Розділ 1. Волонтерська діяльність в україні

1.1. Волонтерство в інституційному просторі

Останнім часом в Україні поширюється волонтерський рух. Основними чинниками, які обумовлюють активізацію добровільництва, є загострення соціальних проблем та брак досконалої системи надання соціальних послуг вразливим верствам населення. Роль волонтерів є надзвичайно важливою у багатьох неприбуткових організаціях. Сьогодні значна кількість волонтерів займається соціальною роботою як у недержавних, так і в державних організаціях.

У зв'язку з підвищенням ролі громадських і добродійних організацій в системі соціального захисту населення слід розглянути питання про третій сектор як про нове соціальне явище в сучасній Україні. Поняття «Третій сектор» з'явилося в світі не так давно, його становлення відображає тенденції, що виникли одночасно з розвитком ринкової економіки [25, с. 104–107].

Третій сектор називають недержавним, неурядовим, незалежним, некомерційним, неприбутковим, добродійним, сектором добровільної активності (волонтерським, добровольчим), філантропічним або, як називають ці організації в країнах Заходу, – «не для прибутку» (nоt fоr рrоft).

Цей сектор є:

недержавним, неурядовим, тому що організації, що входять в нього, не мають в своєму розпорядженні в повному об'ємі влади і повноважень уряду, хоча якісь з них можуть через своїх членів мати владний вплив, а деякі навіть виконують функції уряду (приклад – освітні організації США, які володіють повноваженнями по видачі ліцензій).

Багато некомерційних організацій, що діють, не реєструються через різні зовсім не кримінальні причини. Ці структури часом відомі тільки тим, хто в них брав участь і хто з ними взаємодіяв, тому що вони стихійно виникають і зникають в процесі організації і розвитку;

незалежним, тому що множинність фінансових джерел діяльності робить його відносно незалежним і від держави, і від бізнесу. На певних етапах суспільного розвитку організаціям третього сектора доводиться діяти на противагу іншим суспільним силам, відстоюючи ті права і свободи громадян, які ущемляються бізнесом або державою.

Багато організацій цього сектора є неформальними, тобто, не будучи офіційно зареєстрованими, вони часто користуються свободами і можливостями, недоступними державним організаціям або приватному бізнесу;

некомерційним, неприбутковим, тому що це найважливіша конституююча ознака, що відрізняє його від комерційних організацій. Третій сектор існує не ради отримання прибутку.

сектором добровільної активності (волонтерським, добровольчим), оскільки тут широко використовується добровільна праця волонтерів [5, с. 53]. філантропічним, добродійним, оскільки ці визначення відображають стійке історичне коріння виникнення третього сектора добродійної активності, внаслідок чого істотну частину цього сектора складають добродійні організації [23, с. 107].

У структурі добровольчого сектора виділяють декілька різних типів організацій. Серед найбільш поширених організаційних форм: фонд, товариство або асоціація, установа.

Перший тип – добродійний фонд. Цьому типу відповідають організації, що збирають кошти і потім розподіляють їх серед нужденних або витрачають їх на реалізацію різних соціальних програм. Такі організації найчастіше залучають до своєї роботи волонтерів.

Другий тип – добродійне товариство або асоціація. Воно може мати членську структуру і невеликий штат на чолі з головою.

Робота груп самодопомоги включає спроби допомогти один одному вирішити проблеми здоров'я, зловживання алкоголем або проблеми психічного здоров'я (депресія, фобія та ін.), а також такої гострої соціальної й особистісної проблеми, як самотність [23, c.115].

Діяльність таких груп може мати терапевтичну, соціальну, освітню або дослідницьку спрямованість. Самодопомога є альтернативою або доповненням існуючим службам охорони здоров'я і соціальної сфери, необхідною ланкою, що добудовує систему соціальної допомоги людині. Так, асоціації батьків дітей-інвалідів сьогодні істотним чином доповнюють роботу державних установ, що надають допомогу дітям з обмеженими можливостями і їх сім'ям.

Добродійні установи можуть діяти у формі таких організацій, як театри, майстерні, центри реабілітації, клуби здоров'я, які використовують в своїй діяльності нетрадиційні, авторські програми і форми допомоги із залученням волонтерів. Добровільні помічники можуть бути пов'язані з проблемою, якою займається організація лише побічно, або не зв'язані зовсім. Наявність добровольців є ознакою життєздатності добродійної організації, привабливості її програми [23,c.117].

Мотиви для вступу до рядів добровольців можуть бути самими різними: переконання етичного і релігійного характеру; потреба в спілкуванні, активності, реалізації своїх здібностей, суспільному і державному визнанні; бажання придбати нову роботу або професію, добитися поліпшення діяльності соціальної установи. Волонтерами можуть стати студенти під час проходження практики. Їх мотиви – самореалізація, професійна підготовка, написання диплома або наукової роботи. Часто добровільними помічниками стають ті, хто вже отримав допомогу і підтримку від організації і тепер хотів би передати власний досвід подолання критичної ситуації тим, хто цього потребує. Прикладом можуть служити добровільні асоціації батьків, діти яких страждають на хронічні захворювання [20, c. 38].

Добровольчі ініціативи розповсюджуються майже на будь-яку сферу людської діяльності – роботу з соціально незахищеними верствами населення (інвалідами, людьми похилого віку, маргіналами); роботу в рамках неформальної освіти, спрямованої на інкультурне спілкування; розвиток проектів, які зміцнюють дух соціальної терпимості; миротворча діяльність, розв’язання конфліктів; екологічний захист; активізація населення у глибинці тощо [28, c. 38].

Добровільний труд – один із самих яскравих феноменів людської цивілізації, який свідчить, що на тлі технічного прогресу здійснюється еволюція людського духу. Спираючись на теорію потреб А. Маслоу, можна зробити висновок, що люди, які виконують добровільну роботу, досягли вершини піраміди потреб, тобто реалізують потребу в самоактуалізації.

Волонтери – це люди, які роблять що-небудь по своїй волі, за згодою, а не з примусу. Вони можуть діяти або неформально, працювати безкоштовно як в державних, так і приватних організаціях медичної, освітньої сфери або соціального забезпечення, або бути членами добровольчих організацій.

Слово «волонтер» пішло від французького volontaire, англійського voluntееr, яке, у свою чергу, є похідним від латинського voluntarius, що у дослівному перекладі означає доброволець, бажаючий [22, c. 65].

Сьогодні доброволець – людина будь-якої статі, віку, віросповідання, яка:

бере участь у добровольчій службі у своїй країні чи за її межами на підставі свого свідомого вибору; залучає себе в процес особистої соціальної та (або) культурної освіти шляхом участі у заходах, які пропонують рішення та (або) нові підходи до вже існуючих у суспільстві проблем; є часткою процесу змін у суспільстві; проявляє активність у проектах, спрямованих на загальне благо; проявляє активність на основі волонтерської угоди щодо неоплачуваної діяльності на фіксований обумовлений час з певною приймаючою та (або) направляючою організацією.

В Україні волонтерський рух, детермінований гуманізацією суспільного життя, є відповіддю на суспільні потреби. Будучи закоріненим у традиції безкорисливої допомоги нужденним, історично притаманній українській національній культурі, і взявши на озброєння досвід ряду передових у цій сфері західних країн, вітчизняний волонтерський рух з кожним роком набуває усе більшої потужності, об’єднує усе більше громадян та залучає значні ресурси. Сьогодні в Україні налічується близько 25490 громадських фондів, 8000 ініціативних груп, основним завданням яких – допомога знедоленим: людям похилого віку, дітям-сиротам, інвалідам [ 25, c. 311].

Вважається, що роботу волонтерів можна спрямовувати в житлово-комунальну сферу, охорону здоров’я, працевлаштування, соціальний догляд, відродження культури міста, національних, творчих, релігійних традицій.

На думку М. Дейчаківського, волонтери – «найактивніші представники різних груп населення, які бажають своєю працею та участю надати дійову підтримку в становленні демократії в Україні, зробити конкретний внесок у поліпшення становища маргінальних груп чи в розвиток соціальної і культурної сфер» [8, с. 13].

Як відзначається в «Словнику-довіднику соціальної роботи» [21, с. 45], волонтерські (добровольчі) організації – це вільні спілки людей, об’єднаних яким-небудь спеціальним інтересом, який відображений у програмі організації. Така програма в основному спрямована на надання спеціальної допомоги й послуг.

Базовими складовими волонтерської програми є три основні принципи:

захист спільних інтересів своїх членів; вступ в організацію тільки за власним бажанням кожного; недержавна сутність організації.

Успішність соціальної роботи на сучасному етапі також залежить від добровільної участі багатьох людей в діяльності по зміні соціальної ситуації. Для виконання деяких завдань соціальному працівникові просто необхідне залучення волонтерів: при організації груп самодопомоги, в роботі з громадою, органами місцевого самоврядування. Невипадково волонтерський рух розглядається як науковцями, так і практиками як ресурс соціальної роботи [5, c.15].

Одна з тенденцій розвитку волонтерства – координація на рівні національної моделі: сьогодні 80 країн світу мають мережу волонтерських центрів, причому волонтерські центри в Польщі, Україні й Чехії оцінюються як одні з кращих серед 14 країн Центральної й Східної Європи [ 9, c.11].

До більш вагомих міжнародних волонтерських об’єднань сьогодні належать:

Волонтери ООН (UNV (United Nations Volunteers)); Міжнародна волонтерська організація (SCI (Service Civil International)); Альянс Європейських волонтерських організацій (Alliance (Alliance of European Voluntary Service Organizations)); Координаційний комітет міжнародних волонтерських організацій (CCIVS (Coordinating Committee for International Voluntary Service)); Асоціація волонтерських організацій (AVSO (Association of Voluntary Service Organization)).

Однією з особливостей волонтерства є те, що великі її організації (асоціації) іноді перетворюються в складні об’єднання з сильно розвиненою бюрократією (наприклад, Армія спасіння, Корпус миру, Товариство Червоного Хреста) [ 7, c.11].

Волонтерство як діяльність потребує від добровольців не лише бажання та наявності вільного часу, а й певних знань з психології, соціальної педагогіки, соціальної роботи, соціології, медицини, юриспруденції тощо; волонтери повинні володіти навичками спілкування з різними прошарками населення, знайомитись з кращим, як вітчизняним, так і зарубіжним досвідом роботи. З цієї точки зору волонтерство є ефективним методом неформального навчання.

Волонтерський рух – одна з найефективних форм роботи з молоддю. Він є невичерпним джерелом набуття громадянської освіти, дає можливість реалізувати себе у служінні суспільству. Велика кількість громадських організацій поєднує молодих людей, які на добровільних засадах беруть участь у соціальних програмах щодо попередження негативних явищ у молодіжному середовищі та надання допомоги іншим в їх розвитку, соціальному становленні, інтеграції у суспільство тощо. В Україні протягом останніх чотирьох років кількість громадських об’єднань молоді зросло майже втричі [7, c.9].

Міністерство у справах сім’ї, дітей та молоді України запровадило популярну в Європі систему соціального замовлення. Вона передбачає розподіл бюджетних коштів через відкритий конкурс проектів і програм молодіжних організацій у пріоритетних напрямах, окреслених Загальнодержавною програмою підтримки молоді на 2004–2008 роки, в розробці якої активну участь узяли саме молодіжні організації. Як свідчить європейський досвід, така практика значно активізує діяльність молодіжних організацій й сприяє залученню молодих людей до розробки законодавства й реалізації соціальних програм і заходів, що дозволяє завдяки волонтерській діяльності молоді здійснювати не тільки її соціальний захист чи підтримку, а її соціалізацію шляхом включення в життя суспільства, створення можливостей для її самореалізації.