9.Філософія стародавнього Китаю: основні риси та напрямки (конфуціанство, даосизм, легізм, моїзм).

Філософські погляди давніх китайців зароджувалисьі розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної

культури.Очолював пантеон богів давньокитайської міфології Шан-ді —першопредок і покровитель китайської імперії. Шан-ді уособлював

сили верховного божества — бога Неба, був творцем і керівникомВсесвіту, а його представником на землі вважали імператора,який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців ПіднебессяХарактерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів —жіночого «інь» та чоловічого «ян». Візитною карткою давньокитайської філософії стала тріада «знання — дія — моральність». Найкращі знання — це знання про доброчинності великих людей (предків героїв), приклади їхньої героїчної поведінки, які необхідно відтворювати в суспільстві, родині й індивідуальній поведінці. Загальну ідею тогочасного світосприйняття визначали формулою«гармонія неба, людини й землі», яку розкривали вчення про існування п’яти першопричин усіх речей, явищ і процесів у світі (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів у світі на суперечливі сторони — інь та ян;

Конфуціанство — філософське вчення давньокитайського мислителя VI ст. до н. е. Кун Цю (Кун Фу-цзи — «вельмишановний Вчитель Кун», Конфуцій. Конфуцій був вихідцем із шляхетної,але збіднілої родини, з 15 років він займався самоосвітою. в тридцятирічному віці він відкрив приватну школу й став першим в історії Китаю професійним викладачем. З погляду Конфуція, саме вченій еліті має належати реальна влада в Піднебесній. Головний твір Конфуція «Лунь юй» (у перекладі — «Бесіди та висловлювання»). Пошук адекватних взаємовідносин між Богом Неба й правителем-імператором на землі — Ваном — стає центральною ідеєю конфуціанського вчення. Уважалося, що Бог Неба був невичерпним джерелом сили «де», завдяки якій правитель Ван (як син Бога Неба) міг управляти суспільством, гарантувати жителям Піднебесся захист від хаосу та щасливе життя. Визнаючи першопричиною світу Бога Неба (що йде шляхом «дао»), людина повинна прямувати тим самим шляхом, зберігаючи й акумулюючи енергію «де». Конфуцій трактує «дао» як закон діяльності окремої людини, відповідальної за свої вчинки й думки. Еталоном поведінки людини, яка прямує шляхом «дао», згідно з Конфуцієм, є «благородний муж» (аристократ) з притаманними йому «шляхетними якостями» — «жень» (людяність), «і» (справедливість, обов’язок), «чжи» (знання), «лі» (ритуал). Ці якості мають грунтуватися на принципі «сяо»(любові сина до своїх батьків). Конфуцій неодноразово повторював, щоправитель має бути правителем, підлеглий — підлеглим, батько —батьком, а син — сином. у соціальних відносинах люди повинні поновлювати в собі почуття синівської вдячності до батька. Принцип синівської вдячності, поваги до старших підноситься до рівня державної моралі з метою уникнути конфліктів і насильствау відносинах людина — держава.

Онтологія та етика Даосизму. Засновником даосизму вважають давньокитайського мислителя Лао-цзи. Згідно з легендою,Лао-цзи, подорожуючи на Захід на чорному бику залишив начальнику прикордонної застави рукопис обсягом у п ’ять тисяч знаків, який згодом отримав назву «Дао децзин» (у перекладі — «Книга про Дао та шляхи його досягнення» Лао-цзи поклав три головних поняття: «дао», «де» і «у-вей». «Дао» —- це шлях і першопричина всіх речей, предметів навколишньогосвіту. людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо —від «дао», а «дао» — від самого себе. «Дао» неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я, адже воно саме є першопричиною. «Дао» присутнє в будь-якій точці матеріального світу, усе розпочинається з «дао» й повертається до нього, воно є головним законом буття, визначає його розвиток і зміну. Мудра людинамає підкорятися закону «дао» шляхом звільнення від егоїзму й

поєднання з природою. Орієнтуючись на «дао» можна було сподіватися на безсмертя. Другим поняттям даосизму є «де», що віддзеркалює творчі

потенції «дао», можливість формувати предмети матеріального світу. У філософських трактатах говориться про те,що «дао» породжує речі, а «де» їх формує й розвиває. Третім поняттям даосизму є «у-вей» (принцип недіяння). Він означає відмову від будь-якої діяльності, що може завдати шкодиприроді та об ’єктивним причинно-наслідковим зв ’язкам у ній. Наприкінці І тис. до н. е. поняття «дао», «де» та «у-вей стали сприйматисьт як релігійні догми. На чолі пантеону лаоських богів стояла трійця: Шан Ді ,Дао-Цзи й творець світу Пань-Гу. Даоські мудреці говорили про те, що кожна людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з необхідністю витрачає впродовж життя. Втрачену енергію можна поповнити з природи, повітря, їжі тощо за допомогою спеціальних лаоських методик і отримати її навіть з надлишком, що надасть її власнику надприродних властивостей, зокрема й безсмертя. Людина має дбати про чистоту тіла й душі. Наповнення енергією тіла є способомочищення душі й отримання абсолютного щастя під час єднання з небом.

Етико-політичні вчення маоїзму та легізму. Порівняльна характеристика. Легізм (школа законників, або Фацзя) — філософська школаСтародавнього Китаю. Її засновниками були Шан Ян (390— 338 рр.до н. е.) і Хань Фей (288— 233 рр. до н. е.). В епоху імператора Цінь-Шихуанді (III ст. до н. е.) легізм став офіційною ідеологією держави.Подібно до конфуціанстваголовним предметом філософськихроздумів легістів стало питання ефективного управління державою,але на відміну від нього легісти підтримували можливість використання насильства під час вирішення тих чи тих державних проблем. Легізм став філософією й ідеологією сильної державної влади. Основні засади цієї філософської школи було викладено в книзі «Хань Фей-цзи». Головна ідея цієї книги полягає в тому, що управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Армія та сила необхідні для того, щоб управляти «нерозумною» частиною жителів Піднебесної. Закони мали бути однакові для всіх і покарання в разі їх порушення мали застосовуватись як до пересічних людей, так і до найвищих державних чиновників, незалежно від того, які посади вони обіймали. Водночас законники виступали за призначення всіх державних чиновників на посади не за принципом спадкоємності, а за індивідуальними характеристиками, професіоналізмом, освіченістю тощо. Такий тип управління призводив до реалізації в соціальній практиці принципів тоталітаризму й унітаризму. М оїзм — філософська школа Стародавнього Китаю. Її засновником став Мо Цзи (Мо Ді) Головним текстом став трактат «Мо Цзи». Мо Цзи та його послідовники пропагували «загальну любов і взаємовигоду», на їхню думку, безладдя виникає там, де люди не люблять одне одного, й для того, щоб усе було добре (гармонійно), необхідно створювати нове й красиве життя (красиві речі) тощо. моїсти говорили, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Моїсти заперечували надмірне поклоніння предкам, зауважуючи, що не всі вони варті того, щоб їм поклонялися. Головним о б ’єктом поклоніння вони вважали Небо. Якщо одна людина любить іншу, то Небо обов’язково зробить таких людей щасливими, й, навпаки, покарає жорстоких управителів, які не люблять інших. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це жодної винагороди. Воно любить справедливість і не визнає війни. Моїсти були проти війни, а тому мир і справедливість вважали найвищими цінностями, які слід реалізовувати в повсякденному житті. Абсолютизуючи культ Неба, вони виступали проти введення релігійних обрядів.

10.Досократичний період античної філософії (мілетська школа, атомізм).Особливістю філософії Стародавньої Греції була схильність до космології, тобто до пояснення природи речей. Мілетська школа. Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Первісною стихією Фалес вважав воду. Його послідовник Анаксимандр брав як основу всього сущого (архе) хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. Анаксимен вважав, що ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа. До натурфілософського напрямку належала низка філософів 5 століття (Гіппон, Ідей, Діоген Аполлонійський). У 5 столітті до н. е. виникли космогонічні і натурфілософські вчення, які виділяли не одну, а кілька першооснов усіх речей. Ці первооснови перебувають у постійному русі й взаємодії. Таке вчення Емпедокла, який в якості початкових приймає незмінні чотири стихії: вогонь, повітря, воду і землю. Об'єднання і розпад сполучень цих стихій дією любові та ворожнечі призводять до виникнення і загибелі речей; любов і ворожнеча виступають як нематеріальні причини руху. У вченні Анаксагора у якості причини і рушія змін висувається нематеріальний всеосяжний розум. Поряд із ним Анаксагор стверджував існування безлічі матеріальних елементів, носіїв різних якостей, — «гомеомерій», які містять в собі, кожна по-своєму упорядкована, всі якості речей.Геракліт з Ефеса (544— 483 рр. до н. е.) зробивновий крок у філософії. Геракліт був аристократом, його прозвали Темним. З його доробку «Про природу» збереглися лише фрагменти. Геракліт розробив першу форму філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення..Відомими є його висловлювання: «не можна двічі ввійти в ту саму річку» та «все тече й ніщо не залишається незмінним». Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як величезний потік протилежних якостей «холодне стає теплим,тепле — холодним, мокре — сухим, сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо).Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.Геракліт уважав, що війна (ворожість) є виявом боротьби протилежностейі «батьком» усіх речей.

Давньогрецька атомістична теорія. Народження та розвиток матеріалістичного пояснення картини світу пов’язані з іменами Демокріта, Левкіпа, Епікура. Першопричиною світу вони вважали атом. Згідно з Демокрітом, весь матеріальний світ складається з атомів; атоми є найдрібнішою частинкою, «цеглинкою» світу; вони неподільні й мають різні розміри й форми; між атомами існує простір, заповнений порожниною. Атоми перебувають у постійному русі, вони літають у порожнині з однією швидкістю (це означало, що випадковості немає, усі події життя проходять за необхідністю, яка визначає незмінну долю, фатум). Існує кругообіг атомів у природі, наприклад, після смерті тіло розпадається на атоми, які знову стають живим організмом або матеріальними предметами. Душа людини також складається з атомів (вогняної пневми), що виділяються зовні й викликають відчуття в інших людей. Демокріш пояснював розумову діяльність людини як матеріальний та атомарний процес. Людина сприймає зовнішній світ через образи («ідоли»), які виділяються предметами світу. Атомістичне вчення Демокріта дало можливість пояснити причини існування матеріального (живого) світу як безперервного процесу народження й смерті без апеляції до Бога та містики;

це була перша спроба наукового пояснення фактів у межах самої природи. Така позиція філософа стала віхою формування атеїзму. Надалі Демокріт активно виступав проти національної релігії. Епікур (бл. 342— 270 рр.до н. е.). В основу свого вчення він поклав фізику (атомістичну системуДемокріта) й логіку.Він вважав , що у світі ніщо не з ’являється з нічого й безслідно не зникає,постійно існує лише Всесвіт. Епікур висував гіпотезу про криволінійність падіння атомів(на відміну від версії Демокріта про прямолінійність їх руху), щопояснювала прогрес створення матеріального світу як результату зіткнення атомів у пустому просторі та обґрунтовувала можливість свободи волевиявлення людини незалежно від зовнішніх обставин. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки. Душа людини є особливим різновидом матерії, що має атомарну будову, тому вона смертна, так само, як і тіло людини.

11.Філософські погляди Сократа. Сократа вважають засновником автономної філософської етики.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філософствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічого не знаю».Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.Головними темами філософських роздумів Сократа були: добро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихильником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

12.Філософія Платона.Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві “правильні” – монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо вона дотримується законів; і чотири ”неправильні” – беззаконну демократію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі “Держави”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це “правління кращих” (аристократія).Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі.Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робітники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов’язки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можливість уникнути користолюбства й несправедливості. Твердження про необхідність жити заради спільного добра наштовхнуло Платона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспільнення всіх жінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропонував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та методів насильства робитимуть людину щасливою.Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди-філософи. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспільстві та її морально-професійний склад.

Сенс платонівського міфу про печеру. Міф про печеру— знаменита алегорія, використана Платоном у трактаті «Держава» для пояснення свого вчення про ідеї. Вважається наріжним каменем платонізму та об'єктивного ідеалізму в цілому. Викладена у формі діалогу між Сократом і братом Платона Главконом. Сенс міфу: нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив'язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо причин тіней. Врешті-решт одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів. Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.

Для Платона печера являє собою чуттєвий світ, у якому живуть люди, подібно в'язням печери, вони вважають, що завдяки органам почуттів пізнають справжню реальність. Однак таке життя — всього лише ілюзія. Від істинного світу ідей до них доходять лише неясні тіні. Філософ може отримати повніше уявлення про світ ідей, постійно ставлячи собі питання і шукаючи на них відповіді. Однак безглуздо намагатися поділитися отриманим знанням із натовпом, який не в змозі відірватися від ілюзій повсякденного сприйняття.

13.Філософія Аристотеля. Арістотель (384-322 pp. до н.е.) — найбільший давньогрецький філософ, мислитель, учений, учитель і наставник Олександра Македонського. Арістотелівське вчення — грандіозний універсальний синтез усіх досягнень давньогрецької полісної культури й одночасно духовна платформа культури еллінізму. Світ складається з речей, кожна окрема річ є поєднанням матерії і форми. Матерія сама по собі — безформне, хаотичне, пасивне начало; це матеріал, тобто те, з чого виникає річ, її субстрат. Щоб стати річчю, матерія повинна набути форми — якогось ідеального, конструктивного, моделюючого начала, що надає речам визначеності, й конкретності. Як матерія, так і форма є вічними. За Арістотелем, кожна річ — це поєднання матерії і форми. При цьому матерія даної речі є, у свою чергу, формою для матерії тих елементів, з яких ця річ складається. Переходячи таки чином углиб речовини, до все більш простих тіл (наприклад, від будинку до цеглин, від глини до елементів, з яких вона складається й т.д.), приходять до абстрактної "першоматерії". Першоматерія позбавлена усякої форми, усяких-властивостей і якостей. Це субстанція, що не має визначеності. Поєднуючись з найпростішими формами, вона утворює перші елементи, з яких складаються всі речі. Найпростіші форми — тепле, холодне, сухе, вологе. У поєднанні з першоматерією вони утворюють чотири першоелементи: вогонь, повітря, воду й землю. Першоелементи у світі розташовані у визначеному порядку, який задає структуру Космосу .Важливе місце в розгляді цієї проблеми займають класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє чотири види причин:- матеріальні — ті, з яких складаються речі, її субстрат;- формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;- діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;- цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?». Арістотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем, є перші сутності - одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких - певне одиничне буття. Воно - єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія — це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, оскільки матерія - мідь є можливістю і кулі, і статуї. Щодо окремого предмета сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі).

Етика Арістотеля. Етика на відміну від багатьох інших предметів, розглянутих грецькими філософами, не зробила ніяких певних кроків вперед у сенсі достовірних відкриттів; в етиці немає нічого пізнаного у науковому сенсі. Благо є щастя і щастя складається в успішній діяльності, розроблена добре. Маючи певні прагнення, людина ставить перед собою відповідні цілі. Цілей, а отже, й видів їх досягнення багато. Вищим благом є ціль, бажана сама по собі, а інші цілі бажані задля неї. Це благо стосується найважливішої з наук — політики. її мета охоплює цілі інших наук і тому є властивим благом людини. Особливо важливим вважають благо держави, але найвище благо — щастя. У різних людей розуміння щастя різне. Часто навіть одна й та сама людина по-різному тлумачить його. Арістотель пояснює це тим, що уявлення людей про благо і щастя формуються на основі власного способу життя. Зі щастям як найвищим благом пов'язані, за переконаннями Арістотеля, моральні якості людини. Він спонукає дітей та молодь придбати звичку до звершення добрих справ - звичку, що врешті-решт приведе їх до того, що вони будуть знаходити задоволення в чесноти і надходити добродійно без примусу з боку закону. Він визнає нерівность людей , неприйнятного для більш сучасного громадської думки. У нього не тільки немає заперечень проти рабства або проти панування чоловіків і батьків над дружинами і дітьми, але стверджується, що найкраще, по суті, призначене для небагатьох - людей великодушних і філософів. З цього випливає, здавалося б, що більшість людства - лише засіб для виробництва небагатьох правителів і мудреців.

14.Основні напрямки античної філософії елліністичного періоду (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм).У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філософська школа — стоїцизм, її засновником вважають Зенона з Кітіона.Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику. Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зумовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею. В основі Космосу також лежить вогонь, який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом. Для стоїків Космос є місце де народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з поняттям Бога.Життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й тактику етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазвичай недосяжні й нереальні. Досягнення гармонії з природою (доброчинного життя) веде до щастя (евдемонії). Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які неможливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовнішніх обставин). Якщо жити щасливо й доброчинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство. Засновником епікуреїзму був Епікур (бл. 342— 270 рр.до н. е.). В основу свого вчення він поклав фізику (атомістичну системуДемокріта) й логіку {каноніку). Атомістична система Демокрітау викладенні Епікура отримала певну етичну реінтерпретацію,філософ прагнув розробити практичні рекомендації щодо звільнення

людей від марновірства та страху перед смертю. Він вважав , що у світі ніщо не з ’являється з нічого й безслідно не зникає,постійно існує лише Всесвіт. Епікур висував гіпотезу про криволінійність падіння атомів(на відміну від версії Демокріта про прямолінійність їх руху), щопояснювала прогрес створення матеріального світу як результату зіткнення атомів у пустому просторі та обґрунтовувала можливість свободи волевиявлення людини незалежно від зовнішніх обставин. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки. Душа людини є особливим різновидом матерії, що має атомарну будову, тому вона смертна, так само, як і тіло людини.

Античний скептицизм.У VI ст. до н. е. на основі вчення Піррона з Еліди (365—275 рр.до н. е.) виник філософський напрям, що заперечував можливість пізнання світу — скептицизм. Елементи скептицизму незрідка зустрічались у Демокріта, Геракліта, а особливо у софістів Корейської школи. Головна теза, яку обстоював скептицизм: людинаможе говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Найбільш концептуально це вчення було викладено римським філософом Секстом Емпіриком (близько 200—275рр. н. е.). Емпірик, зокрема, говорив про те, що відчуття людини є джерелом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання.

Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання призводять до того, що людина не може почуватися щасливою. Скептицизм пропонував власну схему досягнення щасливого життя. Позаяк в основі нещастя лежить незнання, то людині слід уникати будь-яких невирішених проблем, які спричиняють

страждання. Водночас необхідно утримуватися від будь-яких проблемних ситуацій у розумовій діяльності, судженнях та оцінках, що змушують людину хвилюватися й драматизувати життя. Утримання людини від необхідності вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем, активної розумової діяльності, на думку скептиків,

має привести до стану апатії (незворушності) й атараксії (безтурботності) — двох найвищих цінностей скептицизму. Якщо людина не може уникнути проблем, розмірковує над їх подоланням, то варто скористатися найпростішим методом їх вирішення на основі традиції, закону тощо. Загалом елліністичний скептицизм став підґрунтям, на якому згодом виросли суб’єктивний ідеалізм та агностицизм. Водночас у ньому було закладено ідеї атеїзму (скептичне ставлення до існування

Бога) .

Філософія неоплатонізму.Неоплатонізм є прикладом поєднання давньогрецької та давньоримської філософії, створення нової світоглядної культури. Із самісінького початку в його основу було покладено філософсько- містичне вчення (III—VI ст. н. е )про — подолання людською душею матеріальної залежності з метою поєднання, злиття з Абсолютом. Репрезентували цей філософський напрям Аммоній Саккас (бл.175— 242 рр), Плотін (бл. 204— 270 рр.), Прокл (410— 485 рр.) та ін. В основі їхнього вчення лежала діалектична тріада ■— Єдине, Розум, Душа.Єдине (Бог) шляхом еманації (випромінювання) виділяє із себе Світовий Розум (нус — світ ідей), який творить Космічну Душу (псюхе), що відчуває світ через людину, а також інші демонічні та астральні істоти. Загалом Єдине разом з Розумом і Космічною Душею створюють Космос, наповнений розумом і почуттями. Подальша еманація Розуму через Душу в матерію необхідна для того, щоб через матеріальний етап свого існування (процес самовдосконалення) Розум і Душа знову повернулися до Єдиного. Матеріальний світ у неоплатонізмі видається як щось ілюзорне, тимчасове, недосконале, гріховне. Головним завданням людини є подолання її тілесних потреб, особистих вад.. Для цього людині необхідно реалізовувати в житті аскетичні норми поведінки, доброчинність, займатися музикою,поезією з метою щонайшвидшого злиття з Єдиним. Стану єднання з Єдиним (Богом) передують певні почуття людини: по- перше, потреба очищення від матеріальної форми існування, по-друге, почуття любові (Еросу) до Єдиного (найпрекраснішого та найкрасивішого). Єднанню з Єдиним сприяє заняття філософією,яка тренує розум і безпосередньо генерує екстатичний стан занурення в Єдине.Природно, що неоплатонізм визнавав ідею переселення душ (метемпсихозу), заплановану Богом (Абсолютом, першопричиною) з метою звільнення душі від матеріальної залежност,і

15.Основні етапи розвитку середньовічної філософії. У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоластику. Етап патристики. Апологетика це перший період етапу патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії, початок розвитку середньовічної філософії. Апологетика (кінець II—III ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнських істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є суперечливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платан, стоїки) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з античною мудрістю. Патристика - загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До грі­хопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей. Тобто людина патристикою тлумачиться як споганена “першородним гріхом” Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога. Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отримати завдяки релігійній вірі й християнському містичному само­вдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, повинна передувати раціональному розумінню світу, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Вірю, щоб розуміти». Схоластика — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об’єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом. Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П’єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

16.Ключові проблеми середньовічної філософії Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст. Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини — як результату його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом вирішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осягнення Божих істин. Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські проблеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологічних (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали деякі особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знання, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнавалася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й пояснювати догмати Святого Письма. Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання.

Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту. На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя. Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та богослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світогляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті дисциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офіційною церковною філософською думкою існувала, так би мовити, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філософського каменя».

Проблема співвідношення віри та знання в середньовічній філософії. Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський, який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є “Сума теології”. За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”. Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні". Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”.Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології: 1.Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог. 2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог. 3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог. 4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог. 5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати “остання” і головна ціль – Бог.

Західна патристика (філософська проблематика у Аврелія Августина). один з найгеніальніших мислителів свого часу Лерелій Авґустип (Блаженний1) (354—430 рр.). Творами, що репрезентували його філософські сентенції, були «Сповідь», «Монологи», «Про християнське вчення», «Про прекрасне й потрібне», «Проти академіків», «Про Град Божий» та ін. У цих працях Авґустин виступав як послідовний теїст, його філософія мала теоцентричний характер -— Бог існує вічно, він є першопричиною, яка творить світ з нічого, керуючись власними ідеями божою мудрістю; Бог є буття та найвища субстанція й нематеріальна форма тощо. Бог творить світ з нічого, процес творення є безперервним, Бог постійно підтримує розвиток світу, без цієї підтримки світ одразу повернувся б у небуття. ідея Бога є вічною, а сутність людини віддзеркалює потребу жити вічно, отже, вона постійно прагне до вічного Бога, щоб отримати вічне блаженство. Можливість єднання Бога й людини гарантує її богоподібність і насамперед любов і добро. Усе, що існує в світі, є «благо» (добро). Це «благо» — позитивна реальність, основою якої є Бог. Зло в світі є відсутність «блага» (добра). Зло — відносне, добро (у думках Бога й у людині) — абсолютне. У такий спосіб Авґустин виправдовував Бога за існування злав світі й покладав відповідальність за нього на людину, наділену власним волевиявленням. Авґустин уважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення особою своєї гріховності перед Богом. До гріхопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, осквернивши весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина

Божого мала подолати гріховність людей. Розвиток суспільства (історії) Авґустин Блаженний розглядає в творі «Про Град Божий», у якому він репрезентував християнське бачення світової історії, згідно з яким існує два види людської спільності — Град Земний, де панує диявол, зло й гріхи (до зла належить насильство, тому Авґустин закликає всіх боротися з проявом цієї диявольської спокуси, уникати її та засуджувати насильників. Насильством позначена також діяльність держави, яка, на думку теолога, є найбільшим насильником — «зграєю розбійників»), і протилежний Граду Земному Град Небесний — християнська церква (Царство Боже на землі). Царство Боже рано чи пізно переможе земне царство. Звідси завдання церкви — боротися зі світом диявола задля перемоги Царства Божого. Усі королі й імператори мають підкоритися Церкві (безпосередньо Папі Римському). Царство Боже, на думку Авґустина, стане єдиною силою, яка зможе об’єднати розділений світ, гарантувати висхідний розвиток суспільства. Як бачимо, Авґустин уперше в європейській культурі зафіксував модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм. Мета життя на землі — щастя людини, яке можна досягти завдяки релігійній вірі й християнському містичному самовдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, повинна передувати раціональному розумінню світу, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Credo ut intelligam» — «Вірю, щоб розуміти».

Західна апологетика (Тертулліан про парадоксалізм віри). Квінт Тертулліан був представником латинської апологетики. Він проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Йому належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії.

Схоластика (основні проблеми філософського вчення Фоми Аквинського). Найвидатнішим теологом і філософом, представником золотої доби схоластики XIII ст. був Фома Аквінський (1225— 1274pp.). Фома Аквінський був засновником особливої течії в схоластиці — томізму. Головними працями, які репрезентують релігійно-філософські погляди філософа, були «Філософська сума (про істини католицької віри проти язичників)» (1261— 1264 рр.) і «Сума теології» (1265— 1273 pp.). Аналізуючи вчення попередніх схоластів, Ф. Аквінський чітко розмежував предметні межі філософії й теології. Він уважав, що предметом філософії є «істини розуму», а теології — «істини одкровення». Останні стоять над людським розумом, але це не означає, що вони суперечать розуму. Релігійну істину доповнює філософія, адже Божественні істини й наукові знання спрямовані на розв’язання головного завдання — пізнання Бога. Прикладом взаємодії релігії та філософії може бути вирішення проблеми доведення існування Бога. Філософія може довести існування Бога тоді, коли це не є очевидним, тому людина для свого спасіння має обрати ті основи (пояснення) релігійної віри, які є для неї зрозумілими й логічно доведеними. Фома Аквінський уважав недостатнім онтологічне доведення існування Бога (коли головним аргументом були «очевидні» результати його творіння — довколишній світ, людина). Учений-теолог висунув п ’ять доказів буття Бога. Перший доказ — через рух. Усе, що рухається, повинно мати першопричину свого руху. Другий доказ — через причину. Усе, що існує, повинно мати першопричину цього існування. Третій доказ — через випадковість і необхідність. Четвертий доказ — через ступінь досконалості. абсолютна досконалість, якою є Бог. П ’ятий доказ — через існування сенсу. Усе, що існує в світі, має сенс існування (певну доцільність), а отже, існує найвища доцільність, яка надає сенс у всьому сущому. Фома Аквінський виокремлював сутність (есенцію) й існування (екзистенцію), учення про есенцію та екзистенцію стало однією із засадових концепцій католицької філософії. Згідно з цим ученням сутність (есенція), «чиста ідея» предмета або явища є сукупністю певних ознак, рис, що існують у розумі Бога (як Божий замисел). Існування (екзистенція) є сам факт буття предмета. Фома Аквінський уважав, що будь-який предмет і будь-яке явище є сутність, яка набула існування в результаті Божественного волевиявлення. Сутність та існування перебувають у стані єдності лише на рівні Бога. Бог, що надає сутності можливого існування, може позбавити її такої здатності. Тому світ не є постійним у своїх істотних проявах. Він увесь час змінюється, незмінним залишається лише сам Бог (як єдність сутності та існування). Учення Аквінського про буття дало йому змогу дійти висновку, що все у світі складається з матерії та форми (ідеї). Сутність будь-якого тілесного предмета є єдністю форми й матерії. Форма (ідея) є визначальною першоосновою, а матерія лише вміщує в собі ці форми. Форма (ідея) є водночас метою, заради якої виникає предмет. Ідея (форма предмета) завжди троїчна, вона існує

в Божому розумі, у самому предметі та в сприйнятті людини (її пам ’яті). У тілесному світі Ф. Аквінський виокремлює чотири рівні буття предметів. Перший — рівень неживої природи (форма визначає лише вигляд предмета), до нього належать стихії та мінерали. Другим рівнем стає рослинний світ (форма творить предмет зсередини). Третій — тварини, у яких форма є діючою причиною, що несе в собі не лише мету, а й початок діяльності. Четвертий рівень — людина, у якої форма є не тільки організуючим принципом матерії, а й виявляє себе як розум, дух, розумна душа. Тому душі тварин гинуть разом з тілом, а людська душа безсмертна.

17.Образ людини в епоху Ренесансу Розвиток філософії Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) припадає на значний історичний проміжок часу — XIV—XVII ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов’язані з капіталізацією суспільства. Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм. Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування. Філософи визнали безмежність Усесвіту, природи, де людина виявляє свою активність і відповідає за результати своєї діяльності та вчинків. Принципово нове матеріалістичне розуміння оточуючого світу разом з ідеєю людини як природної істоти сприяло виникненню нової системи духовних цінностей, яка відсунула на другий план цінності релігійної культури, розпочався процес секуляризації1. Секуляризація культури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності християнської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними. Важливо зазначити, що гостро критичне ставлення до католицької церкви, а разом з нею й до клерикалізму, означало не критику самої релігії, Бога, а критику церковної організації, яка проголосила себе посередником між Богом і людьми й виконувала не властиві їй функції державного інституту. Водночас критики зазнавала схоластика як ідеологія, що слугувала інтересам феодальної

церкви. Ідеалом стає не релігійна, а світська культура. Неабиякий інтерес викликали соціальні проблеми, суспільство, держава й насамперед людина в її індивідуальності (неповторності й одиничності).

18.Соціально-політичні погляди мислителів Ренесансу (Т.Мор, Т.Компанелла, Н. Мак’явеллі).Ут опічно-соціаліст ичний напрям (XV —XVII ст.) репрезентували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхи побудови ідеального суспільства. Головними доробками, які репрезентували філософські погляди Т. Мора, були «Історія Річарда III» (1512 р.), «Золота книга так само корисна, як і кумедна про найкращу побудову держави та про новий острів Утопія» (1516 р.). Ця книжка, скорочено «Утопія», принесла Т. Мору світове визнання. Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. Описуючи Утопію, Томас Мор розвивав ідею Платона про необхідність ліквідації приватної власності як причини соціального поділу людей і виникнення між ними конфліктів. На його думку, створення суспільства із суспільною власністю на засоби виробництва має відновити єдність людей. Осмислюючи трагічну долю обездоленних англійських селян («коли вівці поїли людей»), Т. Мор як альтернативу пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади грошей і золота (золото й срібло мало йти на виготовлення нічних горщиків для нечистот). Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя (відпочинку після роботи, розваг тощо). В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо. Загальною метою мешканців Утопії є отримання всіма громадянами загального щастя, яке полягає не в аскетичному способі життя, а в реалізації творчих бажань людини й потреб здорового тіла. Пияцтво, розпуста, лінощі відкидаються здоровим суспільством, переслідуються й караються законом Утопії. Томмазо Кампанелла був іншим відомим представником утопічного соціалізму, який також виступив з програмою перебудови суспільства на основі принципу утопічного комуністичного устрою. За свої суспільно-політичні погляди Томмазо Кампанелла 27 років провів у тюрмах, де написав низку творів, серед яких особливо відомою була праця «Місто Сонця» «Місто Сонця» — це християнсько-комуністична утопія, в якій панівне становище посідають філософи-священики на чолі з «метафізиком», який використовує в управлінні людьми магію, астрологію тощо. Поряд з ним суспільством управляють сила, мудрість і любов і 10 керуючих спеціалістів, відповідальних за вирішення військових, наукових та інших питань. Допомагають їм у цьому більш вузькі спеціалісти — граматик, логік, фізик, політик, етик, економіст, астролог та ін. Державний устрій міста Сонця в своїй основі має суспільну власність на засоби виробництва. А це означає, що місто Сонця не є результатом Божого волевиявлення, а раціонального переосмислення життя в поєднанні з науковими знаннями, астрологією, магією тощо. У своїх релігійно-філософських поглядах Т. Кампанелла виходив з того, що існує дві істини — істина природи та істина богоодкровення («подвійне одкровення»). Основою буття є матерія (світ предметних речей і живих організмів). Живі організми намагаються отримати задоволення від життя. Загалом ці ідеї принижували авторитет Святого Письма, хоча мислитель і визнавав, що Бог є творцем життя, який згодом відійшов від управління, а тому все навколо існує згідно з власною логікою подій (деїзм). Мислитель уважав, що головними першопричинами (або премалітетами) буття є мудрість, міцність, любов. Воля людини спрямована на отримання влади шляхом використання інтелекту (знання).

Політична філософія Н.Мак’явеллі. Політичний напрям (XV—XVI ст.) філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеляі, який вивчав проблеми ефективного управління державою, а також поведінку правителів. У своїх працях він розкрив свої філософсько-політичні погляди, обґрунтував основні принципи дослідження законів соціального організму, передусім його політичних відносин. На думку вченого, філософія соціального життя (історії) повинна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що держава в процесі управління суспільством головними об’єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.

Особливості взаємодії державної адміністрації та населення країни визначає «людина натовпу», тому держава спирається на силу й «культ особи» правителя. Головним завданням політики є отримання влади й подальше її збереження від посягань. Що більше влади, то більше загрози й страху за можливість її втратити відчувають люди, які нею наділені. Тому влада не припускає компромісу й посягань на неї з боку опозиції. Релігія й мораль також стають інструментом політики. Але жити згідно з правилами релігії й моралі держава не зможе. Політичні рішення повинні ухвалюватися лише на підставі аналізу політичних фактів (враховуючи інтереси релігії та моралі, однак останні не мають домінувати). У політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка може переносити свої приватні інтереси, уподобання (релігійні та моральні) на політику. Насильство також: належить до інструментів, за допомогою яких влада утримується, оберігається й використовується.

19.Натурфілософська і природнича думка епохи Ренесансу (Дж.Бруно, М.Коперник, Г.Галілей). Головними працями, що репрезентують філософські погляди Бруно, були «Про причину, початок і єдине», «Про безкінечний Всесвіт і світ», «Про героїчний ентузіазм», «160 тез проти математиків і філософів нашого часу», «Про монаду, число й фігуру» та ін. У цих творах Джордано Бруно продовжував розвивати вчення неоплатоніка...Ніколи . Кузанського:та натурфілософські ідеї Коперника й на цій основі робив власні онтологічні висновки. Джордано Бруно критично переосмислив і далі розвинув геліоцентричну картину світу Коперника. Він говорив, що Усесвіт не обмежений сферою нерухомих зірок на його кордоні. Він рухомий, вічний і безкінечний (ідея безкінечного космосу). Всесвіт складається з паралельних світів, які, ймовірно, населені людськими істотами. Першопричиною світу є безкінечний Бог, він є єдністю суперечностей, які перебувають у «скрученому» вигляді. Багатогранність предметного світу є результатом «розкручення» Бога в просторі й часі. З огляду на це Джордано Бруно робить свій засадовий висновок: Бог існує не за межами Всесвіту, а перебуває в самому Всесвіті. Відносна гармонія предметного світу порушується причинно-наслідковими зв’язками між можливістю й дійсністю, що приводить до зміни якісного стану предметного світу та спричиняє його рух у просторі й часі.

Джордано Бруно вважав, що основою світу, Космосу, природи є світова душа, яка породжує розум і діє на матерію зсередини (надає їй форми), завдяки чому створюється вся багатогранність природного світу. Д. Бруно доходить висновку, що форма існує не ззовні, а в самій матерії, це дає їй можливість стати реальною дійсністю. Матерія пронизана духом, а тому є проявом «світової душі». Для пояснення проявів «світової душі» Джордано Бруно використовував термін «духовна субстанція», що існує в окремому предметі й зникає разом з його знищенням. Людська душа має специфічні можливості бути розумною, а отже, адекватно пізнавати світ природи. Логіка людини є віддзеркаленням фізичних форм світосприйняття. Першим кроком пізнання є фіксація проблемної ситуації (існування сумніву), власне, сумніви лежать в основі філософських роздумів. На практиці це означає заперечення віри, догматизму й Божественного одкровення як засобів пізнання, що виключають сумніви.

Джордано Бруно оптимістично сприймав життя, навіть смерть уваж ав позитивним чинником життя людства загалом. Душа, як і людина, смертна, усвідомлення цього має стимулювати людину щонайефективніше використовувати свій час, який відведено їй долею. Ці натурфілософські принципи піднімали душу людини на рівень індивідуальної відповідальності за свою діяльність і вчинки. Головним критерієм істинної моральності (повноцінності) людського життя, стверджував Бруно, є активність людини у повсякденному житті (швидкоплинному й короткому). Закон (воля Бога) існує в природі, благочестивій душі, сяянні сонця, красі предметів матеріального світу, численних живих істотах, які живуть, відчувають і радіють чудовій єдності з Богом. Пізнання законів природи потребує певного інтелектуального героїзму, жертовності в любові до мудрості, що перетворює

людину на живого Бога. Джордано Бруно наділяв любов до мудрості характеристиками інтелектуальної еротики. Він називав цей стан душі «героїчним ентузіазмом». Своїм життям Бруно підтвердив можливість жити в жертовній любові до мудрості (істини), він став прикладом геніальності на всі часи й для всіх народів. Пізнання законів Усесвіту й руху, життя на землі згідно з цими законами є найкращим способом служіння Богу («монаді монад »), Тому, як уважав Бруно, головним предметом філософського дослідження є не осягнення надреального Бога, а необхідність пізнання його в предметах фізичного світу. Релігійна віра може існувати лише як елемент виховання у відсталих народів, які не мають достатнього рівня культури (розуму). У майбутньому релігію богоодкровення має замінити «релігія розуму».

Світоглядне значення природничо-наукових поглядів М.Коперника, Г.Галілея. Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Тим самим вирішуються суто філософські питання щодо будови світу та місця в ньому людини. Термін «натурфілософія» вперше використав давньоримський філософ Сенека. Специфіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософських учень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії, Серед представників натурфілософського напряму великі вчені Микола Копернік і Галілео Галілей.

Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника революційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польського вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню людської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

У своїх працях Галілей заклав основи методології природничих наук Нового часу, що ґрунтувалися на експериментах і кількісних вимірах. Він сформулював закон відносності руху та низку законів, що описують падіння тіл, коливання маятника та ін. У подальшому ці закони сприяли розробці класичної механіки Ньютона. В астрономії за допомогою вдосконаленого ним телескопа Галілей відкрив супутники Юпітера, гори на Місяці, фази

Венери, сонячні плями. Результати досліджень дали йому підстави дійти висновку, що не лише Земля може бути центром обертання небесних тіл. Ідеї Галілея призвели до кризи арістотелівсько-птоломеївської геоцентричної картини світу й опосередковано підтвердили істинність розробленої Коперником геліоцентричної системи.

20. Провідні світоглядні ідеї реформаційного руху. Реформація – це рух за реформування католицької церкви, що охопив Західну Європу в XVI ст. та був значною мірою викликаний світоглядними змінами, започаткованими філософськими вченнями епохи Відродження.

Мартін Лютер був засновником реформаційного руху. У центрі реформаторського підходу Лютера — принцип спасіння особистою вірою. Він запропонував повернутися до первісного християнського вчення та проголосив принцип «загального священства», тим самим зробивши непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. Він виступав за розподіл духовної та світської влади, наголошував на ірраціональному характері релігійного вчення. Мартін Лютер переклав німецькою мовою Біблію, щоб Святе Письмо було доступним широким верствам населення. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.

Більш радикальні погляди обстоював Жан Кальвін. Кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний. Прийшовши до влади у Женеві, він створив авторитарний лад і отримав прізвисько «Женевський папа».

Отже, філософські погляди діячів реформаційного руху органічно пов’язані з філософськими ідеями епохи Відродження й полягають у намаганні реформувати та модернізувати католицьке віровчення та інституціональну структуру католицької церкви.

21.Виникнення і розвиток емпіризму як напрямку в філософії Нового часу (Ф.Бекон,Дж.Локк,Д.Юм).Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя.

В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях не­має нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.

Значення методології Ф. Бекона Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон,його праця «Новий органон» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами.Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях.Третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.

Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи.

Розуміння досвіду в сенсуалістичній концепції Локка.Традиції емпіричної філософії продовжив Джон Локк (1632-1704 рр.), який навчався в Оксфорді, де зацікавився філософією Бекона і Декарта. Незважаючи на участь у політичному житті (був секретарем англійського посла при Бранденбурзькому дворі, секретарем лорда-канцлера Ешлі), він виявляв постійний інтерес до філософії і природознавства. Головна його праця - «Дослідження про людський розум».

Джон Локк на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну природу. Відчуття - єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму.Сенсуалізм у галузі теорії пізнання у Локка тісно стикається з методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) - це чистий аркуш паперу.Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами.

В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостям тіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення тощо).

Дж. Локк - представник матеріалістичного сенсуалізму,для нього пізнання істинне лише настільки, наскільки ідеї відповідають дійсності. Воно буває трьох видів: інтуїтивне - розуміння самоочевидних істин, нашого власного існування; демонстративне - розуміння положень математики, етики, буття Бога; сенситивне - розуміння існування речей, воно найменш ясне і достовірне.

У сфері суспільно-політичних уявлень Локк захищає конституційну монархію. Його вихідними положеннями є природний стан суспільства, але це не «війна всіх проти всіх», як у Гоббса, а рівність, свобода, проте не сваволя. Свобода не абсолютна, а обмежена природним законом, так само, як і влада правителя, одержана ним на основі «договору». Цими поглядами Локк виражає інтереси буржуа, які проголошують особисту свободу, свободу підприємництва. Частину роздумів Локка про впорядкування суспільства становлять ідеї про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і федеративну.

Недоліки методології емпіризму, виявлені Юмом.

Філософські ідеї Д. Юма носили характер радикального скептицизму, але деякі дослідники вважають , що важливу роль у філософії Юма відіграли ідеї натуралізму. Великий вплив на формування філософії цього мислителя зробили ідеї емпіриків: Д.Локка, Дж. Берклі, П. Бейля

Юм стверджував, що наше пізнання розпочинається з досвіду та закінчується досвідом без вродженого знання (він називав його «апріорним»). Ми не знаємо причину нашого досвіду. Так як досвід завжди є обмежений минулим, ми не можемо осягнути майбутнього. За такі судження Юм вважався великим скептиком у можливості пізнання світу через досвід.

Основні філософські ідеї Юма мають матеріалістичний характер. Юм вважає, що людський досвід складається зі сприйняття, а сприйняття у свою чергу діляться на враження (відчуття та емоції) та ідеї (згадування та уяви). Після сприйняття той, хто пізнає починає опрацьовувати цю уяву. Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень.

Розлад по подібності та розбіжності далеко один від одного ,або поруч (називає це «простором»). Що ж тоді є джерелом відчуття сприйняття? Юм тоді виводить три гіпотези:

1) Існують образи об’єктивних предметів (теорія відображення, матеріалізм).

2) Світ — це комплекс відчуттів сприйняття (такий собі суб’єктивний ідеалізм).

3) Відчуття сприйняття викликається у нашому розумі Богом, вищим духом (об’єктивний ідеалізм).

Юма вважають одним із відомих шотландських філософів, який став представником двох філософських напрямів – емпіризму та агностицизму. Він є одним із діячів шотландського Просвітництва.

22.Соціально-політичні вчення Нового часу (Т.Гоббс). Розуміння поняття «природне право» за весь час історії Філософії права трактувалося по різному. Науковці виводили це поняття через інші категорії Філософії права. Томас Гоббс поняття природного права вивів через категорію свободи.Концепція природного права Томаса Гоббса знайшла своє відображення у праці «Левіафан».

Природне право є свободою будь-якої людини використовувати власні сили та засоби за своєю власною волею для збереження своєї природи. Природне право Гоббс описує, як загальне правило, що знайшло власний розум та може само по собі діяти, відповідно до якого людині забороняється робити те, що може негативно відобразитись на її житті або порушити умови самозбереження людського життя, а також зневажати те, що людина вважає найкращим для самозбереження. Під свободою Гоббс розуміє відсутність зовнішніх перешкод для руху. Особливістю розуміння свободи Гоббсом є те, що він її пов’язує з владою і наголошує на тому, що свобода не може існувати окремо від влади. Тому існує лише одна свобода - природна свобода, що заснована на нормах природного права. В свою чергу природна свобода тісно пов’язана з Богом, який визначає людині діяти певним чином. У випадках, коли людина діє проти свободи Бога, - це протиправність. Людина має необхідну свободу, так як існування людини є необхідним для природи. Людина не може вибирати жити їй чи не жити, це вирішує Бог. Тому людині необхідно жити, і скільки вона живе – вона має свободу. Таке існування людини і забезпечується природним правом. Хоча природне право і не є обов’язковим для всіх індивідів, але держава може надати йому обов’язковості.