману й всему Войску Запорожскому золотьши».

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядов­ці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. От­же, фінансові справи залишалися у віданні України.

¹ Див.: Воссоединение Украиньї с Россией- Т. 3. С. 562—568.

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо го­ловні їхні побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. За словами М. Драгоманова, переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси¹. Вони вимагали: «Сами смотреть будем: кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенньїй крестья-нин — должность обьіклую его царскому величеству отдавать бу­дет». Березневі статті підтвердили колишні права і вільності укра­їнських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ, усі його гру­пи ставили у народно-визвольній війні 1648—1654 рр., було розв'я­зане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали розв'язали також своє соціальне завдан­ня — зміцнили власне економічне й політичне панування. М. Драго-манов зазначав, що козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство й орендарі їхніх земель та іншого майна.

Форма державно-правових зв'язків України з Росією за до­говором 1654 р. З'ясування цього питання ускладнюється низкою обставин, передусім відсутністю офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654 р., а також різними поглядами на кін­цеву мету цього договору з обох сторін.

Україна понад усе прагнула до військового союзу з Росією проти Польщі. А Росія, як свідчать статейні списки посла В. Батур-ліна, вже під час переговорів стала на позицію приєднання України до складу Російської держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову фор­му зв'язків, відносин України та Росії за договором з їхнім реаль­ним втіленням у життя, а також змінами, які сталися незабаром після 1654 р. Правовий науковий аналіз ускладнюється також дав­ністю державно-правових подій, що розглядаються.

Крім того, досі немає єдиної наукової термінології, яка б допо­могла усунути суперечності у розумінні, тлумаченні державно-пра­вових зв'язків України і Росії за Березневими статтями. Тому не дивно, що й тепер у науці існують різні погляди на відносини Укра­їни та Росії за Березневими статтями.

¹ Драгоманов М. П. Пропащий час: Українці під Московським царством. С. 138. 228

Є автори, які обмежуються загальною вказівкою на об'єднан­ня України і Росії, не з'ясовуючи при цьому ні форми, ні змісту цього об'єднання (М. Аркас, Н. Полонська-Василенко).

Більшість дослідників точніше характеризують це об'єднання і висловлюють про нього такі думки. Це — воєнний або воєнно-по­літичний союз (І. Борщак, В. Василенко, В. Ліпинський, А. Оглобін); персональна унія (Р. Лащенко, В. Сергієвич, А. Філіпов); реальна унія (М. Дьяконов); інкорпорація (І. Розенфельд).

У радянській історичній та історико-правовій науці протягом кількох десятиліть (з 1947 р.) панувала думка, що за договором 1654 р. Україна возз'єдналася з Росією і увійшла до складу Росій­ської держави як самоврядна автономна територія (С. Юшков}. Цей погляд і тепер поділяють деякі автори (А. Гуржій, І. Ісаєв, Г. Кладо-ва, В. Кульчицький, І. Усенко).

Нарешті, існує ще одна серйозна позиція: за договором 1654 р. Україна увійшла в підданство Росії, тобто під її протекцію. Форма зв'язків, відносини України і Росії за цим договором є протектора­том. Це — точка зору М. Грушевського, Д. Дорошенка, 3. Когута, І. Крип'якевича, О. Мироненка, В. Смолія, М. Слабченка, В. Степан-кова, О. Яковліва. В. Ліпинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою протекторату.

Враховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип істо­ризму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в під­данство під протекцію Росії як васальна держава.

Протекторат — це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої і слабкої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють конкретні об­ставини укладення союзу, але першою і обов'язковою його вимогою є воєнна допомога протектора державі, якій вона протегує, держа-ві-васалу.

Сучасники подій, що досліджуються, добре розуміли суть і значення протекторату І визначали існуючі відносини однозначно. Наприклад, Туреччина, не задовольнившись попередніми договора­ми про воєнний союз з Україною, у травні 1653 р. стала кликати Україну до себе в підданство, під свою протекцію. Україна ж з огляду на реальну обстановку, за тверезим розрахунком віддала перевагу укладанню такого договору в січні 1654 р. з Росією. Вона уклала цей договір добровільно як визнаний суб'єкт міжнародного права. Всі документи, якими оформлявся договір, послідовно вико­ристовували такі терміни, як «взять под високую государеву ру­ку», «поддаться под високую руку царя», «вступить в подданство».

Це загальновизнані, поширені у міжнародній практиці того часу юридичні формулювання, які скріплювали відносини протекції.

Такі слова, як з'єднання, приєднання, возз'єднання для ви­значення відносин протекції неприпустимі. Немає їх також і в до­кументах і матеріалах, які зібрані в трьох томах, що видані АН СРСР у 1953 р. і присвячені подіям 1648—1654 рр. Це редактори, прагнучи підтримати офіційну версію про договір 1654 р., і самому виданню, і багатьом документам у ньому дали назву «возз'єднання України з Росією».

Щоправда, в тексті рішення Земського Собору від 1 жовтня 1653 р. один раз вживається слово «з'єднання» — коли йдеться про відносини царя Михайла Федоровича і короля польського Влади-слава.

Припускають, що термін «возз'єднання» був уведений в нау­ковий оборот, за однією версією, П. Кулішем, за іншою — М. Мак­симовичем. Останнім часом замість терміна «возз'єднання» викори­стовують термін «входження». Але він не має однозначного змісту. Рівною мірою «входження» може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу Росії на пра­вах автономії.

Але держава, яка протегується, не входить до складу держа-ви-протектора. І Україна за договором 1654 р. залишалася за межа­ми Росії. Якби в 1654 р. Україна прагнула увійти до складу Росій­ської держави, то Б. Хмельницький у промові на Переяславській Раді не ризикнув би запропонувати народу обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур: турецького султана, кримського ха­на, короля польського і царя православної Росії. Проте про вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й мови.

Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний кордон.

Звичайно ж, протекторат — це одна з форм залежності. Зміст, ступінь залежності України від Росії визначало конкретне співвід­ношення сил не тільки України І Росії, а й у тому міжнародному співтоваристві, де і Україна, і Росія виступали як формально рівно­правні суб'єкти. Ю. Немирич вважає, що Україна бажала протекції Росії, щоб «...зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків»¹.

¹ Цит. за: Гуржій О. Українська козацька держава... С. 183.

За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зв'язки України. В. Липинський розцінював щорічну да­нину за військову допомогу царя як номінальну умову протекції¹. І не дивно, що чимало вчених розглядають це обмеження права України як номінальну протекцію царя над Україною, номінальну васальну залежність.

Отже, становище України за договором 1654 р. ніяк не можна розцінювати як автономію у складі Росії. Автономія і протекто­рат— різні явища.

Протекція Росії над Україною не була і конфедерацією, навіть своєрідною. Конфедерація передбачає реальну рівність сторін і створення спільного, утвореного на засадах рівного представництва органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Дого­вір 1654 р. такої умови не передбачав.

Значення договору 1654 р. Цей договір —— значна подія в іс­торії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо. Часом змішують сам договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що ви­явилося пізніше в міру розвитку відносин за договором.

У радянській науці договір про вступ України у підданство Росії розглядався у різні роки неоднаково: спочатку як абсолютне зло для України, потім як найменше зло і нарешті (з кінця 40-х, особливо на початку 50-х років) — як безумовне благо.

Приклад науково-об'єктивного підходу до оцінки договору дав М. Драгоманов. Він пропонував з'ясувати та уважно розглянути і переваги договору — «добрі зерна», і його негативні для України положення — «злі зерна». Зрештою, так підходив до оцінки догово­ру 1654 р. і М. Грушевський².

Виходячи з цих принципів, можна прийти до висновку: за договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне держав­не утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі³. І не випадково П. Орлик пи­сав, що договір 1654 р. «...повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і лад на Україні»⁴. О. Оглоблін на­звав договір найбільшим політичним досягненням українського

¹ Див.: Липинський В. Україна на переломі // Вивіл прав України, 16 в. 1991. С. 21.

² Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. С, 71, 72.

³ Див. про це також: Смолій В- Україна і Росія в другій половині XVII—XVIII ст. Са­мобутність та інтеграція // МЕЕ, С. 390.

⁴ Цит. за: Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. Т. 2. С. 27.

народу після довгих століть бездержавності і національного гноб­лення¹. Не заперечуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М. Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена дого­вором 1654 р., вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спосте­рігалося у Московській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку фео­дальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 р., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького².

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 р. як велику милість Росії до України, оскільки у тексті доку­ментів прямо говорилося про цю «милость». Однак це формулюван­ня — не більш як данина традиціям сюзеренітету-васалітету.

Укладаючи цей договір, Росія зміцнювала єдиновірну Украї­ну, що зазнавала образ та утисків від католицької Польщі. Головне ж те, що Російській державі було дуже вигідно прийняти у піддан­ство край із багатими землями, з майже трьохмільйонним роботя­щим, хоробрим, талановитим народом. Росія враховувала також вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Бли­зького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно й політичне, сприяло піднесенню її культури І міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалася на­казом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох сторін.

¹ Див.: Оглоблін О. Українсько-Московська угода 1654 р. Н.-Й., 1954. С. 70.

² Див.: Аркас М. Історія Украіни-Русі. С. 188, 228