1.1. Основні поняття I визначення
Власність є однією з найфундаментальніших і основоположних економічних категорій. Суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує у перехідних формах розвитку, а, отже, і власність змінює свої типи, форми і системи.
Поняття власності виникає в результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення, виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних економічно відособлених виробників, коли між ними виникають відносини з приводу привласнення своїх продуктів.
Отже, власність - це відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей - продуктів праці. Це -ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці. По іншому - це сукупність прав окремої людини, групи людей, держави щодо володіння, розпоряджання та використання ресурсів (матеріальних, фінансових, інтелектуальних), які дають змогу створювати економічні блага .
Суб'єкти власності - це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження-привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступити у відносини з цього приводу.
Об'єкти власності - це все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці (рис. 1).
Рис. 1. Об'єкти власності
До найхарактерніших ознак власності слід віднести:
власність-це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;
власність - це результат суспільного розвитку;
власність - це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;
першість належить відносинам щодо присвоєння засобів виробництва;
власність на засоби виробництва - це соціальна форма поєднання робочої сили із засобами виробництва;
власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;
на" поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед, як право власності.
Аналіз цих ознак дає підстави зробити висновок про те, що категорію власності слід розглядати з двох сторін: економічного змісту та юридичної форми.
Економічний зміст власності полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми.
Відносини між людьми в суспільстві, в тому числі й економічні регулюються законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому юридичною формою відносин власності є право власності, яке реалізується в дії трьох факторів: права володіння, права розпорядження і права користування.
Категорії «володіння», «розпорядження» і «користування» виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб'єктів власності. Мова йде про функції цих суб'єктів у способі поєднання, про характер відносин між суб'єктами в процесі реалізації таких функцій:
- володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності;
-розпорядження - це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності;
- користування означає процес виробничого застосування і споживання цінних (корисних) властивостей об'єкта власності.
Крім двох типів власності розрізняють два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність. Приватна власність - це такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі. Суспільна власність - така, де три її функції - володіння, розпорядження, користування -належать не одному приватному суб'єкту, а багатьом: групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння й управління.
Цінність (корисність) речі можна визначити за допомогою «низки» прав, яка, згідно з теорією права власності, налічує одинадцять елементів. Це такі елементи:
право володіння (право фізичного контролю над благами);
право користування (право використання корисних властивостей благ для себе);
право управління (право на вповноваження щодо користування благами);
право на дохід (право володіння результатами від використання благ);
право суверена (права на відчуження, споживання чи знищення блага);
право на безпеку (права на захист від конфіскації та пошкодження з боку зовнішнього середовища);
право на передачу благ у спадщину;
право на безстрокове володіння благом;
право на примусове відчуження блага за несплачений борг;
заборона на використання блага способом, що завдає шкоди зовнішньому середовищу;
11) право на залишковий характер, тобто на існування процедур та інститутів, що забезпечують відновлення порушених повноважень.
Сучасна економіка характеризується різноманітністю економічних способів реалізації приватної власності.
Кейнс називає три способи відокремлення управління власністю від права на неї:
власник передає право управління, але зберігає право власності на земельні ділянки, будівлі, устаткування і т. д., що наочно демонструє діяльність акціонерних товариств;
власник тимчасово відступає право управління отримуючи грошову винагороду (орендна угода);
власник повністю позбавляється конкретної власності в обмін на отримання постійної річної ренти.
Термін «інтелектуальна власність» виник у процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами прав на результати інтелектуальної діяльності у сфері літератури, мистецтва, науки, виробництва тощо.
Інтелектуальна власність — це умовне поняття, яке використовується для позначення сукупності виключних прав на результати інтелектуальної, насамперед, творчої діяльності, а також прирівняних до них за правовим режимом засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту.
У законодавстві України термін «інтелектуальна власність» вперше з'явився в Законі «Про власність», де в ст. 41 зазначено, що «Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідної роботи та інші результати інтелектуальної праці».
У Конвеції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), підписаної у Стокгольмі 14 липня 1967 року, зазначено (стаття 2), що «інтелектуальна власність» включає права, що відносяться до:
літературних, художніх і наукових творів;
виконавчої діяльності акторів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач;
винаходів у всіх областях діяльності людини;
наукових відкриттів;
промислових зразків;
товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень;
захисту від недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній областях.