66. Тема, ідейний зміст, естетична своєрідність, персоносфера, композиція філософської повісті Вольтера «Кандід.»

За жанром це філософська повість з нальотом абсурдистики і цинізму, «замаскована» під шахрайський роман. Герої повісті - Кандід, його подруга Кунігунда і наставник Панглосс – подорожують по всьому світу, будучи присутніми при битвах Семирічної війни, взяття російськими Азова, Лісабонському землетрусі, і навіть відвідують казкову країну Ельдорадо.

Мандри героїв служать автору приводом для того, щоб висміювати уряд, богослов'я, військову справу, літературу, мистецтво і метафізику, особливо оптиміста Лейбніца з його вченням про те, що «все йде на краще в цьому найкращому зі світів». Ці слова звучать саркастичним рефреном щоразу, коли на частку героїв випадають нові лиха.

У фіналі повісті герої опиняються в Константинополі і дізнаються від місцевого жителя про марноту метафізичних пошуків. Висловлюваний їм рецепт щастя простий - забути про хвилювання навколишнього життя, і в першу чергу громадського, присвятивши себе обраному ремеслу - «обробленню саду».

67.Гете «Фауст»

Філософська проблематика і персоносфера:Образ великого шукача істини хвилював Гете все життя. У трагедії "Фауст" він показав боріння добра і зла к рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття. У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті? Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не всесвіт, а вона сама.        Два герої трагедії - Фауст і Мефістофель - наочно нам демонструють це діалектичне споріднення позитивного і негативного.        Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування. Але він не може знищити основне - життя. Він теж творить через заперечення. Фауст і Мефістофель постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно доповнюють єдину ідею.        У Фауста і Мефістофеля автор вклав певні людські риси. Натура палка і енергійна, Фауст надто чутливий, його серце легко поранити, іноді він егоїстичний, але завжди безкорисливий, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Суть страждання Фауста - прагнення до істини. Це жага до осягнення, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефістофель - два антиподи: перший жадає другий насичений, перший рветься "за межі", другий знає, що там нема нічого, там порожнеча. Мефістофель грається з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його поривання, як на пустощі, примхи, і весело їм потурає - адже у нього, Мефістофеля, договір із самим Богом. Мефістофель - це тип людини, стомленої довгим спостереженням за злом і зневіреної у гарному початку світу. Він не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що вона - вічна, що ніяк її не переробити. Він сміється з людини, яка при всій своїй нікчемності намагається щось виправити в світі. Сміх цей поблажливий. Мефістофель навіть жаліє людину, вважаючи, що джерело всіх її страждань - та сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до досконалості, до недосяжного. 

Тема:

Людині властиво любити. А кохання — це вінець любові. Просто кохання рядової людини проходить непомітно для оточення, а кохання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож природно, що кохання Йоганна Вольфганта Ґете не пройшло непомітно, а вилилось у творчості. А оскільки трагедія «Фауст» створювалась протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля врятування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху життєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фредеріки Бріон — і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір'ю його сина. Отже, історія з Маргаритою в трагедії «Фауст» — це сповідь юнацтва. Все своє життя Ґете вважав, що «...вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». На цьому підґрунті розгортаються шукання Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумніви щодо виходу з вічного замкненого кола. Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і цнотливості, чутливості й ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, проте йому властива психологічна витонченість і жертовність. Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита в його житті була лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може. Гете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до смерті своєї дитини. Тому вона божеволіє. Навіть небо змилостивилось над нею. Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом. Сюжет трагедії Ґете «Фауст». Короткий зміст

Добуток відкривається ліричною присвятою. Поет зі смутком згадує про безповоротний час юності, коли він задумав писати свою поему. Він присвячує вступ до поеми рідним і друзям своєї юності, тим, хто вже вмер або перебуває вдалині: «Ви знову із мною, мрячні виденья, мені замолоду мигнули давно…» Поет із вдячністю згадує «усіх, хто жив у той полудень променистий».

Після «Присвяти» треба «Театральний вступ», безпосередньо не пов’язане із сюжетом поеми. Директор театру, Поет і Комічний актор у бесіді обговорюють проблеми художньої творчості. Повинне чи мистецтво служити юрбі або залишатися вірним своєму високому призначенню? Ця розмова є відбиттям поглядів самого Ґете на мистецтво

Пролог на небесах

В «Пролозі на небесах» укладена зав’язка трагедії. Тут діють Господь, архангели (Рафаїл, Гаврило й Михайло) і Мефистофель. Архангели співають хвалу діянням Госиода, що створило Всесвіт. Вони малюють картину природи, велич якої неможливо осягти розумом: «У просторі, хором сфер обійнятому, свій голос сонце подає, здійснюючи із громовим розкатом запропонований круговорот… І з незрозумілої бистротою внизу обертається Земля, на ніч зі страшної темнотою й світлий полудень коло ділячи…» Славослів’я архангелів перериває Мефистофель своєю саркастичною реплікою: «До тебе потрапив я, Боже, на прийом, щоб доповісти про оремо положенье…» Не все на землі так прекрасно, як тільки що запевняли у своїх пишномовних тирадах архангели. На землі, говорить Мефистофель, «люди б’ються, томлячись», там «безпросвітний морок, і людині зле, що навіть я щаджу його покуда».

Між Богом і Мефистофелем зав’язується суперечка Уперше звучить ім’я вченого чоловіка Фауста, якого Бог приводить у приклад як свого вірного й старанного раба. Мефистофель відповідає, що «цей ескулап» не схожий на інших рабів, що в ньому немає покірності й умиротворенню. Він відзначає суперечливу, двоїсту натуру Фауста:

«Він рветься в бій, і любить брати перешкоди, И бачить мету, що вабить удалині, И вимагає в неба зірок у нагороду И кращих насолод у землі, И століття йому з душею не буде сладу…»

Мефистофель уважає, що він може дати Фаустові земні радості, які захоплять його й змусять забути про високі пориви до знання. Бог дозволяє Мефистофелю піддати Фауста будь-яким спокусам, звести його в кожну.безодню, уважаючи, що чуття виведе Фауста з тупика. Мефистофель приймає суперечку, вона впевнений, що виграє його, що змусить Фауста «плазувати в калі» і «жерти… порох від черевика». ЯкщоФауст визнає себе вдоволеним життям, його душа буде віддана Мефистофелю. Бог надає Мефистофелю право боротися за душу вченого. Грандіозна по масштабі боротьба добра й зла, піднесен і низинного починається

Сцена 2. «У міських воріт»

У яскравий святковий день строката юрба городян, що гуляють, направляється за місто. Фауст і його помічник Вагнер – сухий педант, «нудний, обмежений школяр» – приєднуються до святкової юрби. Всі околишні жителі почитають Фауста: він сам і його батько без утоми лікували людей, рятуючи їх від хвороб. Його не пугала ні «виразка моровая», ні чуму. Прості городяни й селяни привітають дока-гора, кланяються йому й звільняють дорогу. Але це щире визнання не доставляє радості Фаустові. Він далекий від того, щоб переоцінювати власні заслуги. На слова Вагнера про те, що доктор повинен пишатися такою любов’ю народу, Фауст відповідає, що часто лікував людей, так і не довідавшись потім, чи допомогло людині лікування й чи вижив він. Фауст зізнається Вагнерові:

«…дві душі живуть у мені, И обидві не в ладах один з одним. Одна, як пристрасть любові, палка И жадібно горнеться до землі цілком, Інша вся за хмари Так і рвонулася б з тіла».

На прогулянці до Фауста й Вагнера прибивається дивний чорний пес, якого Фауст прийняв було за перевертня:

«Колами, скорочуючи їхні охоплення, Усе ближче підбирається він до нас. І, якщо я не помиляюся, полум’я За ним зміїться по землі галявин».

Вагнер заспокоює Фауста: «Ви бачите, не примару – пес простій. Гарчить, хвостом виляє, ліг на черево. Всі, каку псів, і не схожий на духу». Фауст забирає пса ссобой.

Сцени 3 і 4. Кабінет Фауста

Фауст у своєму робочому кабінеті, і знову їм володіють болісні й тяжкі сумніви. У ніг його чорний пудель – пес, що пристав до нього на прогулянці. Прагнучи побороти зростаюче занепокоєння, «млявість у думках і розбрід», Фауст приймається за переклад на німецьку мову Нового завіту

«На початку було Слово»,- читає він у Євангелії. Але тлумачення гре-’ ческого «Логос» як «Слова» не влаштовує його, і він намагається підставити інші поняття: спочатку «Думка», потім «Силу» і, нарешті, «Справа». «На початку була Справа!» – стих говорить»,- викликує Фауст, тому що для нього діяти – вище всього

Але отут від занять його відволікає чорний пес, Фауст намагається вигнати його з кімнати, але пес раптом «напижился, як міхур», виріс «угору й ушир» і зрештою обернувся Мефистофелем, що у перший раз з’являється переддоктором в обличчя мандрівного студента. Фауст здивований: «От, виходить, чим був пудель начинений! Приховувала школяра в собі собака? » На питання хазяїна про ім’я несподіваний гість відповідає, що він «частина сили тієї, що без ліку творить добро, всьому бажаючи зла… я дух, що завжди звик заперечувати».

Гість поблажливо посміюється надлюдськими слабостями, над людською долею й зізнається Фаустові, що мир зносить поки його нападки «без втрати». Не злагодивши в цілому із Вселеної, Мефистофель шкодить по дріб’язках:

«Я дошкуляв його землетрясеньем, Пожежами лісів і наводненьем,- И хоч би що! Я мети не досяг. І море в цілості, і материк».

Мефистофель хоче спокусити Фауста маленькими радостями життя й «у подтвержденье дружнього почуття» розважити його. Він кличе на допомогу парфумів; ті водять «хоровод» навколо доктора, співають про плотські радості, коли «раннею ранью й до заходу – пісні, гулянка й хороводи, небо, трава. І поцілунки напропалую…» Фауст засипає під цей хоровод, а Мефистофель тим часом зникає. У наступній сцені Мефистофель знову з’являється в кабінеті Фауста, але тепер він «расфрантился строкато». На ньому «камзол в обтягування, на плечах накидка, на капелюсі півняче перо, а збоку шпага…» Цього разу він з місця в кар’єр пропонує старому пустельникові розвіяти тугу й, облачившись у яскраве плаття, «зазнати після довгого поста, що означає життя повнота». Фауст відмовляється, говорячи, що в будь-якім платті буде відчувати «тугу существованья», що він «життя відкинуло» і з тугою чекає смерті. На це Мефистофель із іронією зауважує йому: «Смерть – відвідувач не ахти який». Він умовляє Фауста перестати «загравати з тугою », пропонуючи йому своє суспільство й запевняючи, що Фаустові не прийде з ним нудьгувати: «Я дам тобі, чого не бачив світло». Якщо запропонована насолода захопить Фауста настільки, що він попросить зупинити цю мить, то він стане видобутком Мефистофеля, і Мефистофель вільний забрати його душу

Фауст зрештою погоджується підписати договір з дияволом. За цим договором Мефистофель повинен служити Фаустові й виконувати всього його бажання доти, поки той не викликне: «Зупинися, мгновенье, ти прекрасно!» Фауст дає Мефистофелю розписку, підписану кров’ю. Скріпивши кров’ю договір, вони відправляються в мандрівки – прямо по повітрю, на широко розстеленому плащі Мефистофеля.

Сцена 12. Сад

За час, минуле між цими сценами, до Фауста повернулася молодість – тридцять років скинуті із плечей. Мефистофель звів Фауста з відьмою, що омолодила його, давши випити чарівний напій, і зробила більше сприйнятливим до почуттєвих насолод. Фауст тепер молодий, гарний, кров його вирує, і він не знає більше коливань у своїй рішучості пізнати всі насолоди життя й осягти вище щастя. Мефистофель радується, що змусив забути його про потяг до знань і науки.