1. Кам’яний вік на території України. Історію первіснообщинного ладу поділяють на чотири періоди. В основу визначення хронологічних меж кожного періоду покладено домінуючу роль того чи іншого матеріа­лу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи розрізняють:

1. Кам'яний вік. Він охоплює період від 1 млн. до 6—5 тис. років тому. Кам'яний вік поділяють на палеоліт (ста­родавній кам'яний вік: 1 млн. — 12 тис. років тому) — ран­ній, середній і пізній; мезоліт, або середній кам'яний вік (приблизно 12—5 тис. років до н.е.), і неоліт, або новий ка­м'яний вік (починається близько 7—6 тис. років тому).

2. Енеоліт, або міднокам'яний вік (IV—III тис. до н.е.).

3. Бронзовий вік (кінець III — початок І тис. до н.е.).

4. Ранній залізний вік. На Кавказі він починається з X ст. до н.е., в Україні й Південній Росії — з V—VI ст. до н.е. і триває до утворення класових суспільств-держав.

Приблизно мільйон років тому пралюди (архантропи) заселяли теплі райони Євразії і, можливо, тоді з'явились на території України. Пізніше на зміну пітекантропу і неандер­тальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (близько 40—35 тис. років тому), яку ми вже називаємо «гомо сапієнс» (людина розум­на). Первісне людське стадо у пізньому палеоліті посту­пається місцем родовій общині із спільною власністю на за­соби виробництва. Водночас відбуваються значні зрушення в господарській діяльності людини, вдосконалюються зна­ряддя праці. На зміну палиці і загостреному каменю при­ходять металевий спис і списометалка — попередник лука. Це значно підвищило ефективність полювання. Поява штучного житла й шитого одягу дала змогу людині розши­рити північні межі свого проживання на Землі. Стоянки доби пізнього палеоліту знаходять по всій території Украї­ни. Причому цивілізація доби пізнього палеоліту — Мізинське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці не мала на той час аналогів у всій Європі.

Приблизно 12 тис. років до н.е. пізній палеоліт в Україні перейшов в епоху мезоліту, яка тривала до V тис. до н.е. Найважливішим досягненням того часу було винайдення лука і стріл, змінилась техніка виготовлення кам'яних зна­рядь. Було зроблено і перший крок на шляху до скотарства. Все це відомо з матеріалів, знайдених на мезолітичних сто­янках, яких в Україні особливо багато. Найцікавіші з них: Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська в Києві, Гребеники на Одещині, Фатьма-Коба і Мурза-Коба в Кри­му. В епоху мезоліту вже чіткіше простежуються окремі етнокультурні області.

2.Кіммерійці, скіфи, сармати на теренах України. Кіммерійці (кінець 10 - початок 7 тис. до н.е.) перші племена на території України, назви яких збереглися в давньогрецьких (Гомер в «Одисеї») і ассірійських джерелах. Жили на території Північного Причорномор'я, Криму, Кавказу. Займалися скотарством і землеробством. Виготовляли мідні й бронзові знаряддя праці. В 7 ст. до н.е. витиснули скіфські племена. Кіммерія розпалася в 7 ст. до н.е. Таври - 9-1 тис. до н.е. Жили на узбережжях Чорного моря, у гірських районах Криму.

Скіфи - (7-3 тис. до н.е.) жили в степових районах Північного Причорномор'я, частково в Криму. Геродот племена Скіфії, що жили між Доном і Дунаєм розділяє на дві більші групи: скіфів-кочівників і хліборобів.

З розпадом патріархально-родового ладу в скіфів відбувалося майнове розшарування, існувало рабство, зароджувалися класи, з'являлися елементи державності.

Сармати - племена східних кочівників, які в другому столітті до н.е. завоювали більшу частину Скіфії, витиснувши скіфів у Крим, на Дунай і Дністер. Панування сарматів (тривало до 3 століття н.е., коли на землі південної України напали готи. У підсумку: до кінця залізного віку встановилася майнова нерівність між членами громади; почався перехід частини засобів виробництва (худоби,, землі, знарядь праці й т.п.) у приватну власність верхівки племен; боржники й військовополонені перетворювалися в рабів, що свідчить про розкладання первісного суспільства й формуванні класового.

3.Давньогрецька колонізація Північного Причорномор’я. На соціально-економічний розвиток і політичне життя Північного Причорномор'я в І тисячолітті до не. впливали політичні інститути і культура античного світу. Перше посе­лення грецьких колоністів було засновано в середині VII ст. до н.е. на острові Березань. Незабаром виникли нові міста-колонії: Ольвія (гирло Південного Бугу), Пантікапей (Керч), Феодосія, Херсонес (Севастополь), Тіра (Бєлгород-Дністровський) та ін. Античні міста-держави не складали єдиної держави, але були однотипні за походженням, економікою, суспільно-полі­тичним ладом і правом. Найбільшого розквіту вони досягай в V - IV ст. до н.е. і занепали в середині Ш ст. до н.е.

За своєю сутністю античні міста-держави були рабовлас­ницькими. В економіці переважали землеробство, скотарство, рибальство, виноградарство, різні промисли і ремесла. Клас рабовласників складали грецькі купці, судновласники, власники ремісних майстерень, нащадки місцевої знаті. Вони були повноправни­ми в політичному відношенні громадянами. Тільки вони могли бути членами народних зборів - вищого органу вла­ди в межах того або іншого міста-колонії. Основну масу класу експлуатованих складали раби, які не мали ніяких прав. Вони були власністю рабовласників, які вільно розпоряджалися їхньою працею і навіть життям. За формою правління міста-держави були республіками рабовласників. Вищим органом влади в містах-державах були народні збори. До участі в них допускалися тільки повноправні чоловіки-городяни, які досягай 25-річного віку. Народні збори приймали закони, обирали посадових осіб, регулюва­ли правила морської торгівлі, укладали зовнішньополітичні договори. У міру зміцнення аристократичної верхівки влада народних зборів слабла. Постійно діючим органом виконавчої влади була Рада міста, яка обиралася народними зборами. До її складу вхо­див суд присяжних. Виконавчу владу в конкретній сфері дер­жавного життя мали магістрати (колегії архонтів, стратегів, продектів, агрономів). Сутність і основні риси права античних міст-держав Північного Причорномор'я і беруть свій початок у праві грецької метрополії.

Античні міста-держави мали високий рівень культури. їхнє населення в основному було письменним. Діти навчалися в школах і займалися спортом. Високого рівня розвитку досягли література, мистецтво, театр, скульптура, архітектура. У них були розвинуті промисли, ремесла і торгівля.

4.Норманська гіпотеза створення Давньоруської держави. Існують 3 точки зору на утворення К. Русі: норманська теорія й теорія природничо-історичного утворення Київської Русі. 1)Норманська теорія - про несамостійний розвиток російської державності (засновники - німецькі вчені Байєр і Міллер,- спирається: а) на «Повість минулих літ»-, де переказується легенда про запрошення слов'янськими племенами як князів 3-х братів на чолі з Рюриком (+Синеус, Трувор)-варягів (вікінгів, норманів) за походженням; б) першими керівниками К. Русі були нормани - князі Рюрик, Олег; в) у творах римських істориків і ряді інших неслов'янських літописів затверджується про дикість і відсталість східнослов’янських племен, що говорить нібито про їхню нездатність без допомоги ззовні заснувати таку могутню державу, як К. Русь.

2)Теорія антинорманська: а)для цього існували всі необхідні економічні передумови: досить високий розвиток ін. сил; б)археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мало в порівнянні зі знайденими похованнями російських воїнів; в)у літописах наступних століть нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їхня кількість була мало й вони швидко злилися з корінним населенням - ослов'янили; г)порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів й слов'ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку продуктивних сил; д) у літописах прямо говориться, що ще до приходу ворогів у Києві правил 1-й князь-слов'янин Кий (кін. 6-поч. 7 ст.); франкські «Вертинские анналы» уперше згадують про державу східних слов'ян (поч. 9 в.), коли в 838 р. до візантійського імператора з'явилися посли, що затверджували, що «їхній народ кличуть Росс; ж)назва Русь-назва полянської (Київської) землі; 3)Компромісна теорія;

5. Київська Русь під управлінням Ігоря, Ольги та Святослава. Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Очолював державу великий князь Київський. Він керував спільно з радою інших князів, які становили бо­ярську думу. В першій половині X ст. племінні княжіння східних слов'ян ще зберігали певну автономію. Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували йому данину і залучались як союзники до участі у походах. Велике значення в той час мала військова дру­жина князя, яка здійснювала збирання данини й судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком дер­жави. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням.

Київська Русь за часів Олега (882—912) та його племін­ника Ігоря (912—944) вела успішні війни проти сусідніх держав та кочівників (печенігів, половців). Походи Олега та Ігоря на Візантію завершилися укладенням русько-візан­тійських договорів, що створювало сприятливі умови для розвитку торгівлі руських купців.

Першою серйозною спробою обмежити владу місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги (945-962). Ольга посіла великокнязівський стіл після трагічної загибелі свого чоловіка — князя Ігоря. Самочинно подвоївши данину, що стягувалась київським урядом з населення Деревлянської землі, Ігор був вбитий повсталими у 94 4 р. Зібравши достатньо війська, Ольга виступила війною на землю деревлян. Внаслідок цього походу було ліквідовано місцеву правлячу династію, після чого впроваджено більш суворий порядок збирання данини. Податки стали регламентуватися. За часів Ольги зв'язки Русі з Візантією зміцнилися. У 957 р. Ольга відвідала Констан­тинополь, де прийняла християнство, що свідчило про її широкий світогляд.

За князювання Святослава (964—972), сина Ігоря й Оль­ги, відважного воїна і талановитого полководця, Київська Русь розгромила Хозарський каганат, здобула перемогу над Волзько-Камською Булгарією, утвердилася на Північному Кавказі й у Східному Криму, де на той час вже існувало Тмутараканське князівство. Святослав здійснив кілька походів на Дунай. Йому не вдалося реалізувати свої грандіозні плани на Балканах, оскільки Русі протистояли дві сили — Візантія і печеніги.

Отже, часи Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, Святослава — це період найбільшої експансії Київської держави, в резуль­таті якої Русь значно розширила свої межі, укріпилась на Чорному морі, а майже всі причорноморські країни увійшли до сфери її впливу.

6. Внутрішня і зовнішня політика Володимира Великого. Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого. Боротьба з печенігами стала в X ст. основним завданням зовнішньополітичної діяльності Київської держави. Величезні простори лісостепу, рясно покриті містами й селами, були беззахисні перед несподіваними набігами кочівників. Тому оборона від печенігів була не тільки державною, але й всенародною проблемою. Звичайно, що князь, який очолив цю боротьбу, став народним героєм. Ним був наймолодший се­ред синів Святослава Володимир, який у 980 р. після де­кількох років міжусобиць з братами посів великокнязівський стіл у Києві. Затвердившись у Києві, Володимир енергійно заходив­ся зміцнювати і розбудовувати державу. На північному сході до Русі були приєднані вятичі і радимичі. Згодом Во­лодимир вирушає в похід проти Польщі та Угорщини і по­вертає західні руські землі, що раніше потрапили під їхню владу. За Володимира завершилося об'єднання східносло­в'янських земель у складі Київської держави. Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушен­ня у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве уп­равління відтепер було зосереджено в руках великокнязів­ських намісників і посадників. У важливих політичних центрах Русі — Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Му­ромі, Іскоростені — Володимир посадив своїх синів, чим впровадив династичне правління в державі.

Велике значення для утвердження феодальної держави мало запровадження Володимиром християнства на Русі як державної релігії (988—989), яке змінило язичницьку (поганську) релігію слов'ян, що виникла в період первісного суспільства. Язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного забезпечен­ня його панування.

Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли земля­ми, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культури й докорінно змінила світо­сприйняття населення Київської Русі, зблизила давньорусь­ку державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджува­ли «сребролюбие, пияцтво, обьядение, скупость, срамословие» тощо. Як наслідок за період правління Володимира Київська Русь стало найпотужнішою європейською держа­вою, яка значно впливала на міжнародні відносини.

7. Внутрішня та зовнішня політика Ярослава Мудрого. Справа Володимира Великого була продовжена його нащад­ками. Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася бороть­ба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав. Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Метою його воєн­них походів було забезпечення цілісності державних кор­донів Русі. У 1030—1031 рр. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору.

У 1038—1040 рр. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак пере­моги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава — Юрій).

Дипломатичних представників київського князя радо приймали у європейських столицях. Королівські роди ба­гатьох країн шукали можливості поріднитися з домом Ярос­лава. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дип­ломатію» , Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутні­ми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів. Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполі­тичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його праг­нень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» ут­верджувала в судовій системі більш цивілізовані відноси­ни, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважа­ється одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі.

За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київ­ській державі. Київ перетворився на одну з впливових сто­лиць Європи, суперничав з Константинополем. Оборонні споруди «міста Ярослава» — грандіозні земляні вали — були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Вони сягали 14 м заввишки, а їх товщина в основі була ЗО м. Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з не­великою церквою Благовіщення.

Таким чином, князювання Володимира і Ярослава за­вершують цілу епоху історії Київської Русі X—XI ст. Оці­нюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Сла­ву Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлен­ня державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення.

8. Київська Русь у добу феодального роздроблення. Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами появились суперечки за великокнязівський престол.

Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії.

По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Свято­слав, Всеволод, Ігор і В’Ячеслав Ярославовичі посіли князівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володимир-Волинському та Смоленську, 3 другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливо­го, загрозливого характеру.

Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодально­го способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вот­чинної форми. Це зумовило порушення державної і терито­ріальної єдності Київської держави. У міру того, як фео­дальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її заці­кавленість у сильній владі великого князя київського змен­шувалася.

Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Автори­тет і популярність Володимира Мономаха дали змогу по­сісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге княжіння якого (1125—1132) було продовженням політи­ки Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ста­вились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в спра­ви периферійних князів, а також намагався не допустити між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимирови­ча завершився період об'єднування земель навколо єдино­го центру — Києва. З другої третини XII ст. посилилась бо­ротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Особ­ливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилег­лими до нього землями.

У період, коли Київ відстоював своє існування як по­літичний та економічний центр і водночас втрачав своє зна­чення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки, на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий центр — Суздаль.

Справа про наслідування Новгорода спричинила відкри­тий виступ проти Києва. Київський князь Мстислав із ди­настії Мономаховичів (1167—1170) намагався посадити в Новгороді свого старшого сина. Суздальський наступник — Андрій Юрійович (Боголюбський) розцінив це як пряме втручання в справи північно-руських земель. Відповіддю на це був військовий похід: у 1169 р. він оволодів Києвом і зруйнував його. Це пограбування мало й політичне значення, оскільки суз­дальські князі вже у той час мріяли про свою (окрему від київської) метрополію.

Андрій декілька років тримав Київ під своєю владою. Це призвело до повстання українського населення у 1173 р. Після другого походу на Київ військо Андрія було розбито. Його брат і спадкоємець Всеволод також вороже ставився до політичної могутності Києва, однак відкритої війни про­ти південного сусіда не вів.

9. Боротьба за Галицьку спадщину у першій половині 13ст. Причини відокремлення: - перемога принципу вотчини (1097), визначило право успадкування земель князями; - феодали все більше зайняті своїми землеволодіннями, не хотіли брати участь у загальноруських діях. –у кожного князівства були свої вороги, відмінні від інших; - стояло на перетині важливих торг шляхів; - галицькі бояри найбільш свавільні і могутні в КР; - не загрожували кочівники зі сходу. Етапи: -980-990 Володимир Великий приєднав до КР Галич і Волинь; -Володимирко (1123-1153) підпорядкував своїй владі Галичину і відокремився; - його син Ярослав Осмомисл розширив кордони князівства аж до Дністра; - Роман Мстиславович об’єднав Галичину з Волинню (1203). Приєднує до себе всі укр. Князівства за винятком Чернігівського; Данило у 1246 році підпадає під залежність від монголо-татар, проте намаг протистояти. Укладає союз з Польщею, Угорщиною, організовує 1254 похід проти татар, але провалився; -в 1323 на престол вступив польський кузен-Юрій. Відвоював землі захоплені поляками, відновив союз з тевтонцями проти литовців. 1340-помер; -с 1340 г. Волынь попала под власть Литвы, с 1349 г. Поль­ша захватила Галичину.

Роль князівства: -опора укр. державності; -запобігли захопленню західноукр земель Польщею; -створення у укр. почуття культ і нац ідентичності; -барєр монголо-тат експансії на Європу.

10. Татарське нашестя 30-40-х рр.. ХІІІ ст..на русь та його наслідки. Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворила­ся могутня військово-феодальна держава. З 1206 р. госпо­дар всієї Монголії Чингісхан здійснював широку завойов­ницьку політику. Йому підкорились Східний Туркестан, Китай, Західний Туркестан. В 1222 р. монголо-татари вдер­лися через Кавказ у Причорноморські степи і завдали по­разки половцям. Половці відступили до Дніпра і звернули­ся по допомогу до руських князів. 31 травня 1223 р. відбув­ся основний бій на р. Калці. Княжі дружини і полки бились хоробро, проте через неузгодженість дій князів і зраду по­ловців руські війська зазнали поразки. Не наважившись продовжувати похід вглиб Русі, монголи повернули назад.

Монголо-татарська навала застала Давньоруську держа­ву роз'єднаною, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зітк­ненні егоїстичних інтересів різних князівських кланів. Вона була ослаблена усобицями; то був апогей роздрібненості.

Новий похід на Русь очолив онук Чингісхана Батий. Весною 1239 р. татари рушили на Україну. Вони захопили і спалили Переяслав, така ж доля спіткала й Чернігів. Во­сени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ, штурм укріплень міста тривав понад 10 тижнів. Останні захисники на чолі з воєводою Дмитром розмістилися в Десятинній церкві і були поховані під руїнами храму.

Звістка про зруйнування Києва поширилася по всій те­риторії України. Однак політична роздрібненість і місцеві інтереси навіть у такий складний момент взяли гору: жо­ден з князів не очолив відсіч ворогу.

Війська Батия, не зустрівши після падіння Києва знач­ного опору, швидко підкорили південно-західні землі Русі. На початку 1241 р. вони вдерлися на територію Центральної Європи.У далекій Європі Батия застала звістка про смерть великого хана Удегея, і він повернувся в Азію. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу — Золоту Орду із столицею в місті Сарай. Руські землі не входили до складу заснованої ханами держави, а перебували у васальній залежності від неї. Для північно-східних земель Русі (пізніше Великоросії) татарське пану­вання продовжувалось до 1480 р. Для українських земель іго було коротшим. В Україні монгольське панування за­лишило значно менше слідів в соціально-політичній і культурній сфері. На південно-східних землях, користу­ючись зручним зв'язком по Волзі, татари безпосередньо впливали на внутрішній розвиток та економічні відноси­ни. Ординські хани володіли правом призначати великих князів на Русі, тобто видавати «ярлики» на владу. Вони намагалися посварити руських князів, зіткнути їх між со­бою, щоб нікому з них не дати змоги зміцніти. Населення було обкладене даниною, яку збирали ординські представ­ники. Все це виснажувало країну, вело до консервації фео­дальної роздробленості. В цей період Володимиро-Суздальська земля була відірвана від інших держав, за винят­ком Новгородської республіки.

Таким чином, тривала монголо-татарська навала пі­дірвала соціально-економічну міць руських земель, руйнів­но вплинула на політичний розвиток всієї Східної Європи. Остаточно були розірвані династичні, господарські, полі­тичні й культурні зв'язки між колишніми землями Київсь­кої Русі.

11. Галицько-Волинське князівство кінця хііі - поч. Хіv ст.

У 1264 р. Данило Галицький помер.

Спадкоємці Данила Галицького зберегли політичну ці­лісність князівства, однак суперничали за першість у ньо­му. Тільки на початку XIV ст. всі Галицько-Волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія. Останніми нащадками роду Романа були сини Юрія — Андрій і Лев. У цей час внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послабилася. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати польські, ли­товські й угорські феодали. У 20-ті роки XIV ст. у боротьбі з великим князем литовським Гедиміном князі Андрій і Лев Юрійовичі загинули. З їхньою смертю припинила своє існу­вання династія Романовичів.

Після смерті Юрійовичів галицьке боярство обрало на королівство Болеслава Мазовецького, який прийняв право­славну віру та ім'я Юрія. Болеслав-Юрій проводив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив уго­ди з німецькими лицарями. Внутрішня політика Юрія II була спрямована на обмеження впливу боярської верхівки. Тому проти нього виникла серйозна опозиція, і в 1340 р.

його було отруєно. З цього часу західноукраїнські землі опи­няються під владою чужоземних правителів.

Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князів­ства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зрос­ли рівень господарства західноукраїнських земель, торгів­ля, збільшилось населення.

Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському наро­дові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Киє­ва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сто­річчя існування державної організації і стала головним по­літичним центром для всієї України.

12. Внутрішня і зовнішня політика Ольгерда. Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316—1341). За період його князювання до Литовської держави були при­єднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345— 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під кері­вництвом Ольгерда в 40—50-х роках XIV ст. почалася ли­товська експансія в Україну.

Його зусиллями до Литовської держави на початку дру­гої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжи­ти свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду дове­лося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подільської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі.

У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибе­режною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною.

Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками.

Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбіль­шим у Європі.

Приєднання до Литви південноруських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на ук­раїнські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визна­вали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве бояр­ство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у бо­ротьбі за українські землі відбувалось переважно між ли­товцями та іншими чужинцями — претендентами на спад­щину Київської Русі. Саме визнання залежності від татар дало можливість Ольгерду свого часу швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля і створити державу, де слов'янські землі становили 9/10 за­гальної площі князівства.

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінни­ми, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщи­ни, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася ста­ра система управління, в якій лише князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої звер­хності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнаная справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами.

13. Внутрішня і зовнішня політика Вітовта. Протипольський рух очолив талановитий політик і військовий діяч, двоюрідний брат короля — Вітовт, в особі якого владно заявила про себе тенденція до збе­реження політичної окремішності Великого Князівства Литовського. 1392 р. опозиціонери домоглися проголошен­ня Вітовта довічним великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві. Одруження Вітов­та з дочкою московського царя Василя І та підтримка по­зиції Литви з боку Тевтонського ордену завадили Польщі продиктувати свої умови литовцям.

Підпорядкувавши своїй владі Велике князівство Ли­товське, Вітовт вдався до централізації країни. На державні пости намісниками ставив литовців, витісняючи з посад пра­вославних українських князів.

Крім нововведень у внутрішньому державному житті Литовського князівства, Вітовт проводив активну зовніш­ню політику, що підняла його міжнародний престиж. Він захопив усі білоруські й українські землі, крім Галичини. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого Вітовт збудував декілька фортець та портів. Щоправ­да, від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 році на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. Після поразки на Ворсклі похитнулися позиції Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на. литовські землі, загострилися відносини з Новгородом. Все це, а також і невдоволення удільних князів та бояр зму­сило Вітовта йти на зближення з Польщею.

За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Одночасно був поновлений військово-політичний союз, що дало змогу об'єднати зусилля в боротьбі проти давнього ворога — Тев­тонського ордену. У битві під Грюнвальдом (1410) литов­ські, польські, білоруські та українські сили завдали ні­мецьким лицарям нищівної поразки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Однак ця перемога знов загострила відносини Польщі і Литви, в якій посилилися прагнення до незалежності від польської корони. Щоб не втратити Литву, польський ко­роль змушений був піти на значні поступки Вітовту, вдо­вольнити частково територіальні претензії Литви, а також укласти нову унію, яка б зміцнила її позиції. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і затверджувати польський король. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні дер­жавних справ, в тому числі і в питанні обрання великих князів литовських і королів польських. Одночасно це поси­лювало дискримінацію православних аристократів, які ще більше відсторонювались від джерел збагачення і вищих ад­міністративних посад.

Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов вдати­ся до колонізації Причорномор'я.

Зрівняння в правах польських і литовських феодалів-католиків, надання їм права повністю розпоряджатися свої­ми землями і обіймати державні посади повинно було зао­хотити литовську верхівку триматися Польщі, зраджуючи інтереси власного народу.

Смерть Вітовта (1430) призвела до значних змін у внут­рішній і зовнішній політиці Литви. Велике князівство від­мовилося від політики південної колонізації. Оборонна лінія поступово була відсунута па північ, зупинившись на лінії замків Вінниці, Черкас, Канова.

14. Київське князівство доби Олельковичів. Рoки прaвлiння Oлeлькoвичiв прoйшли сприятливo i для Києвa, i для Київськoї зeмлi, щo пeрeдoвсiм пoзнaчилoся нa пoжвaвлeннi дуxoвнoгo життя в глaвi усix руськиx зeмeль – Києвi, a oсoбливo – у Києвo-Пeчeрськoму мoнaстирi, усипaльницi княжиx рoдiв. Oлeлькo i Сeмeн, зoкрeмa, кoштoм вeликим рeстaврувaли мoнaстирський сoбoрний xрaм Успiння Бoгoрoдицi; вiдмiчaють i вiдчутнe пoжвaвлeння книжнoстi, пiдтримувaнoї князями-мeцeнaтaми. Зoкрeмa, у Києвi в 1460-x рoкax дiяв нaукoвo-пeрeклaдaцький гуртoк, iнiцiйoвaний князeм Oлeлькoм. Чимaлo булo зрoблeнo i для змiцнeння oбoрoнoздaтнoстi Київськoї зeмлi вiд нaбiгiв зi Стeпу. Сaмe тoдi устaлилaся дoвoлi стрункa систeмa пoльниx стoрoж, якa пoлягaлa в рeгулярниx чeргувaнняx бoярськиx зaгoнiв у Пoлi – нa пeрeпрaвax тa шляxax тaтaрськиx. Oднoчaснo були укрiплeнi пoрубiжнi зaмки – Любeч, Oстeр, Кaнiв, Чeркaси, Звeнигoрoд. Нa тeритoрiї їxнix oкруг у зв’язку з пoтрeбaми oбoрoни iнтeнсивнo зрoстaє прoшaрoк тaк звaниx кiнниx слуг – дрiбниx бoяр, нaдiлeниx зeмлeю пiд oбoв’язкoм збрoйнoї служби. Стрoкaтiсть прoфeсiйнoї пaлiтри збрoйнoгo люду Київщини кoлoритнo вiдтiнювaлaся йoгo пoлieтнiчним склaдoм. Пoтрeбуючи знaчниx вiйськoвиx сил, київськi князi ширoкo приймaли нa службу (i нaдiляли зeмлями) прийшлиx вoякiв, якi шукaли рицaрськoгo xлiбa в зaгoнax вoлoдaрiв прикoрдoння. Сeрeд княжиx слуг згaдуються люди з мoлдaвськими, нiмeцькими, пoльськими, литoвськими iмeнaми, прoтe рeгулярний i нaйбiльший дoплив пoстaчaв тюркський Стeп. Тaк, зa дaними кiнця XV – пoчaтку XVI ст. виxiдцi з тaтaрськиx зeмeль стaнoвили, як мoжнa припускaти, нe мeншe трeтини бoярськoгo зaгaлу Київщини. Iмiгрaнти – тюркськa aристoкрaтiя i рядoвий збрoйний люд – oтримувaли зeмлi-дaнини нa тaкиx жe прaвax, як i руськi бoяри, зoбoв’язуючись служити збрoйну службу i дoтримувaтись вiрнoстi вeликoму князю. Xристиянiзуючись, тaтaрськi вoяки-зeмлeвлaсники чeрeз двa-три пoкoлiння пoвнiстю зливaлися з мiсцeвим бoярствoм, знaxoдячи в йoгo кoрпoрaцiї мiсцe для сeбe вiдпoвiднo дo мaйнoвoгo стaнoвищa, рoдoвитoстi i xaрaктeру вiйськoвoї служби.

Якщo oцiнювaти мiсцe Київськoгo князiвствa Oлeлькoвичiв у Вeликoму князiвствi Литoвськoму iз зaгaльнoї пeрспeктиви, тo нe мoжнa нe визнaти, щo вжe нa другу пoлoвину XV ст. вoнo як єдиний удiльний oстрiвeць виглядaлo свoгo рoду aнaxрoнiзмoм, щo рaнo чи пiзнo мусив бути пoглинутий дeржaвoю, якa тяжiлa дo централізації..

15. Зародження і розвиток українського козацтва у 15-16 ст. Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взя­ло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зуст­річається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, дато­ваній 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий». «Існують й інші трактуван­ня цього слова.

Нині не викликає сумніву, що основна причина утворен­ня козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV— XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самовряду­вання українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Вод­ночас зміцнювався клас феодалів — шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А ста­новище українського населення погіршувалось з кожним роком.

Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території Украї­ни — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини, риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, по­лювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селяни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Над­дніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовен­ства.

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоп­лений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецькими загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення— «січі». Серед перших організа­торів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.

Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розши­рення господарської діяльності українського народу, осво­єння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.

Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формуван­ня козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відігра­ло заснування Запорозької Січі — своєрідного центру ко­зацьких вольностей, який притягував до себе селян та мі­щан і став неприступною твердинею на шляху турецько-та­тарських орд до центральної України.

16. Люблінська унія та її історичне значення.а)причини: -повна поразка Литви від Росії на першому етапі Ливонської війни (1558 - 1583 р.); -бажання литовської шляхти зрівнятися в правах з польською; -намір Польщі загарбати укр. землі;

б)зміст унії- Польща й Литва об'єдналися в єдину державу Річ Посполиту; на об'єднаній території встановлювалися: єдиний державний устрій, загальна грошова система, єдиний сейм, суд, закони й т.п. по польському зразку; загальний польський король ( що був одночасно великим князем Литовським) обирався й польськими й литовськими феодалами; польські феодали могли мати землі в Литві, литовські - у Польщі; католицтво, як гос. релігія й др.

в)значення Унії- допомогла переможно завершити Ливонскую війну, але різко підсилила колонізацію українських, білоруських і литовських земель, класове й національно-колоніальне гноблення працюючого населення;

г) наслідку Унії: -захоплення українських земель місцевою, частково-польською шляхтою, що поступово перетворювалася у великих землеробських магнатів, з посиленою енергією українських селян, що експлуатували; -покріпачення остаточно затверджене Литовським статутом .1588 р.; -ополячиння української знаті, що приймала мова, традиції, вірування Польщі.

17. Берестейська церковна унія та її значення.

а)причини

- необхідність ідеологічного обґрунтування загарбання польськими магнатами укр. земель;

-підкорення укр. населення Ватикану; у православн:

-бажання звільнитися від підпорядкування московському патріархату;

-бажання зрівнятися в правах з катол священиками.

б)зміст

- утворення уніатської греко-католицької церкви, яка визнала головою Папу й прийняла основні догмати катол церкви, але був збережен слов'янський язік і православні обряди.

в)наслідки Унії

- перехід у лоно католицизму; фактична заборона православної церкви; переслідування священиків, що залишилися вірними православ'ю, розділ українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, які пізніше розвилися між західними й східними українцями. Проти Унії виступили народні маси (козацьке повстання 1594- 1596 р., повстання городян Луцька в 1620 р., у м. Острові в 1638 р. і т.д.). Проти Унії вели боротьбу: частина дворянства на чолі із князем Острозьким, а також українські братерства. Це змусило Річ Посполиту в 1633 р. знову дозволяти легальне існування православної церкви, хоча всі пільги по колишньому поширювалися лише на уніатів.

18. Козацьке питання в Речі Посполитій напр. 16 ст.

У 1572 р. було створено реєстрове військо, яке спочат­ку складалось з 300 козаків. Невдовзі реєстр був розшире­ний до 500 осіб, а згодом — і до 6000—8000. Козаки, впи­сані до нього, вважались прийнятими на державну службу і отримували значні привілеї: заробітну платню, озброєння, особисту свободу, право власності на землю, дозвіл вільно займатися промислом і торгівлею.

Реєстрове козацтво мало свою територію і поділялося на полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черка­си, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дис­локації війська було м. Трахтемирів на Дніпрі із Зарубським

монастирем.

Створення реєстрового війська переслідувало дві цілі. Уряд Речі Посполитої хотів не тільки узаконити охорону козаками східного кордону держави, а й повести наступ на вольності запорозького козацтва через заможних реєстро­вих, поставлених на службу Польській короні. Але надії короля та сейму за допомогою реєстрових розколоти козац­тво і взяти під контроль Січ не справдились. Кількість ко­зацтва зростала, а спроби уряду втручатись у його справи спричиняли козацько-селянські повстання.

Перше велике козацько-селянське повстання відбулося в 1591—1593 рр. на чолі з Криштофом Косинським. Ко­заків підтримало селянство Київщини, Брацлавщини та Волині. У 1593 р., не маючи артилерії, сильної кінноти, воно зазнало поразки.

Великого розмаху набуло повстання під проводом Северина Наливайка (1594—1596). Козацький полководець, родом з Гусятина, свого часу брав участь у морських і сухо­путних походах запорожців. Досвідчений воїн, популярний серед козацтва, зібравши значні військові сили, вирушив проти волинських, поліських та білоруських магнатів. Зай­нявши значну територію від Дністра до Прип'яті, Наливай­ко виношував плани створення самостійної козацької дер­жави в пониззі Бугу і Дніпра.

Однак боротьба селянства і козацтва України не закін­чилася. Далі були повстання під проводом Тараса Федоро­вича (Трясила), Павла Бута (Павлюка), Дмитра Гуні, Яць-ка Острянина та ін.

Майже півстоліття польський уряд вів боротьбу з авто­номією Запорозької Січі, граючи на протиріччях реєстрово­го та низового козацтва. Зазнавши поразки в цій боротьбі, уряд змушений був ввести «Ординацію» (1638), за якою реє­строве козацтво втрачало частину своїх прав, а низові козаки вважались кріпаками. Зрозуміла, що козацтво, сформоване в організовану силу, не збиралось без боротьби поступатися своїми правами. Тривале протистояння двох сил — польського уряду та українського козацтва — не мог­ло не вилитись в гострий військовий конфлікт, який вибух­нув у 1648 р. і став початком української національної ре­волюції 1648—1676 рр.

Отже, протягом XVI — на початку XVII ст. в україн­ських землях, що перебували під владою Литви та Польщі, відбувався процес формування соціально-класової структу­ри суспільства, консолідації двох основних класів феодаль ної держави: селянства та шляхти. Посилення в суспільстві позицій шляхти супроводжувалось швидким закабаленням селянства і запровадженням кріпосного права. Правлячі кола Польщі і Литий послідовно та наполегливо проводили політику ліквідації автономії українських земель, наступу на православ'я. Водночас над Україною нависла зовнішня загроза з Стіс у Османської імперії та Кримського ханства, в боротьбі : якими сформувалось іі зміцніло українське ко­зацтво, що перебрало на себе функцію виразника й захис­ника національних, релігійних і культурних інтересів на­роду. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого національної держави.

19. Діяльність П. Конашевича - Сагайдачного. З 1605 по 1622 р. з перервами він обирався гетьманом Війська Запорізького. Сагайдачний здійснював політику, спрямовану на об'єднання й зміцнення козачого війська й мирне співіснування козацтва з Річчю Посполитою, засноване на взаємній вигоді: для польського уряду козаки були безкоштовним військом, що захищає границі, а уряд, гарантувало їхнього привілею. Фактично саме Сагайдачному вдалося організувати розрізнені козачі ватаги в єдине велике військо з міцною дисципліною й високими бойовими якостями. Козаки під його керівництвом брали активну участь практично у всіх війнах, які вела в той період Польща. П. Сагайдачний був першим гетьманом, що відкрито виступив у підтримку православ'я. Б 1620 р. він вступив у Київське братерство. У тому ж році по його запрошення під охороною козаків у Київ таємно прибув ієрусалимський патріарх Феофан, що відновив православну церковну ієрархію в Україні й Білорусії.

Одним з основних напрямків зовнішньої політики Сагайдачного було створення потужної антитурецької коаліції. Із цією метою він установив і підтримував міжнародні дипломатичні зв'язки: з Росією, Грузією, Іраном. В 1617 р. за його підтримкою Військо Запорізьке стало членом Європейської ліги для боротьби з Портою (турецькою Османською імперією). Він відігравав визначальну роль у ході Хотинської війни, очолював козацькі війська.

20. Культурна і релігійна діяльність Петра могили. Петро Могила (1596—1647 р.) зіграв величезну роль у відновленні прав української православної церкви. Він одержав утворення у Львівській братній школі, брав участь у Хотинській війні. В 1627 р. став настоятелем Києво-Печерського монастиря. Петро Могила виступав проти засилля уніатської церкви, був одним з керівників боротьби за зміцнення православ'я як основи єдності українського народу.

В 1632 р. Петро Могила став митрополитом Київським і Галицьким. З його ім'ям зв'язаний ряд реформ.

1.Обмеження прав магнатів -«патронів» на втручання в церковні справи, введення твердої дисципліни серед духівництва. 2. Введення богослужіння українською мовою замість церковнослов'янського. 3. Реформування церковного утворення. В 1632 р. під його керівництвом був створений найбільший центр освіти в тодішній Україні - Київська Братня колегія (названа згодом у його честь Києво-Могилянською академією), широко розвивалося церковне друкарство.

В 1632 році Петро Могила домігся від короля визнання незалежного від уніатів існування православної церкви. Король легалізував положення православної церкви в Речі Посполитій і повернули їй частина храмів, монастирів і земель, привласнених раніше уніатами.