23.Виникнення і розвиток раціоналізму як напрямку в філософії Нового часу (р.Декарт, б.Спіноза,

Г.Лейбніц)Основоположником раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, сновні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву!

У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих.Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт розробив вчення „вроджених ідей”, які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. Це ідея Бога, аксіоми математики тощо.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум.

Розвиток вчення про субстанції в концепціях Декарта, Спінози, Лейбніца. Світ у філософській системі Декарта має певну ієрархію і розподіл (2 першооснови). Декартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної:

- природну, матеріальну субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна вимірюваність);

- духовну, мислячу субстанцію (ознака – мислення).

Над обома субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними.

Першопочатковий імпульс до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою силою матерії. Заклав засади механічного світогляду. У межах такого світогляду світ мислився не багатоякісним та ієрархічним, він поставав одноманітним, простим і зводився до чисел. Все можна було пояснити на основі механіки.

Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе Визначивши як основну властивість субстанції природи- самопричинність, Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу.

Лейбніц висунув теорію про монада (або про множинність субстанцій). Основні положення даної теорії (Монадологія) наступні: весь світ складається з величезного кількості субстанцій; ці субстанції він називає монада. Монада проста, неподільна, не має протяжності; оскільки субстанції активні і здатні до діяльності, вони мають духовний, нематеріальний характер; по своїй суті монада - це діяльність, єдине, що безперервно міняє свій стан; в силу безперервності свого існування монада усвідомлює себе; монади абсолютно замкнуті і незалежні один від одного

Всі існуючі монади Лейбніц ділить на чотири класи:

- "голі монади "- лежать в основі неорганічної природи (каміння, землі, корисних копалин);

- монади тварин - володіють відчуттями, але нерозвиненим самосвідомістю;

- монади людини (душі) - володіють свідомістю, пам'яттю, унікальною здатністю розуму мислити;

- вища монада - Бог.

24.Філософія епохи Просвітництва: вчення про суспільство; матеріалістичні концепції (Ж.Руссо, Д.Дідро, Ж.Ламетрі, П.Гольбах).У XVIII ст. ще більш закріплюється безмежна віра в науку, у людський розум. Якщо в епоху Відродження стверджували, що наш розум безмежний у своїх можливостях у пізнанні світу, то в XVIII ст. з розумом стали пов'язувати не тільки успіхи в пізнанні, але і надії на сприятливу для людини перебудову як природи, так і суспільства. Для багатьох мислителів XVIII ст. науковий прогрес починає виступати як необхідна умова успішного просування суспільства по шляху до людської свободи, до щастя, до суспільного благополуччя. При цьому здавалося, що всі наші дії, усі вчинки (і у виробництві, і в перебудові суспільства) лише тоді можуть бути гарантовано успішними, коли вони будуть пронизані світлом знань, будуть спиратися на досягнення наук. Тому головною задачею цивілізованого суспільства об'являлося всеосяжне просвітництво людей.

Багато мислителів XVIII ст. впевнено стали стверджувати, що першим і головним обов'язком будь-якого "істинного друга прогресу і людства" є "просвітління умів", просвітництво людей, залучення їх до всіх найважливіших досягнень науки і мистецтва. Ця установка на просвітництво мас стала настільки характерною для культурного життя європейських країн у XVIII ст., що згодом XVIII ст. було названо століттям Просвітництва, чи епохою Просвітництва.

В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології і субстанціональних основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, особливостей історичного процесу і перспектив розвитку людства.

Мислителі XVII-XVIIIст. піддали різкій критиці богословські концепції середньовіччя: вони розглядали історію суспільства як продовження історії природи і прагнули розкрити "природні" закони громадського життя. Це було пов'язано зі станом науки того часу, з пошуками єдиних, універсальних законів світу і відповідно єдиної науки. Життя суспільства уподібнювалася життю природи. Якщо вихідною ланкою в ланцюзі природних процесів є атоми, то таким атомом у суспільному житті представлялася людина. Як не різко розрізняються між собою люди, їх поєднує загальна основа – прагнення до самозбереження. З цього почуття народжуються пристрасті, що складають свого роду пружину людських вчинків: вони керують поведінкою людей з такою ж точністю, як фізичні сили визначають рух природних тіл.

Просвітителі XVIIIст. висунули ідею історичного прогресу (Дж.Віко, Ж.Кондорсе), сформулювали принцип єдності історичного процесу (Й.Гердер), заклали основи історії культури (Вольтер), обґрунтували положення про вплив на людину географічного й соціального середовища (Ш.Л.Монтеск'є, Ж.Ж.Руссо).

Вчення про суспільство та цивілізацію Ж.-Ж.Руссо

Шляхи переходу до розумно і справедливо улаштованого громадського життя шукав і один із представників французького Просвітництва Жан Жак Руссо.(1712-1778 рр.). Він сформулював і обґрунтував думку про те, що приватна власність є причиною суспільної нерівності, антагонізмів і виникнення держави. Основне джерело соціального зла він бачив у суспільній нерівності. З багатства виникають ледарство і розкіш, що веде до розбещення натур. Руссо розрізняв два види нерівності: фізичну, що виникає з різниці у віці, здоров'ї і т.п., і політичну, що виражається в різних привілеях, якими одні люди користуються на шкоду іншим. Стверджуючи, що в майновій нерівності корінь зла і нещасть людини, він проголошував зрівняльні (егалітарні) ідеї. Цивілізації, що освячує нерівність, Руссо протиставляв простоту і "безвинність" первісних людей. Соціальна нерівність породжує деградацію суспільних звичаїв.

Руссо одним з перших в історії філософської думки сформулював те, що пізніше одержало назву "відчуження" – досягнення цивілізації виявляються далекими розвитку людяності, вступають у конфлікт із гуманізмом. Руссо у своєму першому соціально-філософському творі "Про вплив наук на звичаї", який став блискучим ескізом усіх його майбутніх праць, повстав проти сучасної йому цивілізації як цивілізації нерівності. На питання, поставлене Діжонською академією: чи сприяв успіх науки поліпшенню звичаїв, він відповів, що розвиток наук і мистецтв сприяв не поліпшенню, а погіршенню звичаїв. Цей погляд не означав, що Руссо взагалі заперечував історичний прогрес, а напад на науки і мистецтва був для нього самоціллю. Його обурення було спрямоване, насамперед, проти культури, яка відірвана від народу й освячує суспільну нерівність. Руссо картав лицемірну етику пануючих класів, яка виродилася в "порожній" етикет, таврував мистецтво, чуже інтересам народу, критикував принципи виховання, що додають людині лише зовнішній лоск, але шкодять здравості його суджень і чужі ідеям гуманізму.

Таким чином, людська свобода не може бути безмежною і посягати на природні права інших людей. Свобода людини визначається Богом і забезпечується природним правом, яке в свою чергу дещо обмежує свободу. Природне право має оду з головних характеристик – це діяти за власним бажанням для зберігання власної сутності.

Матеріалізм епохи Просвітництва

Починаючи із середини XVIII ст. у Франції сформувалася плеяда мислителів-просвітників, більшість з яких стали видатними представниками матеріалізму. Серед них Ж.Ламетрі,Д.Дідро,П.Гольбах. Матеріалізм мав ряд особливостей: по-перше, матеріалізм механістичний, що відповідало тоді духу епохи Просвітництва, оскільки з усіх наук найбільш розвиненою вважалась механіка. по-друге, матеріалізм мав метафізичний характер, який полягав у розумінні розвитку як руху по замкненому колу, як кількісних змін, що мають не внутрішні, а зовнішні джерела. По-третє, французькі матеріалісти є войовничими атеїстами.

Денні Дідро-матеріаліст, просвітитель,письменник. У своїх філософських поглядах Дідро пройшов шлях від деїзму до матеріалізму й атеїзму. Першоосновою світу вважав єдину матеріальну субстанцію, яку механістично розглядав як сукупність непроникних тіл, що мають протяжність. Форму і перебувають у русі. Об'єктивними формами існування теорії, вважав простір і час. Залишившись у цілому в межах метафізичного матеріалізму, Дідро проте, висунув ряд діалектичних ідей. Він відстоював думку про внутрішню активність матерії. Доводив, що елементи матерії неподільні молекули є якісно різнорідними, такими, що мають внутрішню діяльну силу і чуттєвість. Метафізично заперечуючи наявність стрибків у природі. Дідро водночас відстоював цінні еволюційні ідеї про перехід неорганічної матерії в органічну, відкидав метафізичні уявлення про незмінність органічних видів і висловив здогад про їхню мінливість. У теоріях пізнання стояв на позиціях матеріалістичного сенсуалізму. Йому належить думка про органічний зв'язок чуттєвого досвіду і мислення як особливих ступенів пізнання. Дідро гостро критикував дуалізм і агностицизм. Виходячи з ідеалістичних позицій у поясненні суспільного життя, вважав, що характер суспільства залежить від законодавства і від форм правління, а тому вирішальний фактор суспільного розвитку вбачав в свідомості видатних осіб. У питанні про походження суспільства і держави дотримувався теорії «суспільного життя».

У своїх філософських конструкціях Ж. Ламетрі виходив з «фізики» Р. Декарта та сенсуалізму Дж. Локка. Він доводив, що існує єдина матеріальна субстанція — природа, яка постає у трьох формах («трьох царствах природи»): органічній, рослинній та тваринній. До «тваринного царства» Ж. Ламетрі відносив і людину, яка відрізняється від тварин лише більшою мірою чутливості та розуму. Ламетрі обґрунтовував вчення про душу людини як здатність останньої відчувати та мислити, про єдність душі та тіла, про повну залежність душевних явищ від стану тіла, про залежність суспільного життя від інтересів людей, які, у свою чергу, визначаються пануючими в суспільстві ідеями. Згідно з його переко­нанням, людина — це земна істота. Саме тому вона має право на особисте й земне щастя. Ж. Ламетрі закликав до життєрадісного й сенсуалістичного способу суспільно-індивідуального буття, до насолоди діяльністю, до творчості та свободи.

Гольбах стверджував, що первинність та нествориність матеріального світу, природи – існує незалежно від людської свідомості, яка безкінечна у часі та просторі. Він розвиває філософську ідею про матерію. Згідно з Гольбахом, матерія є сукупністю усіх існуючих тіл, де простими елементарними частинками цієї матерії є не змінні і неподільні атоми.Атоми мають основну таку властивість як протяжність, вага, фігура, не проникність та рух. Усі форми руху Гольбах зводить до механічного переміщення. На його думку, матерія та рух існують нероздільно. Він відкидає всезагальне одухотворення матерії, і вважає, що чуттєвість властива лише організованим формам матерії.Визнає наявність об’єктивної закономірності матеріального світу. В її основі завжди лежить постійний і не порушний зв’язок причин та дій. Людина, як стверджує Гольбах, — це частина живої природи, яка підпорядкована законам природи. Пізнати матеріальний світ ми можимо, але виходячи тільки із матеріального сенсуалізму.

25.Філософія І.Канта І.Кант-родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.

Творчість Канта можна умовно поділити на два періоди:

1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.), коли Ї. Кант виступає як стихійний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.

2) критичний ( з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається «критикою розуму» — змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою «критичну філософію» І.Кант виклав у трактатах:

«Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (розкрито етичні погляди філософа), «Критика можливості судження» (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).

Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної дільності і законів людського розуму і його меж.

Антиномії чистого розуму:

1)світ є простий і водночас складний

2)світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі

3)у світі існує свобода; немає в світі свободи; все необхідно

4)існує першопричина світу-Бог;не існує першопричини світу

26.Філософія Г.Гегеля."Філософія історії" – це лекційний курс із всесвітньої історії, прочитаний в Берлінському університеті між 1822–1831 pp.

Історичне значення "Філософії історії" полягає в грандіозному характері самої спроби дати викінчену картину всесвітньої історії, зрозуміти її як єдиний процес розвитку і поступального руху від нижчих форм до форм більш високих і досконалих. Ця спроба здійснювалася на ідеалістичних позиціях, але вона була по-своєму значною і справила величезне враження на сучасників (зокрема К. Маркса і Ф. Енгельса).

Раціональне в філософсько-історичних поглядах Гегеля: історичний підхід, спроба теоретично обґрунтувати принцип розвитку, підкоряючи йому як всезагальному закону всі галузі суспільного життя.

Гегель прагне уникнути і небезпеки розуміння історичного процесу поза діяльністю, інтересами і волею людей, і небезпеки зупинитися у вивченні його лише на тому розмаїтті окремих подій і фактів, сплетінні людських інтересів і дій, яке виступає як строкате видовище при першому підході до історії.

Внутрішній зв'язок, необхідність і закономірність в історії так чи інакше прокладають собі шлях. Але саме в діяльності людей, в їх боротьбі, інтересах, вчинках, прагненнях вони знаходять конкретну форму прояву.

Гегель підкреслює, що розвиток треба розуміти і досліджувати як саморозвиток, як розвиток, що відбувається за внутрішніми законами самого історичного явища.

Суть гегелівської системи полягає в тому, що філософ, по-перше, розуміє історію як безкінечне розгортання розуму, розвиток ідеї як субстанції, покладеної в основу історичного процесу.

По-друге, процес історичного розвитку внутрішньо пов'язаний, необхідний.

У Гегеля немає відповіді на питання про причини історичних змін, пояснення механізму зміни ступенів розвитку людського суспільства.

Правда, Гегель робить спробу пояснити зміну історичних народів. Так, історія – це процес усвідомлення свободи. Кожний народ і епоха в своєму духовному принципі досягають в усвідомленні свободи лише певного обмеженого ступеня і внаслідок цього повинні передати спадкоємність (послідовність) в пізнанні свободи наступним народам і епохам, які більш глибоко охоплюють істину.Але таке тлумачення, по суті, не вирішує проблему виникнення і зміни суспільних порядків.

27.Філософія Л.Фейєрбаха. Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика.

З Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення ма­теріалізму. Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід'ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмис­лити традиційне для класичної філософії поняття суб'єкта. Суб'єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська приро­да» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як уні­версальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто при­стосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру.

Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релі­гії. Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейєрбах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною божественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії- суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.

Атеїзм для нього був безпосередньо пов'язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відно­шення людей — колективістськими. Причиною виникнення релі­гії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей.

Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним допов­ненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності— це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму.

Філософія Фейєрбаха, незважаючи на її матеріалістичні та атеїстичні позиції, не була послідовно матеріалістична. У ро­зумінні історії людства, тобто суспільства, він був ідеалістом, а, критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діа­лектичний метод.

Отже, філософська система Фейєрбаха логічно завершувала німецьку класичну філософію та давала імпульс подальшому розвитку матеріалістичної філософії.