28. Філ. Марксизму

Марксизм виник в 40-ві рр. ХІХ ст. (Маркс, Енгельс). Основні твори: «Капітал», «Тези про Феєрбаха».

Марксистська філ-ія почала свій розвиток у ХІХст. З критичного переосмислення Марксом філософії Гегеля та Феєрбаха. Матерія є первинною та дає можливість отримати істинне знання, яке перевіряється практикою. Остоточної форми матеріалізм набув у діалектичному матеріалізмі: існуюча матерія перебуває в постійному рксі і розвитку. Розвиток матерії здійснюється згідно з трьома законами діалектики(перех. кільк. змін в якісні; єдності та боротьби протилежн., заперечення заперечень). Грунтуючись на ідеї про те, що вся матерія розв-ться за діалектич. законами, Маркс і Енгельс стали аналізувати на цій основі й історію. Вони розробили теорію історичного матеріалізму. Першочергового значення набуло досл-ння такої філ. категорії, як практика. Практика стала головним критерієм філ. знань.

Маркс вважав, що діалект. закони розвитку історії віддзеркалюються в економ. процесах, які є «базисом» історичного розвитку, а усі інші елементи(філософія, релігія) стають «надбудовою». Характерною особливістю базису й надбудови є постійний і суперечливий взаємозв’язок. Базис і надбудова(структура сусп-ва) детермінуються й розвиваються за допомогою економ. чинників.

Матеріалізм і діалектика дозволили Ф.Енгельсу та К.Марксу виділити окремі етапи в розвитку суспільства, які були названі суспільно-економічними формаціями. Вони грунтуються на певному способі виробництва й характеризуються специфічною структурою. Сусп. формації: первісне, рабовласн. сусп-во, феодалізм, капіталізм. Останньою мав стати комунізм, основоп. Принципом якого є вільна праця рівних людей на засадах сусп. власності на засоби виробництва.

Маркс розробив власну ек. теорію: в основі розвитку ек. лежать засоби вир-цтва.

Маркс негативно ставився до релігії.(Релігія маніпулює свідомістю пересічних людей)

29."Філософія життя" як філософський напрям (Ф.Ніцше). «Філ. Життя» - це напрям у західноєвропейській філ-ії, який склався наприк. ХІХ ст. Засновники: Ніцше, Дільтей. Вони вважали, що світ можна пізнати в його органічній єдності, ірраціонально, інтуїтивно. Засадовим стає поняття «життя» як первинна реальність. Воно у своїй першооснові крім онтологічного має також гносеологічне значення, тобто є суб’єктом пізнання. «Життя» є надлогічним, тому пізнати світ можна лише ірраціональним способом за допомогою інтуїції,міфу тощо.

Ірраціональне виявляється лише в діяльності та вчинках окремої особи, тому людина є орієнтиром в організації процесу пізнання. Виховання особи, використання її можливостей – одна з провідних цінностей сучасної цивілізації. Творчість людини збігається з процесом «життя».

Ніцше порушує питання про можливість існування загальних цінностей, які орієнтують розвиток сучасної цивілізації. До них належать: прагнення дожиття, воля до влади, намагання бути суспільнішим за інших, благородство та аристократизм духу. Вони стають головними установками «філософії життя».

30.Позитивізм: етапи становлення. Перед аналізом постпозитивізму слід визначитись з головними засадами неопозитивізму та з принципами позитивізму.

Позитивісти вважали, що стинне зання можна отримати тільки в результаті наукового пізнання світу. Знання є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних.

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний(емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль у в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.

Постпозитивізм - загальна назва для декількох шкіл філософії науки, об'єднаних критичним ставленням до гносеологічних вчень, які були розвинуті в рамках неопозитивізму і обгрунтовували отримання об'єктивного знання з досвіду. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Постпозитивізм реперезентували філософи Томас Семюел Кун та Імре Лакатос. Вони вказували на необідність вивчення історії науки. Кун вважав, що істроія науки є ілюстрацією зміни парадигм наукового мислення. Під парадигмами учений розумів сукупність теоретичних стандартів, методологічних норм, світоглядних орієнтирів, які у своїй основі віддзеркалювали конкретну суму наукових проблем у межах наукового співтовариства

31.Прагматизм (Ч.Пірс, В.Джеймс, Дж.Дьюї). Прагматизм виникає в США. Представники прагматизму: Чарлз Сандерс Пірс (1839-1914), Уільям Джеймс (Джемс; 1842-1910), Д. Дьюі (1859-1952), вважають, що філософія повинна займатись не проблемами філософів, а “людськими проблемами”, тобто цілями та засобами їх вирішення і таким чином повинна бути перетворена в інтересах того, що є вигідним для життя людини.

Сутність прагматизму складається у наступному. Усі ідеї, поняття, теорії є лише інструментами, які повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина визначається як корисність або практичне використання ідеї, тому в прагматизмі успішність, корисність – це критерій істини Пізнавальна діяльність, згідно Ч.Пірсу, - не відображення реальної дійсності, а біологічна функція, спрямована на вироблення звички реагувати на оточуючі умови.

Усвідомлена звичка діяти, тим чи іншим образом складає вірування, досягнення якого є єдиним ланцюгом мислення. Принцип Ч.Пірса: “існувати значить мати практичні наслідки”.

Центральним поняттям У.Джеймса є досвід, який охоплює все те, з чим ми маємо справу. Крім досвіду немає нічого. Змістом досвіду є те, що людина відчуває, переживає, тобто досвід є потік переживань, потік свідомості. Він містить не тільки відчуття, але і будь-які чуття, емоційні стани, вольові імпульси, настрої та ін. Відчуття, приходячи невідомо звідки, створюють “речовину”, з якої складається значна частина світу або реальності. Крім відчуттів, реальність містить ще дві рівноправні частини. Відносини, які не привносяться у досвід ззовні, а існують так само, як існують відчуття. І сукупність тих істин, які ми виказуємо про перші дві частини. Але речі, як щось визначене, не подані у досвіді, що виступає як нероздільний потік, чи хаос відчуттів, а беруться чи виділяються з досвіду самим суб’єктом, зусиллям його волі.

Дж.Дьюі надає досвіду динамічного характеру, включає у нього всю сферу активної життєдіяльності людини. Досвід складається з переходячих один в одного проблематичних ситуацій, вирішення яких пов’язане з формулюванням рішення у мові, що називається істиною та виступає за своїм значенням як “корисність”.

Для доведення необхідності існування релігійної віри Джеймс використовував прагматичну теорію істини. Бог істина – бо вона корисна для людей.

32.Екзистенціалізм (Ж.-П.Сартр, А.Камю). Екзистенціоналізм сформувався під впливом ідей датського мислителя К’єркегора, який основою свого філософствування обрав християнський світогляд у поєднанні з власними релігійними переживаннями віри в Бога та аналізу сенсу людського існування. Традиційно розрізяняють релігійний та атеїстичний екзистенціоналізм. Але загалом такий поділ є умовним, адже екзистенціоналісти якщо не безпосередньо, то опосердковано визнають те, що життя без віри в Бога є безперспективним та абсурдним. Головну увагу філософи-екзистенціалісти, спрямовують на пошук сенсу життся, існування окремо взятої людини

Термін «атеїстичний екзистенціалізм» увів французький філософ Жан-Поль Сартр (1905—1980) для позначення як власної філософії загалом, так і нової форми атеїзму зокрема. Відмітною рисою концепції французького мислителя була критика атеїзму марксистського. Сартр підкреслював, що його атеїзм не схожий на той, який витрачає свої зусилля, щоб довести, що Бога не існує. За його словами, немає жодного доказу неіснування Бога. Атеїзм, переконував філософ, це безпосереднє визначення позиції щодо проблеми, яка виходить за межі нашого досвіду. Існування Бога Сартр не заперечував .

Людина повинна жити, знаючи про свою конечність і самотність, у світі без Бога. Від цієї самотності не рятують ніякі форми соціальної реалізації. Вона очікує скрізь. Філософія атеїстичного екзистенціалізму — це філософія абсолютно самотньої людини. Це філософія людини, що звалила на себе знання про ілюзорність всіх обіцянок релігії і несе його, подібно Сізіфу, на вершину свого життя.

33.Психоаналіз (З.Фрейд, К.-Г.Юнг). Австрійський невропатолог, психіатр, психолог, основоположник психоаналізу З.Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і перш за все енергію сексуальних поглядів (лібідо), яка виливається в нервози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня ралізація цих потягів. Структура психіки за Ф складається з 3-х елементів. «Воно» - архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» - установка суспільства і «я». Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «Над-Я», яке витісняє егоїстичні імпульси зі сфери відомого, обмежує їх вільний прояв , заганяє їх в форму підсвідомого. Існують декілька різновидів, які одержали назву неофрейдизму, зокрема це біологізаторськи теорії, пов`язані з врахуванням зовнішних факторів, та культурно-соціологічні.

П-як одна з найважливіших течій 20ст.виник в рамках психіатрії як шлях до лікування нервозів. П в своїй початковій стадії не мав особливого значення в філософських вченнях.Але з часом його теоритичні положення стали застосовуватись у філософії як пояснення особистих соціальних та культурних феноменів.П пояснюює роль несвідомого в житті людини. Треба виділити три його течії.1).лікувально-практичний, 2)соціально-культурний, 3) пізнавальний. Засновник П –Фрейд (1856-1939) Його погляди на П формувалися під впливом природного-наукового матеріалізму. Фрейд розробив два напрями дослідження природи людини і розкриття психічних поривів внутрішнього світу та поведінки 2.вплив культурного та соціального стану на формування психічного життя людини.У цих дослідженнях Фрейд натикався на проблеми які неможливо було пояснити особливостями її становленн до дійсності.Головним у П стало виявлення несвідомого,його філософське тлумачення та осмислення.На дукмку Фрейда психика людини роздвоюється на дві сфери-свідоме та несвідоме.Поділ психики на свідоме і несві-дооме є основною передумовою П.Він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню важливі патологічні процеси душевного життя. Тобто П має розглядати свідомість як якість психічного яке може приєднуватись чи неприєднуватись до таких якостей.Створена Фрейдом теоритична система психики про свідоме те несвідоме стала основою психоаналітичної системи. Лібідо-це психічна енергія,що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення.Вчення про Лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психики. Психика за думкою Фрейда-це є засіб взаємозв’язку всіх епох.При цьому буття людини розглядається як постійна боротьба між інстинктом життя та інстинктом смерті.Зводячи людське життя до інстинктивних вчений заперечує соціальнокультурні закономірно і вважає,що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок енергії Лібідо.Досліджуючи походження та сутність культури Фрейд дійшов до висновку що таке явище як релігія слід вважати загальнолюдським нав’язливим неврозом відповідним до дитячого неврозу в сукупності неусвідомлених уявлень та почуттів. Це є форма масового божевілля.Соціальні та психологічні погляди вченого на мистецтво психології,етнографії,і в цілому на духовне життя сусп-ва. Фрейд показав,що рівень свідомості є невід’ємним від інших рівнів психічної активності.Але розви-ток П в сучасному світі суперечливий.

34.Неотомізм (Е.Жільсон, Ж.Марітен, К.Войтила). Сутність філософії неотомізму. Неотомізм - філософська школа в католіцизмі що виходить з вчення Фоми Аквинського і є сучасним етапом в розвитку томізма. З 1979 року неотомізм отримав офіційне визнання Ватикану.

Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф.Аквінського-томізм, поєднуючи його з філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д. Завданнями томізму було доведення існування Бога й розуміння його місця у світі,а в неотомізмі це доповнюється ще й проблемою буття людини.

Неотомісти створюють новий образ особистості, яка творить свій культурно-історичний світ на основі божого провидіння. Неотомістські концепції людини та її відносин з іншими витікають з ідеї рівності. Тому вищою цінністю людського буття проголошується свобода.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об`єктом його управління.

Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене Богом. Абсолютне буття - Бог. Розум людини - неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного.

Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання - це форма віри і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію ( єдиність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних моральних та теологічних чеснот на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес за неотомізмом підкоряється божественому проведінню.

35.Герменевтика: основні поняття та ідеї Значною популярністю в сучасній філософії користується такий напрям, як герменевтика. Герменевтика — спосіб філософствування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Найчастіше предметом дослідження в герменевтиці виступає текст. Таким чином, провідна проблема - проблема розуміння, витлумачення, інтерпретації тексту. Основне питання герменевтики можна сформулювати у двох варіантах: як можливе розуміння і як влаштовано те буття, сутність якого полягає в розумінні.Засновником і одним з найбільш відомих герменевтів був Шлейєрмахер. Необхідною умовою розуміння є подібність і відмінність автора тексту і читача. Якщо автор і читач абсолютно «рідні», то ніяка герменевтика не потрібна, якщо ж вони відмінні - вона неможлива. Середовищем розуміння є мова, мовне спілкування. Людина залежить від мови, з її допомогою вчиться говорити, мислити. Шлейєрмахер виділяє два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний розкриває розуміння, виходячи з «духу мови»,

він обумовлюється цим духом. Психологічний розкриває розуміння, виходячи з «душі», в цьому аспекті він - унікальний своєрідний спосіб мислення та чуття. Проблему розуміння в XIX ст. розробляли також Шлегель, Новаліс, Шопенгауер, Ніцше. Як метод історичної інтерпретації герменевтику розробляв німецький історик культури та філософ В. Дільтей (1833-1911 рр.).

36.Філософія постмодернізму (Ж.Дерріда). Поняття "постмодернізм" (після модерну) є визначенням основного напряму сучасної філософії, мистецтва і науки. Теоретична основа постмодернізму — погляди французьких

постструктуралістів і неофройдистів. На думку філософа, доба постмодернізму починає відлік з 20-х років XX ст., а характерні її ознаки — відхід від традицій, недовіра до розуму, безпорадність людини перед світом. З 60-х років XX ст. термін "постмодернізм" широко застосовується для означення стильових новацій у літературі, архітектурі й інших мистецтвах, а також змін у соціально-економічній і соціально-політичній сферах. Постмодернізму передують основні філософські методи — постструктуралізм і деконструкція. Лідер філософії постмодернізму Жак Дерріда (хоча він не визнає поняття "постмодернізм") вважає деконструкцію способом художньої трансформації філософії на основі даних гуманітарних наук, естетики, мистецтва. Дослідники зазначають, що йдеться не стільки про руйнування, скільки про реконструкцію, "рекомпозицію" заради осягнення того, як була сконструйована певна цілісність Деконструкцію Ж. Дерріда не вважає методом, оскільки кожен її акт — неповторний, одиничний. Суть деконструкції — гра з текстом, "гра тексту проти смислу". Мета гри з текстом — "посттекст", тобто руйнування смислу філософського тексту, творення його невизначеності, що зближує філософію з мистецтвом постмодернізму. Руйнування розглядається як шлях до народження винаходу.Процес деформації ґрунтується не на розумі, а на інтуїції, мовній грі як самоцінній. Деконструкція вважається основою й умовою віднайдення нової художньої мови та стилів мистецтва, а тому — компетенцією естетики.

Деконструкція в постмодернізмі — певне запозичення від мистецтва авангарду. Ідея творчості тут набуває спрофанованого вигляду: це творчість, якій передує руйнування. Названий підхід у певному сенсі започаткований романтизмом, в естетиці якого суб'єктивізм висувається на перший план, а іронія митця (руйнівний чинник) набуває багатошарового змісту. Мета деконструкції в постмодернізмі вбачається у тому, щоби змінити вписані в систему антропоцентричного гуманізму цінності, позбавивши їх науковості й естетичної змістовності. Деконструкція має містити артефакти, зрозумілі сучасникам й очікувані ними. Мета деконструкції, на думку Ж. Дерріда, — не руйнування смислу як такого, а "вияв міри самостійності мови щодо свого мисленнєвого змісту, це видимість, подібна телефонному "так", що означає лише "алло. Деконструкція створює не хаос, а нову конфігурацію "філософсько-естетичного поля", де виникає "присутність відсутності", утворюючи гру цитатами та створюючи нове просторово-часове поле. Шокуючі висловлювання вченого спрямовані на вихід зі звичного поля філософського мислення для того, щоби зануритися в "стихію тексту" і в ситуації втрати смислу та розуміння намагатися здобути новий смисл. Логіка Ж. Дерріди — це втеча від світу, але не в інобуття, а в "чисту відсутність".

37.Особливості української філософіїВеличезної цінності вклад у розв. укр.філосоії др.пол. XIX-поч. XX ст. зробили М.Драгоманов (1841-1895), І.Франко (1856-1916), М.Грушевсь-кий (1866-1933) та Леся українка (1871-1913 рр.).

М.П.Драгоманов визнавав вел. роль філософіїв іст.процесі, як рез. дії багатьох факторів і різних комбінацій сусп.сил. Він користувався порів-няльно-істор.методом при розгляді соц.питань. Цей метод передбачав врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих сусп.умов, за яких відбува-ється розвиток того або ін. явища.

Філ.-політологічна концпція Драгоманова полягає в тому, що укр. нація повинна розбватися на ієрархії суверенітетів: особа-народ-держава. Мислитель розвінчував тезу про по-діл народів на державні і недержавні. Державність для укр.нації не само-ціль, а засіб самоутвердження і ду-ховного відродження. Він був при-хильником волюційного, а не револ. шляху побудови нової України.

Драгоманов заклав підвалини полі-тологічної науки і публіцистики в У., вивів укр.політ.дмку на євр.рівень. Його ідеї і сьогодні не втратили цін-ності, особливо у питаннях станов-лення державності.

І.Я.Франко розробляє тему праці, трудової моралі у літ-рі, ставлячи в центр своєї філософії людину. Голов-ний закон людяності у формуванні Франка: неробство – зло, праця – доб-ро. Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності і правди. Але жити лише для праці неможливо, вважав Франко. У його творчості по-стійно виступають дві взаємозалежні сили: це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Його філ.поглядам притамана діалектико-матеріалістич-на оцінка.

Філ. Франка породжує досить важ-ливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і дум-ках, а тому в сфері духу панує найдо-рожча різноманітність, яка робить людей несхожими, цікавими і дає людям основу для єдності, братерства і любові.

Філ. Франка – це яскраве втілення філ. укр.духу початку ХХ ст.

Леся Українка в своїх працях розвивала діалектичний погляд на сусп., природні процеси. Поезія Л.Українки має велике світоглядне значен-ня, а також її роздуми над долею укр. нар. Письменниця закликала укр. гро-мадкість збудитись від інертності, вважала необхідним розвивати духовні сили народу, вивчати духовні скраби людства.

М.С.Грушевський – це був вче-ний, що мислив широкими історико-філ.категоріями. Він розглядав народ як нац.індивід. Народ є “єдиним геро-єм історії з його ідеалами, змаган-нями, боротьбою, посміхами і помил-ками”. Селянська природа істотно визначає самобутність історії укр.нар. Іст.праці Грушевського мають неаби-яке значення для забудови укр.держа-ви і відродження самосвідомості на-роду в сучасний період.

38.Філософія за часів Київської Русі.Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.

Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.

39.Філософія в Києво-Могилянській академії 17-18 ст.Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології. Її викладання в значній мірі було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто богом, якого вважали також творцем природи. Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель,Й.Кононович-Горбацький , С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський та інші.

Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно в значній мірі ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Вони як правило, визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”. Разом з тим у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І.Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей, – писав І.Гізель, – там немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “Рух, – підкреслював Ф.Прокопович, – виникає з протилежного; тобто спокою.

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а, з іншого, і це є значним надбанням її розробників, глибоке розуміння сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т.п., що сприяло становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної культури.

40.Філософія Г.С.Сковороди Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі. Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з концепцією «двох натур»,згідно з я кою весь світ,що оточує людину,має «дві натури»-зовнішню,видиму (матеріальну) й внутрішню,невидиму (Бог). Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі.

41.Філософські ідеї в творчості Т.Г. Шевченка.Т.Г.Шевченко (1814-26.02.1861) – видатний укр.поет, художник, мисли-тель, революційний демократ, у твор-чості якого після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія укр.духу. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї укр.народу.Поетична творчість Шевченка відображає думи і сподівання укр.народу. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соц. і екон. проблем в Російській імперії. Протягом всього свого життя він був непримиренним противником царизму, нац. і соц.гноблення, рішуче відстоював почуття нац.гідності, боровся за нац.свободу. Ідея свободи – центральна в його вторчості. Шевченко вважав Запорізьку Січ уособленням вільного духу укр.народу.Філософія Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри.Філ.подвиг Шевченка полягає в то-му, що він зумів серед мертвої тиші, посіяти надію. Життя цієї надії почи-нається з оспівування свободи. “Коб-зар” – найволелюбніша книга усіх часів.

Філ.погляди поета дуже складні, в центрі уваги насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля.

Філ.характер творчості Шевченка відображає її народність, завдяки чому виявляє себе оригінальність шев-ченківського бачення світу, інтенсив-ність його світосприйняття.

В філософії Т.Шевченка крізь людський біль проступає вселюдське: біблійна далеч історії мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини – з сучасним життям і прагненням світу. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога – з критикою людини.Мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного характерно для філософії Т. Шевченка. Його поезія зобов’язана фольклорній стихії, в якій синтезува-лись в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка нар.пісні, буйна уява нар.міфології і надбання світової культури, скарби знань.Т.Г.Шевченко відіграв величезну роль у розвитку укр.літ.і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні. Нові, прийдешні покоління у філософії поета знаходять і знаходитимуть синтез народного і вселюдського досвіду.

42.Філософська концепція П.ЮркевичаВідомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини

43. Філософські погляди В.Вернадського Вернадський В. 1. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук (1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії.

Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з'ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому запису у своєму щоденнику він пов'язує невдачі радянської влади зі зниженням її культурності, і насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

44.Політична філософія української діаспори (В.Липинський, Д.Донцов).Державотворчі концепції Д.Донцова і В.Липинського були складовою питання про національне самовизначення. В.Липинський уважав, що саме завдяки існуванню держави її населення перетворюється на націю. У цьому плані його погляди близькі сучасному громадянському тлумаченню нації. Д.Донцов переконував, що спочатку формується нація, яка потім розбудовує державу. Спільним для Д.Донцова і В.Липинського є те, що вони надавали великого значення в поведінці й діяльності людей стихійним, ірраціональним інстинктам і почуттям. Д.Донцов віддавав перевагу політичним системам тоталітарного типу. Згідно з моделлю Д.Донцова, влада має належати не натовпу, а невеликій структурі, що стоїть над ним, – партії «орденського» типу. Натомість В.Липинський був послідовним консерватором, який пов’язував розбудову української держави з відродженням і модернізацією станового суспільства зразка держави часів Богдана Хмельницького. Д.Донцов і В.Липинський на основі аналізу визвольних змагань однаково зрозуміли, що здобуття Україною власної державності може статися лише за сприятливих зовнішньополітичних обставин, від того, як складатиметься ситуація у трикутнику «Україна – Росія – Захід». У творах обох авторів простежується критична налаштованість на політичну й культурну традицію Росії. Однак, хоча В.Липинський так само як і Д.Донцов, не дав конкретної моделі українського державного устрою, він разом з тим висловив низку конструктивних думок стосовно необхідності боротьби з етнічним націоналізмом і творення нації, об’єднаної територіально-державним критерієм. Ці його положення мають право на те, щоб бути використаними в практиці вітчизняного державо- та націєтворення.

45. Філософія в радянській Україні та в пострадянський період.можна виокремити такі періоди: 20-ті роки; період сталінізму (30—50-ті роки); кінець 50-х — 80-ті роки; період перебудови. Особливо жорстоких репресій зазнали інакодумці в Україні упродовж 60-х — першої половини 80-х років XX ст. Провідними українськими філософами цього періоду ХХ ст. були Дмитро Чижевський (1894–1977) і Микола Шлемкевич (1894–1966). До кола інтересів Чижевського належали історія філософії та історія літератури, зокрема література слов'янських народів. Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення. Від початку 90-х років основні зусилля філософів були спрямовані передусім на долання успадкованої ізоляції української філософії від західної, світової філософій. Це долання ізоляції представлене двома взаємопов'язаними напрямами діяльності — перекладами філософських творів українською мовою і дослідженнями історії західної та світової філософій. Здійснення та публікація перекладів є частиною джерелознавчих історико-філософських досліджень.

Отже, філософська думка в Україні продовжує функціонувати як органічна складова світової філософії. Вона оптимістично дивиться в майбутнє. На сучасному етапі її покликанням є розробка теоретико-світоглядних і науково-методологічних проблем особистості і суспільства, науки і культури, інтеграції України у світове співтовариство держав і народів, утвердження в країні ринкової економічної системи, справжньої демократії, свобод і прав людини, смислу і якості життя людей, у світоглядній і методологічній підготовці кадрів творчих і відповідальних працівників.

Сучасна українська філософія

Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з´являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Проблеми обґрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В. І. Вернадського. На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. дійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо. С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства досліджували В.М.Глушков, А.П.Маркевич і багато інших. Поряд із вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов´язаний з діяльністю мислителів української діаспори: В. Липинський, який зосередив свою увагу на проблемах політичної філософії, зокрема державотворення. і Д.І. Донцов "Націоналізм", "Дух нашої давнини». Отже, філософська думка в Україні продовжує функціонувати як органічна складова світової філософії. Вона оптимістично дивиться в майбутнє. На сучасному етапі її покликанням є розробка теоретико-світоглядних і науково-методологічних проблем особистості і суспільства, науки і культури, інтеграції України у світове співтовариство держав і народів, утвердження в країні ринкової економічної системи, справжньої демократії, свобод і прав людини тощо.

46.Загальна характеристика онтології та її становлення в філософській традиції.Онтологія – філософське вчення, що досліджує сутність буття світу, основи всього сущого:матерію, рух, розвиток, простір, час тощо. Учення про буття отримало назву «онтологія», а сама проблема буття стала однією з найголовніших у філософії. Онтологія дає відповіді на такі питання, як походження світу, його універсальні зв’язки, основні характеристики й закони розвитку. Становлення філософії розпочалося, власне, з вивчення проблем буття. Давньоіндійська, давньокитайська, антична філософія цікавилися насамперед онтологію, намагаючись у межах своїх можливостей дати відповідь на питання : «Як існує світ?», «Які особливості існування буття?», «Що є першопричиною існування світу?».Філософські роздуми над цими питаннями стоврили одну з перших філософських картин світу, визначили форми становлення людини до навколишньої дійсності.Обгрунтування всіх філософських ситем почалося з онтології. Згідно з позицією І. Канта. Не могло бути онтології як учення, незалежно від учення про принципи пізнання, а це означало збіг онтології з гносеологією.

Основні категорії філософської онтології

Онтоло́гія— це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.

Буття — філософська категорія, що позначає:

-все те, що ми бачимо, що реально існує;

-все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);

-все те, що є уявним, нереальним ;

-реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);

-загальний спосіб існування людини, суспільства.

Відносини людина - світ конкретизуються категорією сутність, суть. Під сутністю розуміють те, що складає суть речей, сукупність їх основних властивостей, їх внутрішній зміст, який виражається у єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм буття. В історії філософії поняття існування вживалося звичайно для визначення зовнішнього буття речі або процесу, яке, на відміну від суті речі, осягається не мисленням, а досвідом. Категорія існування традиційно використовується у філософії для вираження факту наявності якої-небудь речі, процесу або явища. Існувати - означає бути в наявності. При всьому, здавалося б, багато обіцяючому інформаційному обсязі з'ясовується, що категорія існування відзначається досить бідним змістом, фіксує наявність, не розкриваючи специфічності, єдності й інших властивостей, що відображаються онтологічною категорією дійсності. Природно, поняття сутність, існування, дійсність з різних сторін відбивають специфічні властивості світу і форм його, прояву і дозволяють глибше і всебічно зрозуміти взаємозв'язок людини і світу.

1.Буття та його форми.Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від сві-домості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне поня-ття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мисли-телів, як минулого, так і сучасного покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття. Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небут-тя, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кіль-кості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтоло-гії. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягне-ння дійсності.Існує два заперечення доцільності введення в філос. категорії буття:

- категорія буття не говорить нічо-го про конкретні ознаки речей і тому її слід вилучити з розгляду;

- поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то і в цьому випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необгрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не кон-кретні ознаки речей. Філ.категорія буття включає в себе не тільки вка-зівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього іс-нування.

Основні форми буття та їх взаємозв’язок.

Онтоло́гія— це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. Буття — філософська категорія, що позначає: -все те, що ми бачимо, що реально існує; -все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо); -все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи); -реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони); -загальний спосіб існування людини, суспільства.

І. Буття людини. них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Друга форма буття людини – практика соціального творення. Третя форма буття людини – її самотворення, самодіяльність. II. Буття речей, процесівЦе буття ділиться на: а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого; б) другу природу – буття речей та процесів, створених людиною. III. Буття соціальне Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства.

48.Матерія як філософське поняття, його еволюція в історії філософії. «Матерія» означає «речовина». Матерія є основою буття, а всі інші форми буття(дух, людина, суспільство) є породженням матерії. За способом існування світ можна розділити на дві гранично широкі сфери: матеріальний світ (об'єктивна реальність) і духовний світ (суб'єктивна реальність). Матеріальний світ - це вся природна, фізична, біологічна і соціальна реальність, яка існує об'єктивно, тобто незалежно від волі і свідомості людини. Духовний світ - це світ психічного життя, людських стосунків, мови, культури і т.п., тобто всього того що пов'язане із суб'єктивністю людини, її свідомістю, волею, характером, пізнанням і переживанням. Основними сферами матеріального буття є природа, суспільство і «друга природа». Елементами структура матерії є:нежива природа;жива природа;соціум (суспільство). Кожен елемент матерії має кілька рівнів. Рівнями неживої природи є:субмікроелементарний;мікроелементарний ;ядерний;атомарний (атоми);молекулярний (молекули);рівень одиничних речей;рівень макротіл;рівень планет;рівень систем планет;рівень галактик;рівень систем галактик;рівень метагалактик;рівень Всесвіту, світу в цілому. До рівням живої природи відносяться: -доклеточний (ДНК, РНК, білки);клітинний (клітка);рівень багатоклітинних організмів;рівень видів;рівень популяцій;біоценози;рівень біосфери в цілому. До рівням соціуму відносяться:окремий індивід; сім'я;група;колективи різних рівнів; соціальні групи (класи, страти); етноси; нації; раси;окремі суспільства;держави;союзи держав;людство в цілому.

Поняття матерії. Місце матеріалізму в історії філософії.

Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як останньої і не змінної суті об”єктивного світу.

Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу виділення форм руху покладенні такі основні принципи:

а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер. носієм

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху. Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий, електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе знятому виді.

49. Рух та розвиток, простір та час як категорії онтології.Рух є невід'ємною, всезагальною, необхідною, вічною властивістю матерії. Матерія не може існувати поза рухом. Вона невідривна від руху. Рух – це вічний атрибут матерії. З філософської позиції можна стверджувати, що рух – це будь-які взаємодії, а також зміни стану об'єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням. Рух абсолютний. Момент спокою, рівноваги відносний. Спокій має місце відносно не всієї матерії, а лише відносно тих чи інших окремих матеріальних об'єктів. Спокій – це один із моментів руху. Спокій не лише відносний, а й тимчасовий. У певний час спокій порушується, ліквідується, знімається універсальним рухом. Рух має певні властивості: – об'єктивність, вона випливає з об'єктивного існування світу; – рух незнищуваний, бо незнищувана матерія, світ; – загальність (універсальність) руху, бо немає таких матеріальних тіл, які б не перебували в русі, тобто без взаємодії, зміни; – абсолютність і відносність руху, тобто він відносний в міру конкретних форм його прояву; – суперечливість руху, яка проявляється в тому, що він абсолютний і відносний, перервний і безперервний (наприклад годинник). З погляду спрямованості змін виділяються три типи руху: – прогресивний (наприклад, загальний процес пізнання); – регресивний (наприклад, старіння живого організму); – кругообіг.Перший тип руху називається розвитком. Розвиток – це поява нових якісних станів, нових типів організації, систем, що народжуються з попередніх систем. Це зміни, які є розгортанням можливостей, що знаходяться в попередніх якісних станах.

Основні властивості простору й часу. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Простір — форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об'єктів та їхньою взаємодією. Час — теж форма існування матерії. Категорія «час» відображає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність їхньої зміни. Так само, як і простір, час, без матеріальних об'єктів не існує Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об'єкти. В історії філософії існувало дві концепції або дві точки зору щодо простору і часу. Вони отримали назву - субстанційної та реляційної. Субстанційні концепція. Вона склалася в руслі класичної механіки Ісаака Ньютона (1643-1727 р.р.). Простір розглядалося як нескінченна порожня протяжність, що вміщає в себе всі тіла. Абсолютне час розглядалося як рівномірний потік тривалості, що не залежить від будь-яких процесів. Матерія існує сама по собі, вона як би «занурена» в простір і час. Відповідно відношення між простором, часом і матерією представлялося як відношення між двома самостійними субстанціями. Реляційна концепція (Лат. relativus - відносний). Вона зародилася в надрах діалектичної традиції - Аристотель, Р. Лейбніц, Г. Гегель; була ясно сформульована в діалектичному матеріалізмі і остаточно підтверджена теорією відносності Альберта Ейнштейна (1879-1955 р.р.), який розкрив безпосередній зв'язок простору і часу з рухомої матерією і один з одним. Фундаментальний висновок, який випливає з теорії відносності, говорить: простір і час не існують без матерії, Їх метричні властивості створюються розподілом і взаємодією матеріальних мас, тобто гравітацією.

50.Основні принципи діалектики та її альтернативи. Філософія не обмежується постулатом єдності світу. Переконання в тому, що світ у своїй основі є єдиним, - лише передумова послідовного теоретичного світогляду.

Об’єктивна реальність виявляє себе в різноманітності зв’язків і відношень, знаходиться у стані безперевної зміни й розвитку. Філософія і має своїм завданням відобразити багатомірний склад буття у системі чітких і гнучких понять і цим піднести відокремленні уявлення до рівня раціонального, логічно доведеного знання. Це завдання вирішує діалектика. Як учення про всебічні зв’язки, рух і розвиток вона уособлює культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також його спрямова-ність, можливості та перспективи.

Етимологічно діалектика означає розмову, бесіду, обмін думками, зіткнення зустрічних суджень, діалог. Однак діалектику не слід зводити до мистецтва віртуозного оперування поняттями. З часів античності (Сократ, Платон, Арістотель) діалектика поступово конституюється у науково-теоретичний спосіб мислення, в методологію філософського пізнання.

Діалектика може бути визначена як сукупність суб’єктивно усвідомлених, об’єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів і навичок пізнавальної і суспільно-перетворюючої діяльності людини.

Діалектика як сукупність прийомів і засобів пізнання, зрозуміло, не володіє монополією на істину. Так само вона не дає наставницьких директив та розпоряд-жень щодо розкриття таємниць світу і людини. Істина для неї – не готовий результат, а завдання для суб’єкта пізнання. Вона толерантна до будь-якого неупередженого погляду на реальність і є зразком високоорганізованого, логічного, культурно розвиненого і розкріпаченого мислення.

У своїй цілісності вона є структурним утворенням – органічною різноманітністю взаємопов’язаних понять, які у своїй цілекупності дають відображен-ня сутністної побудови об’єктивної реальності. Як і буль-яка система, вона має внутрішню субординацію, власну ієрархію: приватні й переферійні поняття в ній підпорядковані спільним і загальним основам. Діалектика поділяється на структурні складові елементи різних гносеологічних і світоглядних функцій, значень, рівнів і рангів, тобто на принципи, закони і категорії.

Діалектика і її альтернативи

Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Я поведу мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання. Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

51.Свідомість як предмет філософського аналізу (походження, сутність, структура).Свідомість — це діяльне відображення навколишнього світу. А відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їхнє подальше існування. Перші уявлення про свідомість виникли в стародавні часи. Самоспостереження привело людей до висновку, що в їх головах відбуваються процеси, які відрізняються від процесів у навколишньому середовищі.

Об'єктивні ідеалісти (Платон, Г. Гегель та ін.) розглядали свідомість як духовну субстанцію, що існує поза і до матеріальних речей; зовнішній світ, на їх думку, визначається світом ідей, абсолютним духом, світовим розумом або волею, які утворюють внутрішню сутність предметів, що чуттєво сприймаються.

Суб'єктивні ідеалісти (Д. Берклі, Е. Мах, Д. Юм та ін.) виходили з абсолютної несумісності матерії і свідомості, але вважали справжньою реальністю лише відчуття людини; речі, на їх думку, становлять вторинне буття, похідне від відчуттів.

Філософський дуалізм розглядав душу і тіло як незалежні одне від одного начала. Biн теж не зміг пояснити суть взаємозв'язку психічних і фізіологічних процесів у організмі людини.

Матеріалісти минулого в дискусіях з ідеалістами відкидали ідею про надприродний характер свідомості та її субстанціальність і доводили, що джерело свідомості міститься в матерії. Однак вирішити питання, як свідомість виникає в процесі розвитку матерії, їм не вдалося.

Тривалі дослідження свідомості засвідчили, що вона є єдністю психічних процесів, задіяних в осмисленні людиною об'єктивного світу і власного буття. Сучасна наука довела, що свідомість існувала не завжди, вона є властивістю матерії, яка виникла в процесі історичного розвитку та ускладнення її форм. Свідомість не є чимось містичним, надприродним, не властивим природі. Вона споріднена загальній властивості матерії — відображенню. Для того щоб усвідомити сутність цієї властивості, необхідно мати на увазі, що універсальне за своїм поширенням відображення виявляється неоднаково на різних рівнях організації матеріального світу.

Структура свідомості (сфери та рівні).

Є різні рівні відображення: перший з них — це відображення у неорганічній природі (результат механічних, фізичних, хімічних процесів і взаємодій); другий — відображення в органічній природі (подразливість, чутливість, психіка); третій — діяльне відображення навколишнього світу суб’єктами, що мають свідомість (соціальне відображення).

Свідомість має подвійну природу. З одного боку, вона є результатом розвитку матерії від неструктурованих до структурованих, від елементарних до складних, від неорганічних до органічних, від неживих до живих форм. З другого боку, свідомість є результатом історичного процесу становлення й розвитку людини та суспільства, вона є діяльним, активним відображенням дійс­ності, суб’єктивним образом об’єктивного світу.

Існує декілька концепцій свідомості:

ідеалістична (свідомість відривається від природи й людини, їй приписується незалежне від матеріального носія субстанціональне існування, вона обожнюється, може бути виведена із самої себе);

матеріалістична (свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, її активною формою відображення дійсності);

дуалістична (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з матерією);

вульгарно-матеріалістична (свідомість матеріальна, тобто має не тільки матеріальне походження, а й матеріальну сутність і структуру);

феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання);

суб’єктивістська (свідомість є чистою суб’єктивністю, іманентністю, вона абсолютна);

структуралістська (свідомість є результатом взаємодії трьох «об’єктивностей»: структури, несвідомого і мови);

біхевіористська[1] (свідомість — це різноманітні психічні стани, що неодмінно виявляються через рухові реакції);

діалектико-матеріалістична (ідеальне є результатом відображення матеріального і детермінується суспільно-історичними процесами).

Основні характеристики свідомості: універсальність, об’єк­тивність, цілеспрямованість, творчість, опосередкованість мовою, соціалізованість, поліструктурність.

Суспільна свідомість — це сукупність характеристик свідомості, що є спільними для певних соціальних груп або для суспіль­ства в цілому. Вона постає, по-перше, як результат об’єктивного процесу розвитку суспільства, по-друге, як програма, що керує діяльністю суспільства, по-третє, як основа духовного виробництва, по-четверте, як самоцінне духовне життя.

За історичними типами світогляду суспільна свідомість поділяється на міфологію (від грец. μιθος — оповідь, переказ і λόγος — слово, наука), релігію (від лат. religio — побожність), філософію (від грец. φιλος — любов, любитель і ςοφια — мудрість).

Нарешті, найважливішими елементами структури суспільної свідомості є її форми: політика, мораль, право, мистецтво тощо.

52.Проблема пізнання та істини (пізнаваність світу, структура та закономірності пізнавального процесу, концепції істини).Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія). Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо — відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання наукове пізнання — це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.

Розрізняють також форми знання, що мають термінологічну, символічну або художньо-образну основу. У історії культури багатообразні форми знання, що відрізняються від класичного наукового зразка і стандарту, віднесені до відомства позанаукового знання: паранаукове, лженаукове, квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове, буденно-практичне, особисте, «народна наука». Оскільки різна сукупність нераціонального знання не піддається строгій і вичерпній класифікації, то існує розділення відповідних пізнавальних технологій на три види: паранормальне знання, псевдонаука і девіантна наука.

Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму. Існує декілька типів пізнання:

міфологічне

тип пізнання характерний для первісної культури (тип цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво — наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які для носія міфологічного пізнання предстають реальними учасниками його повсякденного життя).

Релігійне об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер. філософське

філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У його склад входять: гносеологія, онтологія. чуттєве для характеристики цього типу пізнання допустимо привести слова з книги Буття «Пізнав Адам Єву, і народила Єва сина».

Наукове Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Головними етапами наукового дослідження є:

виникнення ідеї, формулювання теми;

формування мети та завдань дослідження;

висунення гіпотези, теоретичні дослідження;

проведення експерименту, узагальнення наукових фактів і результатів;

аналіз та оформлення наукових досліджень;

впровадження та визначення ефективності наукових досліджень.

Концепції істини в історії філософії.

Концепції істини.

У гносеології сформувалися різні трактування істини:

• класична чи кореспондентська концепція істини: істина – це відповідність знань дійсності;

•когерентная концепція істини – це властивістьсамосогласованности знань;

• прагматична концепція – це корисність знання, ефективність;

•конвенциалистская концепція істини: істина – цю угоду, результат конвенції.

Діалектичний матеріалізм з'єднує воєдино такі боку знань, як істинність і мінливість, які у рамках метафізичного ірелятивистского підходів видаються несумісними. Цей синтез віднаходить своє собі втілення у понятті відносної істини.

Відносна істина – те знання, яке наближено і неповно відтворює світ. Оскільки людина неспроможна пізнати світ, не фіксуючи своєї уваги самих сторони і відволікаючись з інших, остільки наближеність і незавершеність внутрішньо властива самому пізнавальному процесу.

Друга процесу розвитку знання фіксується поняттям абсолютної істини, що становить діалектичну протилежність поняттю відносної істини. З цього погляду, абсолютна істина є гранично точне і повний знання. Проте що така істина – це ідеал, межа людського знання, який можна досягти будь-якому конкретному етапі пізнавальної діяльності.

Абсолютна істина – це вічна істина, переходячи у незмінному вигляді від одному щаблі знання в іншу, а властивістьобъективно-истинного знання, яке у тому, що таке знання будь-коли відкидається. Такі знання завжди виступає передумовою глибших і фундаментальних істин.

>Когерентная концепція істини зводить питання істині до проблеми когерентності, досамосогласованности, несуперечливості знань.

>Конвенциализм (від латинськогоconventio – договір, угоду) стверджує, що насправді то знання, щодо якого досягнуто згоди про його монопольному використанні.

Саме корисність основна цінність людських знань, яка гідна іменуватися істиною, вважає прагматизм.

>Концептуальний прагматизм іинструментализм стверджують що наукові поняття і теорії – лише інструменти успішного рішення напружених в пізнавальному плані ситуацій, чи навіть інструменти пізнавального освоєння дійсності.

53.Особливості наукового пізнання та його відмінність від ненаукових форм пізнання.Аналізуючи особливості наукового пізнання, насамперед, потрібно розуміти його відмінність від повсякденного пізнання:

Об'єкти науки не зводяться до об'єктів повсякденного досвіду; наука має предметну спрямованість. Предмет, предметна область – те, що саме вивчає дана наука або наукова дисципліна, на що спрямовано думку дослідника. Розвиток знань про об'єкт відкриває нові його сторони і зв'язки, які є предметом пізнання.

Наукове пізнання орієнтоване на об'єктивну істинність, на дослідження об'єктивних законів функціонування і розвитку об'єктів пізнання.

Науковому пізнанню властиві сувора доказовість, обґрунтованість отриманих результатів, вірогідність висновків.

Наука формує особливу мову, що відрізняється від повсякденної мови більшою однозначністю, строгістю і чіткістю.

Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, логічна організованість. Результати наукового пізнання мають універсальний характер.

Крім того, часто відзначають і такі особливості наукового пізнання як:

- тенденція до відтворювання результатів;

- скептичне відношення до авторитетів;

- інтелектуальна самостійність і автономія;

- проблемна установка дослідження (на противагу установці на чудеса і таїнства, а також практичні інтереси);

- опора на досвід і розум (а не на віру, переконання, думку).

Таким чином, наукове знання переступає межі повсякденного знання. З іншого боку повсякденний розум або здоровий глузд завжди активно бере участь у процесі мислення вченого.

Важливим моментом у науковому пізнанні є його критичний характер, наукове знання відкрите критиці. Наукові теорії є продуктом людської винахідливості і, як такі, вони піддані помилкам подібно будь-яким іншим результатам діяльності людини. Теорії в цьому змісті – лише припущення про реальності, що можуть мінятися і насправді досить істотно змінюються в ході історичного розвитку науки. Те, що наука затверджувала про реальності сто років тому, дуже істотно відрізняється від того, що вона говорить сьогодні. У ХХ в. виявився також істотний факт, що характеризує особливості наукового пізнання: для будь-якої визначеної області дійсності завжди можна побудувати декілька теорій, що пояснюють усі явища, що спостерігаються.

Наукове знання виконує функції опису, пояснення, розуміння, передбачення.

Опис – функція наукового знання й етап наукового дослідження, що складається у фіксації даних експерименту або спостереження за допомогою визначеної системи позначень, прийнятих у даній науці (звичайна мова, штучна мова – символи, графіки і т.п.).

Види опису – емпіричний опис: результат переробки почуттєвого матеріалу у форми висловлень; теоретичний опис – логічне відтворення істотних зв'язків і відносин об'єктів.

Пояснення – функція наукового знання, що складається в розкритті сутності об'єкта, який досліджується; вона здійснюється шляхом показу того, що об'єкт, який пояснюється, діє за визначеним законом. Пояснення припускає опис об'єкта і ґрунтується на ньому. Пояснення проводиться через наочні образи (якісне пояснення) або через математичний (кількісний) опис.

Розуміння – властива свідомості форма освоєння дійсності, що означає розкриття і відтворення значеннєвого змісту предмета. У науці розуміння припускає використання спеціальних методологічних правил і предстає як інтерпретація. Типовими видами науково-теоретичного розуміння є: розуміння минулих епох (історичне розуміння); інтерпретація інокультурних символів і метафор, переклад і тлумачення інших текстів (філософське розуміння); розуміння інших форм життя, культурних норм і цінностей (розуміння в соціально-антропологічних дослідженнях); розуміння мікрооб'єктів і інтерпретація формалізмів наукових теорій (розуміння в природознавстві).

Крім опису, пояснення і розуміння реальності наукове знання завжди прагне виконувати функцію передбачення. Передбачення – обґрунтоване припущення про майбутній стан явищ природи і суспільства або про явища, невідомі у даний час, але підлягають виявленню, заснованому на відкритих наукою законах розвитку природи і суспільства. Прогнозування – один з видів передбачення, спеціальне дослідження перспектив деякого явища. Найчастіше використовуються такі методи прогнозування як екстраполяція, моделювання, експертиза, історична аналогія, прогнозні сценарії.

Чуттєве та раціональне в пізнанні, їх основні форми та взаємозв’язок

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта з зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. У цьому певне значення мають і предмети чуттєвого сприйняття, які в тій чи іншій мірі вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання, тому й воно має конкретно-образну чуттєву форму виразу і дає знання явищ.

Чуттєве пізнання - це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, що розташовані за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Всі форми чуттєвого пізнання являють собою суб'єктивні образи об'єктивної дійсності, способи її відображення, зміст яких обумовлений властивостями предметів, процесів, явищ. Це й об'єднує їх, характеризуючи діалектичну єдність. Водночас, їм притаманна й істотна відмінність, головна з яких у тому, що уявлення, на відміну від відчуттів, сприйняттів, не потребує (у даний момент) безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Воно може бути викликане певними спонукальними причинами (чинниками), які викликають до життя ("оживляють") попередню інформацію про об'єкт дійсності. Діалектико-матеріалістична теорія пізнання, з одного боку, виключає відрив чуттєвих образів від дійсності, а з іншого - не ототожнює з нею в дусі "наївного реалізму".

Раціоналізм поділяється на онтологічний, гносеологічний та етичний і теоретично протистоїть ірраціоналізму та сенсуалізму. Його ідеї зародились у старогрецькій філософії. Виник він у Новий час у суперечностях схоластичної теорії пізнання й логіки, був пов'язаний з успіхами в математиці та природознавстві. До цього застосовувався лише в теології.

Раціоналістична гносеологія вважає, що джерелом істини, головною формою пізнання є розум. Протиставлення досвіду й розуму найбільше проявилось у філософії Декарта, Спінози та Лейбніца. Високо поціновуючи досвід, вони все ж не могли зрозуміти як із нього виникають достовірні знання, що призвело до однобічного мислення (взаємовиключаючих моментів - досвіду і розуму). В цьому й зійшлися ідеалісти Декарт та Лейбніц, матеріалісти Спіноза і Гоббс. Тому й раціоналізм набрав різних відтінків. Потім у ньому стали вбачати синоніми нежиттєвої розсудливості, яка претендувала бути критерієм в теорії і практиці.

За ступенями відображення дійсності, пізнання поділяється на емпіричне й теоретичне. На першому відбувається спостереження об'єктів, фіксація фактів, встановлюються емпіричні зв'язки між окремими явищами. На другому - створюються теорії', в яких фіксуються загальні зв'язки й формуються закони розвитку досліджуваних об'єктів в їх системності.

Мислення людини розвивалось по мірі того, як її трудова діяльність підводила до виявлення суттєвих зв'язків та закономірних відношень дійсності.

Основними формами логічного пізнання є поняття, судження та умовивід.

Чуттєве й раціональне пізнання генетично (в історії становлення людини й в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і являються взаємопов'язаними сторонами пізнання. В цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак - як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне та дискусійне і таке ін. їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання - необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується міцність пізнання. Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не слід розуміти лише як зовнішній. У дійсності вони взаємо проникають одне в одне. Людина відчуває, сприймає, уявляє як мисляча істота, що здатна мислити, і в цьому принципова відмінність її чуттєвого пізнання від відображення світу твариною. Навіть на рівні відчуттів помітна ця властивість (точніше, сутність) людини, оскільки в людське сприйняття вплітаються й інтелектуальні моменти. Сприйняття будь-якого предмета одразу, часто несвідомо, неусвідомлено підводиться під певні поняття. Людина миттєво вирішує питання: що я бачу? Якого роду предмет, що мною сприймається? До кожного сприйняття застосовується набутий суб'єктом досвід, його знання. Предмет, який сприймається, мисленно має назву - а слово узагальнює, в слові виражене поняття. Сформовані в свідомості схеми мисленної діяльності ("схеми розуміння"), організовують і процеси сприйняття та уявлення, надаючи їм активно спрямованого характеру.

54.Методологія наукового пізнання (емпіричний та теоретичний, загальнонауковий та конкретно-науковий рівні).Емпіричний (від гр. еmреіrіа – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок.

емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання.

На кожному з рівнів наукового пізнання застосовуються свої методи. Так, на емпіричному рівні використаються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання.

Спостереження – це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що досліджується.

Основні функції спостереження такі:

– фіксація та реєстрація фактів;

– попередня класифікація фактів, вже зафіксованих на основі певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій;

– порівнювання зафіксованих фактів.

Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але неможливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження об'єкта є основою для експерименту.

Експеримент – це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку.

На відміну від простого спостереження, яке не передбачає активного впливу на об'єкт, експеримент – це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються. Експеримент – це такий вид практики, в якому практична дія органічно поєднується з теоретичною роботою думки.

Експеримент широко застосовується не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє важливу роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами.

Експеримент має свої специфічні особливості порівняно з іншими методами:

– експеримент дає можливість досліджувати об'єкти в так званому чистому вигляді;

– експеримент дає змогу досліджувати властивості об'єктів в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їх сутність;

– важливою перевагою експерименту є його повторюваність, завдяки чому в науковому пізнанні цей метод набуває особливого значення і цінності.

Опис – це зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відомості про об'єкт.

Вимірювання – це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання. Основними функціями методу вимірювання є, по-перше, фіксація кількісних характеристик об'єкта; по-друге, класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об'єкта, що досліджується.

Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення об'єктів з деяких причин неможливе, ускладнене чи недоцільне. Розрізняють два основних види моделювання: фізичне і математичне. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль відводиться комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який функціонує за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, демографічні процеси, інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, окремої людини.

Методи і форми теоретичного рівня наукового пізнання

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.

Теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Методи теоретичного рівня пізнання.

Аналіз – це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення.

Синтез – це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.

Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє розчленування його на складові і розгляд кожної з них. Це завдання виконує аналіз. Він дає можливість виділити суттєве, те, що становить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Тобто, діалектичний аналіз є засобом проникнення в сутність речей. Але, відіграючи важливу роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різноманітного, єдності різних визначень. Це завдання виконує синтез. Отже, аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу теоретичного пізнання.

Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності. Зрозуміло, що абстрагування розчленовує, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Однак саме це і дає змогу більш глибоко вивчити окремі сторони предмета "в чистому вигляді". А отже, і проникнути у їхню сутність.

Узагальнення – це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція.

Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція – це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Результати ідеалізації – не довільні. У граничному випадку вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретацію їх, виходячи з даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "мисленим експериментом", внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються чи узагальнюються закони їх функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.

Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого.

55.Людина як предмет філософської антропології (сутність людини, біологічне й соціальне). Предметом філософії людина стає в такій філософській дисципліні, як філософська антропологія, що вивчає людину, його специфіку в порівнянні з іншими живими істотами, його місце в універсумі (світі), особливості його існування і світосприйняття. На відміну від культурної антропології, зайнятої вивченням способу життя і свідомості людей конкретних культур, філософська антропологія фіксує свою увагу на основних рисах людини як роду. В той же час вона може включати і включає вивчення людини як індивідуальності, як суб'єкта унікальних переживань (екзистенціальні проблеми). Філософська антропологія прагне зрозуміти і ставить такі проблеми: Яке положення людини у світі, яке місце займає він в ієрархії речей і істот? дзеркало світу як цілого? Яка природа і суть людини? Чим він відрізняється від тварин? Чи існує те, що ми називаємо свободою, і в якій мірі людина вільна? Які види необхідності панують над ним і чи може він здолати їх? Людина - розумна істота або ж істота, керована потягами і пристрастями? Які можливості розуму і яка міра впливу несвідомого на наше мислення і поведінку. Що таке смерть, як людина повинна відноситися до неї? Ні на одне з цих питань немає остаточної і вичерпної відповіді.Питання про природу людини - також один з центральних у філософській антропології - це питання про його емпіричну (природному) відмінність від усіх інших живих істот, а питання про його суть - це питання про ті його глибинні якості, які визначають його специфіку і зовні проявляються в рисах, властивих "природі".

106. Антропосоціогенез. Єдність біологічного і соціального в людині.Одним з аспектів взаємодії суспільства і природи є антропосоціогенезу - походження людини і суспільства. У XIX столітті вчення про антропогенезу міцно пов'язане з ім'ям Ч. Дарвіна.Головний висновок Ч. Дарвіна - генетична спорідненість людини з твариною, отже, природне, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість і природний добір, здійснюваний у процесі боротьби за існування. Власне виникнення людини з мисленням і мовою, здатного до трудової діяльності спільно із собі подібними, було розглянуто Ф. Енгельсом, прихильником трудової гіпотези походження людини і суспільства. З другої половини Х1Х століття, коли стало загальновизнаним, що людина - Продукт біологічний, центральним для всієї антропологічноїпроблематики стало питання про основну відмінність людей відвисокоорганізованих тварин та про наукове пояснення цієї відмінності.

107. Особистість і суспільство: індивідуалізація та соціалізація. Під особистістю розуміється конкретний людський індивід з притаманними тільки йому розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Поняття особистості конкретноісторичне. Особистість розвинулася внаслідок суспільноісторичного розвитку людства. Психологічну та соціальну сутність її визначають належність до певного суспільства, входження в певну систему суспільних відносин, власна активна діяльність та спілкування з іншими людьми. Особистість — це завжди соціальна істота, суб'єкт міжособових і соціальних відносин та свідомої діяльності. Однією із суттєвих характеристик особистості є її індивідуальність, тобто своєрідне, неповторне поєднання психологічних особливостей (їїхарактер, темперамент, перебіг психічних процесів, мотиваційна сфера, спрямованість тощо). Іщщвідуалізяція особистостіСоціальний досвід, який покладено в основу соціалізації особистості, не лише суб'єктивно засвоюється, а й активно трансформується, стаючи основою індивідуалізації особистості, тобто процесу набуття людиною власної індивідуальності, неповторності психіки та особистості, своєрідного поєднання фізичних та психічних особливостей. Інститути соціялізаціїПроцес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням та спільною діяльністю людей. Здійснюється він як у спеціальних соціальних інститутах, так і через вплив на людину різних некерованих, випадкових факторів, наприклад неформальних компаній, реклами, моди, музики тощо.До соціальних інститутів, однією з основних функцій яких є саме соціалізація особистості, належать школа, професійні навчальні заклади (профтехучилища, технікуми, коледжі, вузи тощо), дитячі та молодіжні організації та об'єднання. Надзвичайно важливим інститутом соціалізації особистості є сім'я.

56.Особистість і суспільство (соціалізація, індивідуалізація).Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов´язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв´язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором». Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб´єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріособистісні конфлікти. Соціальна роль — типова поведінка людини, пов´язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища. Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).

57.Проблеми сенсу життя, свободи, цінностей, творчих здібностей.Ще з давніх-давен людина цікавилася своїм походженням, призначенням у світі. Філософи Стародавнього світу приділяли увагу цьому питанню. Світу відома гедоністична позиція Епікура, який сенсом життя вважав «життя заради життя». Задоволення своїх потреб,насолода життям-були основними тезами його філософії. Але якщо слідувати цій теорії,то можна стикнутися з егоїстичною позицією,тобто сенс вже вбачати в «житті заради себе». Найяскравіше і найповніше розкривається це питання в філософському напрямі,який отримав назву екзистенціалізм.Екзистенціаліалізм (лат. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, основним завданням якого є встановлення змісту людського існування, безпосередньо даного індивіду як його переживання свого “буття у світі", через яке відкривається буття світу.Найяскравішими представниками цього вчення були  філософи Г.-О. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Хайдеггер, К. Ясперс, С. К'еркєгор та інші європейські мислителі.

Парадокси свободи: філософській аналіз.

У своїй книзі "Втеча від свободи" Еріх Фромм розвиває основи динамічної психології і аналізує такий стан людської психіки, як стан тривоги. Для більшості людей свобода є психологічною проблемою, яка може привести до вельми негативних наслідків. Свобода принесла людині незалежність, але одночасно ізолювала її і збудила в ній відчуття безсилля і тривоги. Ізоляція породжує відчуття самоти, і далі можливі два варіанти розвитку подій: Ще один аспект досліджень Еріха Фромма - це проблема розвитку повноцінної особи в сучасному суспільстві. Кожному індивідуумові доводиться тісно взаємодіяти з суспільством, він є основою для будь-якого соціального процесу. Тому, для того, щоб зрозуміти динаміку соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві, необхідно зрозуміти суть психологічних механізмів, які рухають окремим індивідуумом. У сучасному суспільстві унікальність і індивідуальність особи знаходяться під загрозою. Існує дуже багато чинників, які пригнічують сучасну людину психологічно: ми боїмося громадської думки; людина відчуває себе дрібною і нікчемною в порівнянні з мережею гігантських промислових підприємств і величезними компаніями-монополістами; залишаються тривога, безпорадність і невпевненість в завтрашньому дні. Ще один бич сучасного суспільства, на який мало хто звертає увагу, - це відсталий розвиток емоцій людини в порівнянні з його інтелектуальним розвитком. Всі вище перераховані і багато інших чинників відносяться до негативних проявів свободи.

Загальнолюдські цінності: ілюзія чи реальність?

Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну, середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не піднімаючись до аналізу власне категорії "цінність", її логічного змістуПринциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з'явилась у XVII ст. Раціоналізм гостро поставив питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональну пізнаваність світу. Одночасно почав формуватись конфронтаційний щодо раціоналізму інтуїтивістський напрям філософії, що відстоював поза раціональні начала буття.Поворотним пунктом у розвитку проблеми цінностей стала філософія І.Канта, його вчення про регулятивні принципи практичного розуму, за яким вищі цінності буття мають не онтологічні, а виключно регулятивні підстави до існування. Цим самим Кант першим розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності як свободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності.У працях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула вже самостійного значення. Аксіологічний напрям у філософії почав формуватись у другій половині XIX ст. в працях Г.Лотце, В.Віндель-банда, Г.Ріккерта. В XX ст. аксіологічну проблематику продовжують активно розробляти представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Ця велика дослідницька активність свідчить про неподоланність вихідної філософської колізії — розуму і цінностей. Лінія розмежування проходить для філософських шкіл через проблему раціональної чи моральної (ціннісної) визначеності світу.

Творчі здібності людини: умови розвитку, можливості, межі. Основними показниками творчих здібностей є швидкість і гнучкість думки, оригінальність, допитливість, точність і сміливість. Швидкість думки - кількість ідей, що виникають в одиницю часу. Гнучкість думки - здатність швидко і без внутрішніх зусиль переключатися з однієї ідеї на іншу, бачити, що інформацію, отриману в одному контексті, можна використати в іншому. Гнучкість - це добре розвинений навик переносу (транспозиції). Вона забезпечує вміння легко переходити від одного класу досліджуваних явищ до іншого, долати фіксованість методів вирішення, своєчасно відмовлятися від скомпрометованої гіпотези, бути готовим до інтелектуально, ризику і до парадоксів. Оригінальність - здатність до генерації ідей, що відрізняються від загальноприйнятих, парадоксальних, несподіваних рішень. Вона пов'язана з цілісним баченням усіх зв'язків і залежностей, непомітних при послідовному логічному аналізі. Одним з методів виявлення та розвитку творчих здібностей є психологічний тренінг. Головна відмінність тренінгових від інших психологічних методів полягає в тому, що з їх допомогою увагу людини переключається з аналізу досягнутих результатів на вивчення способів здійснення діяльності. При цьому виявляється, що способи виконання одного і того ж завдання можуть бути різними. Перехід від одного способу роботи до іншого по своїй психологічній суті і є подоланням раніше сформованого і неусвідомлюваного стереотипного (звичного) способу діяльності. При цьому набутої психологічний досвід з усвідомлення самого себе, подолання власних стереотипів свідомості і тим самим - розкриття творчої активності.