23. Зовнішня політика б. Хмельницького.

Національно-визвольна війна й утворення української держави вплинули на всю міжнародну ситуацію в Європі. Більшість католицьких держав ставилися вороже до України, співчували Речі Посполитій. Серед усіх цих держав лише Франція готова була надати Польщі реальну допомогу. Єдиною католицькою державою, що шукала союзу з козаками, була Венеціанська республіка. 1650 р. до Хмельницького прибув венеціанський посол, який запропонував союз проти Туреччини. Цю пропозицію українці відкинули.

Протестантські держави співчутливо ставилися до українців і надавали непряму підтримку. Англійці, ворогуючи з католиками на заході Європи, не дозволяли їм можливості надати допомогу Речі Посполитій. Швеція почала підготовку до війни з Польщею, Хмельницький прагнув установити з цією державою дипломатичні відносини й укласти військовий союз. Православні народи співчували українцям. Реальну допомогу їм могла надати Росія, але цар Олексій вагався оскільки Польща була серйозним супротивником. Крім того він боявся, що козацьке повстання могло поширитися і на територію Росії.

З країн ісламського світу в українські справи активно втручалися Туреччина і Крим. 1649 р. турки надали українським купцям право вільного плавання і безмитної торгівлі в їхніх володіннях. Крим був ненадійним союзником, прикладом цього стали події в Зборові. Хмельницький постійно намагався заручитися підтримкою Швеції, Росії та Трансільванії (великого князівства на території сучасної Румунії).

24. Політика уряду і. Виговського.

І. Виговський відновив союз із Кримом. Ці дипломатичні акції зміцнили становище України на міжнародній арені та її суверенність. ї. Виговський не хотів розривати союзу з Москвою, але замість васальної залежності, що весь час посилювалася, прагнув до співробітницт­ва на рівноправних засадах. Проте в Москві ще незадовго до смерті Б. Хмельницького було вирішено здійснювати більш жорсткий курс щодо Украї­ни. І коли І. Виговський став гетьманом, московська влада почала проводити цей курс у життя. Москва не відразу визна­ла його гетьманство. І. Виговський уявляв собі як опору державної організації вищі класи — козацьку старшину і шляхту. Користуючись цим, ко­зацька старшина почала гнітити народ, відновлювала стародавні податі та панщину. Народні маси відповідали повстаннями. Кількість повсталих часом сягала 40 тис. чоловік. І. Виговсь­кий спочатку намагався знайти компроміс з опозицією, але потім перейшов до рішучих дій. Він блокував головні осередки по­встання — Полтавщину і Запорожжя. Почалася громадянська війна, жертвами якої в Україні стали близько 50 тис. чоловік (загиблих у боях і полонених татарами). За таких непростих умов вектор зусиль І. Виговського в справі збереження української державної незалежності все більше схилявся на бік Польщі. 16 вересня 1658 р. у Гадячі був укладе­ний договір України з Польщею, але далеко не на тих умо­вах, про які мріяв І. Виговський. Зміст Гадяцького договору був таким. Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства складали Руське князівство, що входило до складу «єдиної і неподільної» Речі Посполи­тої на правах автономії. Верховну владу в ньому здійснював гетьман. Він був головнокомандуючим усіма збройними си­лами, керував урядом київського воєводи і був першим сена­тором у Подніпров'ї. Його влада була довічною, а після його смерті всі українські стани обирали чотирьох претендентів, із числа яких король призначав нового гетьмана. За польським зразком у Руському князівстві створювалися органи влади, відновлювався довоєнний адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося права на міжнародні контакти. У сфері соціально-економічних відносин договір повертав Україну до стану, який існував до війни. Тільки ко­закам підтверджувалися права і вільності, й по 100 чоловік із кожного полку могли одержати шляхетство. Договором визнавалася свобода віросповідання (католицького і право­славного). У Києві мав бути створений монетний двір для карбування монети. Українське військо повинно було скла­датися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманців. Православні міща­ни одержували самоврядування в містах. Київська академія наділялася тими ж правами, що і Краківська. Середні школи і друкарні могли відкриватися без обмежень.