Тема: Культура усного і писемного ділового мовлення

1. Особливості писемного мовлення.

2. Особливості усного мовлення.

3. Загальні вимоги до ділового мовлення.

4. Виразність як ознака культури мовлення.

Література:

1. Коваль А.П.Культура ділового мовлення. – К.:ВШ. 1997. – с.107-118

2. Потелло Н.Я. Теорiя i практика дiлового мовлення.- МАУП, 1999.

3. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика: Підручник для гімназій гуманітарного профілю. – К.: Вежа, 1994. – 240с.

1. Характер писемного мовлення багато в чому визна­чається специфічними умовами писемного спілкування і в першу чергу — відсутністю співрозмовника в момент висловлення думки.

Усне мовлення в цьому плані виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співрозмовники в процесі бесіди, вони завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій відбувається ця розмова. Отже, реальна життєва ситуація є одним з найважли­віших чинників, що характеризують усне мовлення (во­ни, разом з тим, полегшують і спрощують спілкування). Недарма визначний мовознавець О. М. Пєшковськив писав: «Труднощі мовного спілкування зростають прямо пропорционально до числа тих, хто спілкується, і там, де одна зі сторін є невизначеною множиною, ці трудно­щі досягають максимуму».

Таку невизначену кількісно аудиторію обслуговує, як правило, писемне мовлення (адже книжки, статті, га­зети, журнали розраховані на величезну, саме «невизна­чену кількісно» аудиторію).

Одиницею писемного мовлення, тобто реаль­ним проявом його, є текст (це «ланцюг» речень, які да­ють в результаті певну якісно нову цілість). Текст ви­разно членується на абзаци—чітко об'єднані змістом і будовою відрізки тексту. Речення всередині абзаца перебувають в досить тісних смислових і граматичних зв'язках між собою. Чим же відрізняється писемна форма від усної?

1. Писемне мовлення є вторинним стосовно усно­го мовлення (воно й виникло пізніше і загалом спирає­ться на усне мовлення як на своє джерело ).

2. Писемне мовлення фіксується графічними, мате­ріальними знаками й сприймається зором. Самі по собі ці графічні знаки неоднорідні: серед них є літери україн­ського алфавіту, цифри, різні наукові символи, умовні позначки, графіки, малюнки.

3. Писемна форма дає нам можливість фіксувати ки­мось висловлене, а це забезпечує збереження й відтво­рення чийогось мовлення у просторі й часі (тобто знач­но пізніше того, як воно було висловлене).

4. Писемна мова не лише в діловому стилі, а й у ря­ді інших нехудожніх стилів, як правило, монологічна (діалоги поширені в усному мовленні та в художніх творах).

5. Оскільки користуючись писемною формою мовлен­ня, людина має можливість перечитати написане, випра­вити, поліпшити текст, остільки писемне мовлення від­значається загалом більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне мовлення. Особливо виразно ця рег­ламентація проявляє себе в галузі лексики. Тут кожне слово чіткіше й виразніше протиставляється іншим сло­вам (близьким за змістом, але вживаним звичайно в ін­ших контекстах). Невдалий вибір слова, слово неточне, невідповідне в даному контексті, слово випадкове — не повинні мати місця в писемному тексті, де є можливість повернутися до написаного й виправити невдалі місця. Мова, у свою чергу, дає достатню кількість синоніміч­них засобів (маємо на увазі синоніми нейтрального за­барвлення, здатні заміняти один одного й у діловому тексті).

6. У зв'язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі супровідні елементи усного мо­влення, як інтонація, жест, міміка, безпосередня ситуа­ція мовлення та ін., важливу роль у писемних текстах починають відігравати засоби суб'єктивно-емоційних оцінок.

Можна було б чекати, що в нехудожніх текстах, зокре­ма в діловому, поняття естетичності тексту повинне по­в'язуватися лише з ясністю й точністю викладу, а не з засобами прямого естетичного впливу на читача (як це ми спостерігаємо, наприклад, у художньому стилі). Проте при уважному зіставленні художніх і нехудожніх текстів можна виявити, що такої різкої межі між емо­ційним мовленням у широкому значенні цього слова і мовленням строго логічним провести неможливо. Ми не раз мали можливість переконатися, що логічне мовлен­ня може мати емоційне забарвлення (окремі наукові статті, урочисті святкові накази, деякі види ділової ко­респонденції), а емоційне мовлення може бути строго логічним за своєю побудовою. Загалом вважається, що думка, загострена почуттям, сильніше переконує, ніж хо­лодна, байдужа, «об'єктивна» думка.

Здавалося б, таке мовне явище, як образність, абсо­лютно чуже діловому мовленню. Проте виявляється, що й цим текстам властива образність, тільки специфічна—­така, що звертається в першу чергу до інтелекту читача. Інакше й не могло бути, бо мислення людини пред­метне.

Що стосується індивідуальних рис стилю, то тут вони нетипові (прояви індивідуальності в мові ділового доку­мента розцінюються як відступ від норми).

7. Така риса писемної форми мовлення, як традиційність і певний писемний «консерватизм», проявляється в ділових паперах особливо чітко й послідовно.

Загальнообов'язкові норми графіки, орфографії та пунктуації, що діють у писемних текстах усіх стилів української мови, тут підсилюються ще строгими прави­лами побудови ділового папера (формуляром докумен­та, вимогами до способу викладу та ін.), правилами вживання стійких словосполучень, вибору лексичних одиниць та ін.

У ділових паперах набагато більше, ніж в усному діловому мовленні

витрачається праці й зусиль на спе­ціальну обробку тексту, що пояснюється прагненням компенсувати відсутність різноманітних супровідних за­собів розмовного мовлення (інтонація, жести, міміка, ситуація мовлення,) засобами лексики і синтаксису. Ця обробка можлива, проте, лише в межах наявних в укра­їнській літературній мові норм.

Сувора нормативність ділових паперів зумовлюєть­ся ще й тим, що тут спілкування з уявним читачем документа — це, власне кажучи, односторонній контакт з невизначеною аудиторією, до того ж контакт не безпосередній (як це буває під чає виступів перед великою аудиторією), а опосередкований (через папір, документ), що вимагає особливої логічної виразності тексту, дбайливого, ретельного добору мовних засобів. Не останню роль при цьому відіграють готові форми вислов­лення (т. зв. кліше), вилив яких на читача давно пере­вірений.

8. У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Так, деякі тексти взагалі існують лише в писемній формі (якщо ре­золюції, накази, акти можуть бути хоч прочитані перед аудиторією, то накладні, квитанції, розписки відомі лише в писемній формі й призначені виключно для сприймання їх зором, а не на слух).

9. Значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення, як потенціальне необмежена кількість відтворення й дублювання в то­тожній писемній формі певного документа, що необме­жене збільшує можливості його впливу.

10. У писемному тексті наявна ще така його особли­вість, як здатність бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту не завжди буває точ­ною копією писемного тексту (Досить пригадати, як той самий текст читає декілька різних людей або порівняти текст доповіді з її виголошенням.

Тепер розглянемо найважливіші особливості усної форми мовлення.

Усна форма мовлення відрізняється від писемної насамперед матеріальною формою реалізації: вона твориться мовним апаратом людини й сприймається на слух (як цілісний відрізок мовного потоку, а не як «ланцюжок» графічних знаків).

2. Усне мовлення характеризується ще й такою особ­ливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини — це напівусвідомлений процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, думає хіба що над тим, що вона скаже.

Ми дуже рідко (лише при участі в обговоренні пев­ного питання на засіданнях, зборах та ін.) спеціально готуємося перед тим, як заговорити. У переважній біль­шості спілкування навіть у діловій сфері здійснюється як непідготовлений акт.

Мало уваги приділяється формі висловлення, зо­крема пошукам нових форм. Звідси й виникає в нашому усному мовленні (не лише діловому, а й побутовому) стільки готових синтаксичних конструкцій. Сюди нале­жать «формули» привітання, прощання, поздоровлень, розмов про здоров'я, погоду; загалом побутові діалоги містять дуже багато готових «штампів», але оскільки вони полегшують і спрощують нам процес спілкування, ми цієї їх «штампованості» не помічаємо.

3. Усне мовлення, порівняно з писемним, характеризується надлишковою інформативністю.

Додаткова інформація усного мовлення міститься в інтонації, в міміці, жестах, а головне — в обставинах живого спілкування мовців. Часам пауза в розмові несе в собі більше інформації, ніж усе висловлене поперед­ньо (скажімо, пауза перед відповіддю на поставлене запитання).

Таким чином, «штампованість» нашої мови — деяка лексична обмеженість її — значною мірою компенсуєть­ся обставинами спілкування.

Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне. От і виходить, що слів було вжито значно більше, ніж це потрібно для висловлення думка. Що ж це за слова? Займенники, вказівні частки, прислівники, які повторюють уже назване іншими —повнозначними — частинами мови (ось, от, так; такий, якийсь, пев­ний; таким чином, отже, так от та ін.). Надлишковість усного мовлення проявляється і в наявності багатьох повторів. При цьому повторюються як окремі слова, так і цілі словосполучення; повторюєть­ся той самий зміст, висловлений лише дещо іншими сло­вами, повторюються, дублюються емоції — вигуком (він «нерозчленовано» виражає емоції) і словосполученням або реченням, яке цей вигук «розшифровує».

Повторення має місце й тоді, коли певну інформацію ми повідомляємо логічними засобами (словом) і супро­воджуємо емоційними засобами (жестом, мімікою, ін­тонацією).

4. Ми іноді говоримо: «Як виразно читає» чи «Дуже виразне мовлення». Виразність мовлення — не менш важлива його якість, ніж інші. Але ця якість най­більше залежить від особи мовця, його ерудиції, знан­ня мов, мовленнєвих умінь і навичок. Мовна практика свідчить, що мовлення здатне збуджувати увагу, ви­кликати інтерес людей до сказаного чи написаного. Ці особливості культури мовлення називають вираз­ністю. У мові є невичерпні запаси виражальних за­собів, які роблять наше мовлення виразним. Це насамперед засоби художнього мовлення і засоби звуко­вого мовлення. Виразність включає в себе й образність мовлення. Ця його якість передбачає вживання слів і словосполучень у незвичному, метафоричному зна­ченні, що дає можливість образно, художньо відтво­рювати дійсність. Отже, виражальні засоби можуть бути образними і необразними. Це залежить від стилю висловлювання. Так, наприклад, виразність худож­нього стилю досягається усіма мовними засобами, а наукового тільки тими, яким образність не властива. Виразність мовлення включає такі засоби, як інтона­ція, логічний наголос, звукове оформлення тексту, емоційно забарвлені слова і вирази, фігури поетичного синтаксису. Деякі з цих засобів характерні тільки для усного мовлення.

Виразність мовлення досягається за таких умов:

1) самостійність (а не за шпаргалкою) мислення мовця;

2) інтерес мовця до того, про що він говорить чи пише;

8) добре знання мови й виражальних засобів;

4) досконале володіння стилями мовлення;

5) систематична мовна практика;

6) свідоме бажання мовця говорити або писати виразно;

7) розвинутий хист, «чуття» мови.

Виразність усного мовлення розвивається за раху­нок виразного читання, Це — мистецтво втілювати на­писане у звуковому мовленні. Виразне читання покли­кане навчити читати друкований текст, вести розмову, тобто спілкуватися між собою або з аудиторією. Мис­тецтво живого слова — це також уміння донести всі від­тінки думки до слухача. Виразність читання буває таких видів: літературне читання, поетичне читання, театра­лізоване читання, дуетне читання, читання з музичним супроводом. Найбільш поширеним є літературне читан­ня, бо кожна людина повинна уміти читати будь-який текст, написаний літературною мовою.

Виразність мовлення залежить від його звукового оформлення, що виражається в інтонації, милозвуч­ності, використанні звукоповторів тощо. І справді, зворушливо і виразно звучать рядки С. Воробкевича:

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Тільки камінь має.

Щоб досягти більшої виразності, автор цих рядків використовує емоційно забарвлені слова рідна, рідне, серденько.

Виразності мовлення сприяють особливі синтак­сичні структури (фігури поетичного синтаксису): елі­псис (речення з пропущеними членами), паралелізм (речення з однорідними частинами), повтори (анафо­ра — повтор звуків чи слів на початку рядка), епіфора (повтор звуків чи слів наприкінці рядка), риторичні речення, антитеза (протиставлення) та інші.

Образність художнього мовлення досягається ши­роким використанням метафоризації. Це найбільш поширений спосіб створення образності. Метафориза­цію мовлення створюють тропи — епітети, порівнян­ня, метафори, метонімії, синекдохи та інші. Основна сфера використання тропів — художнє мовлення, але зустрічаються вони в розмовному і публіцистичному стилях.

Кожна людина повинна уміти читати та розуміти ділові папери.

У кожному конкретному випадку написання ді­лових паперів треба знати їх будову і ті мовні засоби, за допомогою яких вони оформляються.

Щоб забезпечити культуру ділового мовлення, тре­ба дотримуватись вимог, що ставляться до оформлення ділових паперів. Це такі вимоги:

1. Чітке дотримання прийнятих форм ділового спілкування (їх будови, набору реквізитів, правильне використання слів — рекомендуємо, наказую, доповідаю, гарантуємо, прошу, ухвалити та ін.).

2. Дотримання норм літературної мови, вживання зрозумілих, найбільш переконливих слів, уникнення русизмів.

3. Відповідність мовних засобів їх стильовому при­значенню (уникнення розмовних, емоційно-забарвле­них, діалектних, просторічних слів).

4. Логічність формування думки, чіткість і по­слідовність викладу, членування тексту відповідно до будови ділового паперу.

5. Стислість вираження думки, строга відповідність слова його значенню, об'єктивність викладу фактів.

В офіційно-діловому стилі вживаються пасивні кон­струкції: визначаються завдання, доводиться до відома, обговорюється план, встановлюються строки виконан­ня, задовольняються вимоги. У цьому стилі часто використовуються сталі конструкції (штампи): зважаючи на викладене вище; у зв'язку з тим, що; відповідно до: з огляду на те, що; прошу дозволити; взяти до уваги; взяти за основу; ми, що нижче підписались, тощо. В офі­ційно-ділових текстах переважають віддієслівні іменники: встановлення, одержання, подолання, виконання, повідомлення, забезпечення, укладання, утворення, ін­фінітивні форми: затвердити, зобов'язати, вказати, попередити, організувати. Специфічні в офіційно-діло­вому стилі вставні слова таким чином, отже, по перше, одне слово. Тексти офіційно-ділового стилю будуються у вигляді рубрик, переліків, які виділяються відповід­ними розділовими знаками.

Певні особливості має усне ділове мовлення. Най­поширенішою формою цього мовлення є телефонна розмова. Вона повинна бути економною в одержанні і передачі інформації. До мовця, що говорить по те­лефону, ставляться такі вимоги: 1) чіткість, чистота дикції; 2) середній за силою голос; 3) стислість ви­словлювання; 4) середній темп мовлення; 5) спокій­ний, ввічливий тон мовлення.

Культура ділового мовлення вимагає від мовців за­гальної культури, інтелігентності, ввічливості, знання норм літературної мови і вмінь ними користуватися.