43.Іспанська література 17 століття. Умови виникнення і художні особливості літератури бароко.

художня література Іспанії того періоду надзвичайно багата. Іспанський Ренесанс дещо запізнився. В той час, як в Італії, Франції краща пора Відродження вже минула, в Іспанії, яка накопичувала свої культурні сили, цей розквіт тільки розпочинався.В іспанській літературі XVII століття можна виділити три художніх напрями: ренесансний реалізм, який очолював могутній геній Лопе де Вега, класицизм, представлений творчістю деяких вчених-поетів та підтримуваний університетами, і бароко, найвищим вираженням якого була творчість Педро Кальдерона. Слід зазначити, що класицизм в Іспанії не прижився.Ренесансний реалізм, який поєднував у собі художній досвід античної культури із національними художніми традиціями іспанського народу, являв собою у першій половині XVII століття наймогутніший, глибоко народний художній напрям в Іспанії.Найбільший розквіт національного генія в епоху Відродження проявився у творчості Сервантеса, у драмі Лопе де Веги і національному театрі "золотого віку".Театр пізнього Відродження (1580—1620-ті роки) і наступної літературної епохи — XVII століття — в Іспанії являв собою дійство величезного масштабу. У той час коли світська та церковна верхівка неухильно вели країну до катастрофи, у театрах Іспанії щоденно, крім постів, деяких свят та тижнів жалоби, жила та утверджувалась гуманістична модель світу.Існували дві Іспанії; з точки зору історичної перспективи "Іспанія сцени", яка втілювала надії народу, всю повноту національного характеру, що зберегла все це для майбутнього, була набагато реальнішою, ніж держава Габсбургів, що вже гинула, тобто "Іспанія — в'язниця".Увійшовши до театру, іспанський простолюдин, бідний ідальго або зацькований переслідуваннями та погрозами інквізиційної розправи гуманіст ставали вільними. І не лише на той час, поки захоплений дією глядач стояв у коралі. Театр допомагав зберегти гідність, жити, боротися. Він протистояв офіційній церкві. Феодально-церковній, брехливій моралі щоденно протидіяла гуманістична мораль: і люди мріяли, кохали згідно з її принципами, прагнули жити відповідно до заповідей Лопе де Веги та Тірсо де Моліна, а не за Лойолою, Павлом IV та Філіппом II.Іспанський театр "золотого віку" активно утверджував гуманістичний склад життя, гуманістичного героя; боровся комедією більше, ніж трагедією. Національний театр був глибоко ліричним. Відомі драматурги були поетами у прямому розумінні цього слова. Лопе де Вега до 50 років повністю не усвідомлював того, що він поет-драматург.Цілком зрозуміло, що Іспанія посилювала тиск на театр. У самих коралях були перегородки для різних верств населення партер для тих, хто мав стояти; окрема галерея для жінок, ложі для знаті; існували придворні театри. П'єси перевірялися, ставали потворними після ряду змін, заборонялися церковною цензурною; актори і драматурги зацьковувались у проповідях, книгах та брошурах.Хоча реакція і досягла таким чином певних результатів, вона не могла підкорити театральне мистецтво повністю. Тому Філіпп II і найбільш послідовні діячі Контрреформації стояли за повну, абсолютну заборону театру, як світського, так і духовного. Тричі за 100 років королівський уряд забороняв театр: у 1598, 1646 і 1665 роках, але щоразу він втрачав контроль над станом цього виду мистецтва у країні і відступав.

Бароко (італ. Вачосс – дивний, химерний) – напрям у мистецтві та літературі XVII – XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайна складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних, контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. У різних культурах, літературах бароко складалося неодночасно. Серед країн православно – слов'янської культурної спільності бароко почало формуватися і набуло значного, розвитку в Україні та в Білорусії, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього, бароко мало і власні, націєпемні, джерела: києво – руські та фолькролорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – "високому" , "середньому" та "низовомуНа зміну Ренесансу в європейській культурі приходить бароко, у ньому поєднуються традиції готика і Ренесансу. Визначальні прикмети бароко: 1.     Знову спостерігається нахил до ускладненої форми (як у пізній готиці) 2.     Повертається готи сниці геоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише тепер людина практикується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння. 3.     Замість світської спрямованості бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення всіх сфер культури, як у добу середньовіччя. 4.     Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави. 5.     Зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення традицій античної і християнської. 6.     Як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві ), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й милосердя Творця. Окрім цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості. 7.     Динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це – любов до складної кривої лінії, на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; у літературі це – змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр. 8.     Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайних гротескам, любов до антитез, пристрасть до важливих форм до універсальності всеохопности.