52. Культурне і суспільне життя в радянській Україні у 1920 - 1930 роках. Сталінські репресії.

У роки НЕП {1921-1929 рр.) продовжували розвиватися ті процеси, що визначилися ще в період революції та грома­дянської війни. У літературі, театральному мистецтві, кіне­матографії тривав пошук нових форм відображення дійсності, митці експериментували зі словом. Виникали літературно-художні об'єднання. Деякі з них швидко розпадалися, інші впливали на творчість молодих авторів («Гарт», «Плуг», «Ланка»). Частина письменників і поетів наполягала на використанні світової та вітчизняної спадщини, дехто гадав, що пролетарська література повинна починатися з нуля. Значний вплив на розвиток літературного процесу зробила Вільна ака­демія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) та її керівник Ми­кола Хвильовий. Він щиро прагнув створити нову літературу для робітників і селян, але учитися при цьому в кращих пись­менників Європи. У театрі розквітає талант Л. Курбаc (очо­лював харківський театр «Березіль»). Серед молодих акторів особливу популярність мав А. Бучма. Починає свою роботу в кіно О. Довженко (1927 р., фільм «Звенигора»)-

Релігійне життя в 20-х роках проходило під знаком про­тистояння між державою і церквою, частина віруючих і свя­щеників у жовтні 1921 р. відокремлюється від Російської православної церкви і створює Українську автокефальну православну церкву (УАІЩ). Служба в храмах здійснюва­лася українською мовою, церква мала до 7 млн. парафіян. Держава планомірно проводила антирелігійну пропаганду. Кількість храмів усіх конфесій зменшилася, з 1928 р. розпо­чалися гоніння на УАПЦ. Зміцнивши свою владу, домігшись нідродження економіки, більшовики прагнули тепер посилити свій ідеологічний вплив на населення. Проте свобода худож­ньої творчості та релігійна свобода суперечила цим планам.

Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника об­ласного управління НКВС і прокурора області. У грудні 1934 р. на процесі «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено 28 осіб, переважно письмен­ників і діячів культури. В 1935 р. Постишев оголосив про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру», — винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси «Національно-терористичного центру», «Національно-те­рористичної групи професора М.Зерова», «Блоку українських терористичних груп», «Троцькістського націоналіс­тичного терористичного блоку». В 1936 р. сфабриковано справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України». В 1937 р. була ліквідова­на майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був стра­чений один із організаторів КП(б)У Е. Квірінг. Заарешто­вано X. Раковського (розстріляно в 1941 р.) За нез'ясованих обставин загинув голова РНК УРСР (з 1933 р.) П. Любченко. Не уникли ліквідації й організатори реп­ресій попередніх років. Був відкликаний з України П. По-стишев (розстріляний в 1940 р.). Подібна доля спіткала С. Косіора і В. Чубаря. Був ліквідований нарком внутрішніх справ України В. Балицький. Із 102 членів і кандидатів в члени ЦК КП(б)У репресовано (переважно вбито) 100 осіб. З 11 членів політбюро загинуло 10, з п'я­ти кандидатів у члени політбюро — чотири, з дев'яти членів оргбюро — всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки очолив М. Хру­щов (січень 1938 р.). Тепер всі репресовані засуджувалися до розстрілу. Головними наслідками масових репресій ста­ли фізичне винищення активної та інтелектуальної части­ни нації і моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За масштабами винищення населення власної країни ста­лінський терор не знав собі рівних у всьому світі. Тому в пам'яті людей він ще залишився під назвою «великого те­рору».

53. Громадсько-політичне життя Західної України у 20-30-х роках XX ст. Після Першої світової війни, з розпадом могутніх ім­перій українські землі — Західна Україна, Північна Буко­вина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Ру­мунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окупо­вано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво де­стабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 рр. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і не визначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конфе­ренції Польща зобов'язалася перед державами Антанти га­рантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право ук­раїнців на рідну мову в публічному житті та навчанні у по­чаткових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон на­давав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львів­ському, Стаюславському і Тернопільському.

Економічна політика Польщі в українських землях пе­реслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сиро винний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної Украї­ни була доведена до катастрофічного стану.

Польська влада намагалася знищити самі поняття «Ук­раїна», «українець». Керівни­ки Польщі заявляли, що ніякого українського,народу не­має, що це вигадка комуністів. Активній полонізації Захід­ної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державного мовою на території Польщі польську. Пере­дусім почали ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/ 1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 р. — лише 845. Після приходу до влади Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях віднов­лення держави «від моря до моря». Суть нової влади поля­гала у державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шля­хом примусу. Для її здійснення у 1926 р. було створено спе­ціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. поча­ли діяти Національний комітет і Бюро національної політики. В 1928—1930 рр. було зроблено поступки ук­раїнській буржуазії у формі фінансової підтримки коопера­тивних об'єднань. Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою. Напередодні Другої світової війни, побоюючись позиції в українському питанні Німеччини, польський уряд різко змінює акценти у своїй національній політиці, повер­тається до доктрини од по національної Польщі. Це зумови­ло певну опозиційність українців, що виражалася як ле­гально, так і нелегально. Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало змогу національним меншинам попри дискримінацію відстоювати свої права в інститутах держави. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО — лібе­ральна партія, яка утворилоася в 1925 р. її лідери — Д. Ле-вицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький — відстоювала конституційну демократію та незалежність України. Іншою впливовою партією була КПЗУ, утворена ще в 1919 р. Ліде­ри партії — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма ставила завдан­ня боротьби проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ук­раїнські партії намагалися ставати помітним чинником полі­тичного життя. Якщо в 1927 р. представництво у польсько­му парламенті становило 25 послів і 6 сенаторів-українцін, то вже в 1930 р. — відповідно 50 і 14.