Тема 6. Міжнародна система охорони інтелектуальної власності

6.1. Міжнародні договори в сфері інтелектуальної власності

6.2. Всесвітня організація інтелектуальної власності

6.3. Міжнародна співпраця в рамках регіональних договорів про інтелектуальну власність

6.4. Участь України в міжнародних договорах про інтелектуальну власність

6.1. Міжнародні договори в сфері інтелектуальної власності

Необхідність в міжнародній охороні інтелектуальної власності стала очевидною, коли іноземні учасники відмовились взяти участь у Міжнародній виставці винаходів у Відні в 1873 р., побоявшись, що їхні ідеї будуть «вкрадені» і комерційно використані в інших країнах.

Всі договори в сфері інтелектуальної власності прийнято поділяти на три групи:

1. договори, що встановлюють міжнародну систему охорони;

2. договори, що полегшують одержання охорони промислової власності в декількох країнах;

3. договори, що започатковують міжнародні класифікаційні системи.

Розглянемо основні міжнародні угоди згідно з цією класифікацією.

Договори, що встановлюють міжнародну систему охорони Паризька конвенція з охорони промислової власності

1878 року в Парижі був скликаний Міжнародний конгрес з промислової власності, головним результатом роботи якого стало рішення просити один з урядів скликати міжнародну (дипломатичну) конференцію, яка б визначила засади одноманітного законодавства-в області промислової власності.

Як наслідок цього, у Франції був розроблений документ, який пропонував створення міжнародного союзу з охорони інтелектуальної власності. Цей проект разом із запрошенням взяти участь у Міжнародній конференції в Парижі в 1880 році був розісланий французьким урядом ряду інших держав. На цій конференції був прийнятий проект конвенції, який вміщував суттєві положення, які і дотепер є основними моментами Паризької конвенції.

1883 року в Парижі була скликана нова дипломатична конференція, яка закінчилась остаточним прийняттям і підписанням 14 державами Паризької конвенції з охорони промислової власності. До кінця XIX століття кількість країн, що приєднались до конвенції, досягла 19.

Після підписання в 1883 році Паризька конвенція час від часу переглядалась. Конференції з перегляду відбулися в Римі (1886 р.), Мадриді (1890 і 1891 рр.), Брюселі (1897 і 1900 рр.), Вашингтоні (1911 р.), Гаазі (1925 р.), Лондоні (1934 р.), Лісабоні (1958 р.), Стокгольмі (1967 р.). Остання конференція з перегляду проводила свою першу сесію в Женеві (1980 р.), ДРУ^ГУ - ^в Найробі (1981 р.), третю - в Женеві (1982 р.) і четверту в Женеві (1984 р.).

Кожна з конференцій, починаючи з брюсельської конференції 1900 року, закінчувалась прийняттям Акту перегляду Паризької конвенції. За виключенням актів, прийнятих на конференціях з перегляду в Брюсселі і Вашингтоні, які більше не діють, всі раніше прийняті акти все ще мають значення, хоча найбільша кількість країн є тепер сторонами останнього акту, укладеного в Стокгольмі в 1967 році.

Положення конвенції можуть бути розбиті на чотири основні категорії:

1. норми матеріального права, які гарантують основне право національного режиму в кожній із країн-членів;

2. норми, які встановлюють право пріоритету;

3. загальні норми матеріального права, які встановлюють права і обов'язки фізичних і юридичних осіб, а також норми, які зобов'язують або дозволяють країнам-членам передбачати в своєму законодавстві відповідні цим нормам положення;

4. положення стосовно адміністративних рамок, встановлених з метою реалізації Конвенції, і включає заключні статті Конвенції.

Принцип національного режиму означає, що стосовно охорони промислової власності кожна держава-учасник Паризької конвенції повинна надавати таку ж охорону громадянам інших країн-членів, яку вона надає своїм власним громадянам. Такий же національний режим надається громадянам країн, які не є учасницями Паризької конвенції, якщо вони мають місцепроживання в країні-члені або якщо вони мають «дійсне і серйозне» промислове або торговельне підприємство в такій країні. Однак ніякі вимоги щодо місця проживання або наявності підприємства в країні, де заявник просить охорону, не можуть пред'являтись до громадян країн-членів в якості умови отримання вигод від користування правами інтелектуальної власності.

Положення стосовно права пріоритету містяться в статті 4 Конвенції. Право пріоритету означає, що на основі звичайної заявки на право промислової власності, поданої заявником в одній із країн-членів, той же заявник (або його правонаступник) може протягом певного строку (6 або 12 місяців) просити охорону в усіх інших країнах-членах. Ці пізніші заявки будуть розглядатись так, як би вони були подані в той же день, як і перша (або раніша) заявка. Іншими словами, ці пізніші заявки мають статус пріоритетних стосовно всіх заявок, що відносяться до цього ж винаходу і подані після дати подачі першої заявки. Вони мають статус пріоритетних стосовно всіх дій, здійснених після цієї дати, які звичайним порядком могли б позбавити юридичної сили права заявника або патентоздатність його винаходу.

Охорона проти несумлінної конкуренції доповнює охорону, що надається об'єктам інтелектуальної" промислової власності, і тим самим посилює її. Особливе значення боротьба з несумлінною конкуренцією має для охорони (ноу-хау), що представляють собою цінну інформацію, але не захищену охоронним документом.