54. Радянсько-німецький альянс 1939 р. Та його значення для України.

23 серп­ня 1939 р. світ був уражений звісткою, переданою вночі по радіо, про підписання радянсько-німецько­го договору про ненапад. Якщо укладення подібно­го пакту з потенційним агресором можна було тлу­мачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення те­риторіальних апетитів обох держав. За цими домо­вленостями, існування яких Радянський Союз про­тягом піввіку категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було ос­новною метою радянсько-німецького пакту. І мен­ше всього Сталін з Молотовим переслідували мету відвернення війни — тоді Німеччина ще не була го­товою до нападу на СРСР, навіть не мала відповідного плану, хоча, звичайно, таку мету пле­кала давно.

Безпосереднім результатом пакту „Ріббентроп—Молотов" був початок 1 вересня 1939 р, аг­ресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула світова війна. Згідно з пактом СРСР був поставлений у становище фактичного союзника воюючої Німеччини і це давало гітлерівському урядові підстави тиснути на радянське керівництво з метою спонука­ти його до якнайшвидшого вступу у війну проти Польщі зі сходу.

28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними новими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором —про дружбу і кордон. Протягом 50 років самий факт укладення такого договору між „першою в світі країною пе­ремігшого соціалізму" — Радянським Союзом і „ворогом усього миролюбного людства — нацист­ською Німеччиною, як і його зміст, становив одну з найбільших державних таємниць в СРСР. Для цього були підстави. Адже в очах світової прогре­сивної громадськості Радянський Союз робив до­корінний поворот у своїй антифашистській зовнішній політиці. Таку більш ніж сумнівну пере­орієнтацію СРСР визнав нарком закордонних справ В.Молотов, проголосивши привселюдно, що „не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму..."

Та як би там не було, новий договір СРСР з Німеччиною, уточнюючи розмежувальну лінію між цими державами по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Після пред'явлення ультиматуму про повернення цих зе­мель Румунія у червні 1940 р. задоволвнила ра­дянську вимогу.Заходи радянізації включали в собі розподіл се­ред міської голоти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців. Сен­сацією було повсюдне запровадження української мови, а також українського репертуару в театрах й різке збільшення кількості українських шкіл (до 6,5 тис.) з одночасним скороченням польських. Ра­дянська влада наче зразу наголосила на своїх пріоритетах, збільшивши заробітну платню працівникам освіти та охорони здоров'я.

Минуло не так вже багато часу, і місцева гро­мадськість, придивившись до того, що відбувалося, з подивом стала помічати дедалі більше ознак „по­казухи" і фальші радянської українізації. А непри­миренне, вороже ставлення нових властей до Ук­раїнської греко-католицької церкви, що користува­лася в народі довір'ям і авторитетом, просто наля­кало.

У краї була сила, що за будь-яких обставин за­лишалася непримиренною щодо комуністів, як прийшлих, так і місцевих, щодо радянізації — Ор­ганізація українських націоналістів. Вона чинила опір новій владі та її представникам, вважаючи їх окупаційним режимом. Мережа підпільних осе­редків ОУН поширювала листівки, гуртувала мо­лодь, подекуди чинила збройні акції проти радянсь­ких органів, військових. НКВС обрушив на оунівцін жорстокі репресії.