1. Загальна характеристика світогляду.

2. Філософія та світогляд.

3. Спільні та відмінні риси філософії з релігією та наукою

4. Джерела філософського знання.

5. Структура філософії. Основні філософські питання.

6. Особливості філософії, її роль в житті окремої людини та суспільства.

7. Особливості східної і західної філософії.

8. Філософія стародавньої Індії: основні періоди та школи (ортодоксальні та неортодоксальні).

9. Філософія стародавнього Китаю: основні риси та напрямки (конфуціанство, даосизм, легізм, моїзм).

10.Досократичний період античної філософії (мілетська школа, атомізм).

11.Філософські погляди Сократа.

12.Філософія Платона.

13.Філософія Аристотеля.

14.Основні напрямки античної філософії елліністичного періоду (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм).

15.Основні етапи розвитку середньовічної філософії.

16.Ключові проблеми середньовічної філософії.

17.Образ людини в епоху Ренесансу.

18.Соціально-політичні погляди мислителів Ренесансу (Т.Мор, Т.Компанелла, Н. Мак’явеллі).

19.Натурфілософська і природнича думка епохи Ренесансу (Дж.Бруно, М.Коперник, Г.Галілей).

20. Провідні світоглядні ідеї реформаційного руху.

21.Виникнення і розвиток емпіризму як напрямку в філософії Нового часу (Ф.Бекон, Дж.Локк, Д.Юм).

22.Соціально-політичні вчення Нового часу (Т.Гоббс).

23.Виникнення і розвиток раціоналізму як напрямку в філософії Нового часу (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц).

24.Філософія епохи Просвітництва: вчення про суспільство; матеріалістичні концепції (Ж.Руссо, Д.Дідро, Ж.Ламетрі, П.Гольбах).

25.Філософія І.Канта.

26.Філософія Г.Гегеля.

27.Філософія Л.Фейєрбаха.

28.Філософія марксизму.

29."Філософія життя" як філософський напрям (Ф.Ніцше).

30.Позитивізм: етапи становлення.

31.Прагматизм (Ч.Пірс, В.Джеймс, Дж.Дьюї).

32.Екзистенціалізм (Ж.-П.Сартр, А.Камю).

33.Психоаналіз (З.Фрейд, К.-Г.Юнг).

34.Неотомізм (Е.Жільсон, Ж.Марітен, К.Войтила).

35.Герменевтика: основні поняття та ідеї.

36.Філософія постмодернізму (Ж.Дерріда).

37.Особливості української філософії

38.Філософія за часів Київської Русі.

39.Філософія в Києво-Могилянській академії 17-18 ст.

40.Філософія Г.С.Сковороди.

41.Філософські ідеї в творчості Т.Г. Шевченка.

42.Філософська концепція П.Юркевича

43.Філософські погляди В.Вернадського.

44.Політична філософія української діаспори (В.Липинський, Д.Донцов).

45.Філософія в радянській Україні та в пострадянський період.

46.Загальна характеристика онтології та її становлення в філософській традиції.

47.Буття та його форми.

48.Матерія як філософське поняття, його еволюція в історії філософії.

49.Рух та розвиток, простір та час як категорії онтології.

50.Основні принципи діалектики та її альтернативи.

51.Свідомість як предмет філософського аналізу (походження, сутність, структура).

52.Проблема пізнання та істини (пізнаваність світу, структура та закономірності пізнавального процесу, концепції істини).

53.Особливості наукового пізнання та його відмінність від ненаукових форм пізнання.

54.Методологія наукового пізнання (емпіричний та теоретичний, загальнонауковий та конкретно-науковий рівні).

55.Людина як предмет філософської антропології (сутність людини, біологічне й соціальне).

56.Особистість і суспільство (соціалізація, індивідуалізація).

57.Проблеми сенсу життя, свободи, цінностей, творчих здібностей.

58.Суспільство, його структура.

59.Суспільство і природа.

60.Форми суспільної свідомості.

61.Значення матеріальних і духовних чинників для життєдіяльності суспільства.

62.Глобалізація і глобальні проблеми. Екологічні проблеми в світі та Україні.

63.Предмет філософії історії.

64.Основні підходи до визначення спрямованості історичного процесу.

65.Концепції історичного розвитку (К.Ясперс, О.Шпенглер, М.Бердяєв, С.Хантінгтон, А.Тоффлер).

66.Поняття "цивілізація" в філософії історії.

67.Співвідношення понять «культура» і «цивілізація» в філософії історії.

68. Основні соціально-філософскі концепції економічної діяльності та методологія економічних досліджень (А.Сміт, К.Маркс, Г.Зіммель, М.Вебер, Дж.М.Кейнс, Ф.Хайек).

69. Етика та економіка.

1. Світогляд, його сутність і структура. Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень про світ, переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких людина відноситься до дійсності, до інших людей і самої себе. Cвітогляд людини має інтегративний, цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом з тим світогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому виділяються відносно самостійні компоненти. До найважливіших з них відносяться: знання, цінності, почуття, переконання, оцінка минулого і віра в майбутнє, воля. Знання — це ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. Слід зауважити, що у світогляд входять не, всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєвоважливими для людини. , Цінності — позитивне або негативне відношення до явищ оточуючого світу, яке грунтується на потребах та інтересах людей, культурі певного соціуму.Почуття —- емоційно-чуттєве переживання людиною явищ природи, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій.

Переконання — інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людина орієнтується у своєму житті.

Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду. Людина живе не лише в «тепер», яке є миттєвістю, а й проектує своє майбутнє, а також оцінює минуле.

Воля — психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Воля — це серцевина особистості, те, що робить людину особистістю.

В структуру світогляду варто включити і самосвідомість. Це — один із найістотніших компонентів свідомості, який полягає в усвідомленні себе в якості суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок, мотивів поведінки та ідеалів, свого становища в природному і соціальному середовищі.

Ще раз хочемо наголосити на тому, що світогляд, як і свідомість загалом, має цілісний характер і тому всі структурні елементи світогляду взаємопов'язані між собою і взаємовпливають один на одного.

2. Філософія і світогляд: сутність і співвідношення. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: світогляд – це форма суспільної відомості; світогляд – це форма самоусвідомлення особистості ; світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі т.ін

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. 1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п. 2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”. 3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо). 4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах. 5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

3.Філософія і релігія, наука: порівняльний аналіз. Взаємовідносини між релігією і філософією історично мінливі і різноманітні. Якщо матеріалістична лінія філософії протиставляє себе релігійному світогляду, то різні напрямки ідеалістичної філософії неодноразово вступали в союз з теологією, що виражається у формуванні витончених, рафінованих форм релігії. Найбільш тісним цей союз виявився в традиціях східної культури, в якій не завжди навіть визнається відмінність між філософією та релігією як окремими формами суспільної свідомості

Філософія й релігія мають зовсім різні завдання й суть різні по суті форми духовної діяльності. Релігія є життя в спілкуванні з Богом, що має метою задоволення особистої потреби людської душі в порятунку, у відшуканні останньої міцності й задоволеності, непорушного щиросердечного спокою й радості. Філософія є, по суті, зовсім незалежне від яких-небудь особистих інтересів вище, завершальне збагнення буття й життя шляхом розсуду їхньої абсолютної першооснови. Але ці, по суті, різнорідні форми духовного життя збігаються між собою в тім відношенні, що обидві вони здійсненні лише через спрямованість свідомості на той самий об'єкт - на Бога, точніше, через живий, досвідчене розсуд Бога. Звичайно, абстрактно міркуючи, можливо уявити собі й зворотному співвідношенню - саме зроблена розбіжність шляхів здійснення обох завдань.

Відносно релігії твердження не вимагає, звичайно, особливого доказу; ми можемо тут спокійно надати окремим парадоксалістам праця, всупереч загальнолюдському досвіду, доводити протилежність. Навпаки, відносно філософії будь-яке твердження вимагає остаточного з'ясування й доказу, аж ніяк ще не вичерпаного попередніми загальними міркуваннями.

Релігію та філософію об’єднує те, що вони є різновидами світогляду і подають людині основні життєві орієнтири. Вони виконують роль наставника, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті догм як істини, а філософія намагається розглядати усе критично і доводити те, що розглядає до рівня розуміння. Релігія – соціальна інституція, а філософія – інтелектуальна форма осмислення світу.

Філософія і наука: порівняльний аналіз. Філософія протягом усього свого розвитку була пов'язана з наукою, хоча сам характер цього зв'язку, а точніше, співвідношення філософії і науки з плином часу змінювалося.

Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.

Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.

“Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так би мовити, “незацікавлене”, “байдуже” знання. Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки суще, але й належне. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне”

4.Джерела філософського знання. Виникнення філософії — це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об´єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина — світ", вся історія розвитку філософської думки — це процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності.

Ідеї і уявлення, які традиційно відносяться до компетенції філософії, почали зароджуватися вже в далеку давнину. Розвиток продуктивних сил суспільства, суспільний розподіл праці, зародження приватної власності, поява класів як економічних, а потім і політичних соціальних груп, пов´язаний з класами поділ розумової і фізичної праці - усе це виступило як соціально-економічні передумови зародження філософії. Безпосередніми ж передумовами її становлення виступили накопичені до моменту розкладу первіснообщинного ладу знання людини про себе і про навколишній світ.

Філософія, що зароджується, протиставляє міфологічній картині світу і становищу людини в ньому не тільки інше світорозуміння, але і сам спосіб усвідомлення світу. Поділ праці, розвиток ремесел, економічне зростання і розвиток економічних зв´язків, торгівлі, формування полісів і розвиток полісної демократії в умовах соціальної диференціації створювали передумови для появи свідомого теоретичного, раціонального ставлення до світу, для протиставлення суб´єкта й об´єкта, для усвідомлення суб´єктом самого себе як активного діяча. Найважливіше значення мало нагромадження позитивних знань про природу, поява, удосконалення і поширення писемності.

Крім того, формування філософії пов´язане тісними узами з попередніми етапами духовного становлення людини. Тому її становлення — це тривалий історичний період і складний суперечливий процес відмежування від міфологічних поглядів.

5.Структура філософії. Основні філософські питання

Усі філософи в різні періоди історії людства розробляли такі основні системи знання – філософські теорії: 1. Онтологія – вчення про сутність буття світу, що оточує людину. Онтологія —розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. 2.Гносеологія – теорія пізнання світу, способів отримання нового знання, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. 3. Антропологія – вчення про сутність людини, філософське вчення про природу (сутність) людини. Напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. Методологія – вчення про методи пізнання та перетворення дійсності. 4.Праксеологія – теорія результативної діяльності (предметом дослідження є можливе ефективне перетворення) 5.Аксіологія – вчення про цінності, їх оцінку. 6.Етика – вчення про те, що таке добро і зло, як людина повинна оцінювати свої вчинки.

7.Естетика – вчення про прекрасне. 8.Соціальна філософія – предмет осмислення людини і суспільства. У сучасному світі наука є розгалуженою системою знання і вона продовжує розвиватися, виникають нові напрями, а з ними нові розділи філософії.

філософські питання. Філософія — особлива форма пізнання світу, що досліджує найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду. Основні теми дослідження філософії безпосередньо пов’язані з людиною, Богом, природою, що й досліджує філософія.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.

Теми дослідження філософії змінюються з часом, це пов’язано з розвитком цивілізації, людини та її думки. Виникають нові напрямки у філософії, нові гіпотези, твердження і з ними і нові теми дослідження.

В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше — Всесвіт? Який між ними зв'язок, залежність? Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, методи, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності — Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства?

Це далеко не повний перелік "вічних" філософських проблем. Розвиток суспільства, пізнання висуває нові й нові філософські проблеми. Під впливом нових знань і нових духовно-культурних та соціальних умов "вічні" філософські проблеми також вирішуються по-новому.

6.Особливості філософії, її роль в житті окремої людини та суспільства Філософія це система певних знань про природу, суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають свої особливості:

1.Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі.

2.Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”. 3. Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити рух і розвиток – біжучість всього існуючого.

4.І, нарешті, останнє. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.

Термін метод у широкому розумінні -шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття методологія у філософії має два значення: перше - система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге - вчення про систему, теорія методу. Методологія - наукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології - здійснювати критичні функції у ставленні до науки. У сучасній філософії проблеми методу і методології обговорюються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології, структуралізмі та ін.

Філософія використовує дуже багато методів, таких як синтез, аналіз, аналогія, індукція, дедукція, феноменології, діалектики, метафізики та ін.

Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи — діалектика і метафізика, утверджує думку про множинність філософських методів. Існування різноманітних шкіл і напрямів у філософії пояснюється саме різноманітністю філософських методів.

Філософський світогляд: його роль у житті особи та суспільства. Філософський світогляд — світогляд, основою якого є раціональне, філософське усвідомлення світу.

Світогляд є система поглядів на світ в цілому, на місце людини у реальній дійсності, її відношення до цього світу, а також обумовлені цими поглядами основні цілі життя та цінності. Філософія – це теоретично відображений світогляд, система найбільш загальних теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, пояснення різних форм відношення людини до світу, що виступає у понятійній, категоріальній формі, спирається на досягнення наук про природу і соціум та володіє доказовістю.

Розрізняють поняття (рівні) світогляду: світовідчуття, світосприйняття, світоуявлення, світорозуміння, світовідношення. Якщо світовідчуття, світосприйняття, світоуявлення є емоційно-образне бачення світу, то світорозуміння є чисто понятійне, інтелектуальне бачення світу. Світовідношення ж визначає спрямованість бачення світу (оптимістична, песимістична)... Найважливішими елементами світогляду є: почуття, знання, ідеали, переконання, воля, критицизм, віра, надія, любов.

Філософія – духовний процес, що відбувається в сфері людської культури, тісно пов’язаний з її різними областями. Вихідний пункт світогляду невіддільний від особливостей існування людини, від її потреби осмислити своє місце в світі. Для кожного індивіда весь світ розколотий на дві частини: на “Я” та “не-Я”, включаючи природу та суспільство. Питання про відношення людини до світу є головним питанням світогляду, з яким співвідноситься проблема щастя, сенсу життя та ін. Всі ці питання є екзистенціальними, бо нерозривно пов’язані з існуванням людини, з осмисленням перспектив свого буття. Поряд з індивідуально-екзистенціальним, витоками світогляду має місце також соціально-групові, художньо-естетичні, внутрішньо наукові та ін. витоки.

Філософський світогляд відіграє домінуючу роль як у житті окремої людини, так у суспільстві загалом. У сучасному світі для того, щоб краще вміти користуватися життям, людині потрібно мати всій власний світогляд, за яким вона буде жити, ставитись до природи, оточуючих. Світогляд суспільства формує традиції, культури націй, тому його роль домінуюча.

7.Особливості східної і західної філософії.Філософія Стародавнього світу зародилася у трьох центрах цивілізації: Індії, Китай, Стародавня Греція. На Сході (Індія) у філософії висловилися особливості менталітету самозаглиблений, самоспоглядання , що шукає і осягає істину в глибині власної духовного життя, тому тип світогляду можна назвати споглядальним. Але піти у самого себе від світу до кінця неможливо. Відмовитися від природи можна, тільки дотримуючись правила духовної практики. Інша стихія Сходу - культура Китаю - породила філософію, звернену до природи і її життєвим силам. Звідси тип світогляду - натуралістичний, де у відношенні до світу людина відчуває себе частиною природи, її духовний творчий.

Західна цивілізація бере початок у Древній Греції. Греки побачили у світі об'єкти для аналізу. Ставлення до світу виразилося у світогляді дослідника, суворо дотримує дистанцію між собою і об'єктом, який прагне і що встановлює діалог у відносинах, що аналізує самі ці відносини. По суті сучасні західні філософи є сторонніми спостерігачами — вони лише узагальнюють, коментують що відбувається, намагаються концептуально оформити істинність того чи іншого явища і набагато рідше — підкріпити свої теоретичні викладення власною практикою.

Однак так було далеко не завжди. Протягом майже усієї своєї історії західна філософія розглядала саме широке коло практичних питань, і лише тоді, коли нові напрямки в науці взяли на себе її функції, західні мислителі стали обмежувати сферу вишукувань створенням значеннєвих формулювань.

Східна філософія пішла іншим шляхом, не обмежуючи пошуком раціональних доказів і не ідучи від рішення життєво важливих, фундаментальних питань. Тому індуїзм, буддизм, джайнізм, конфуціанство і даосизм по праву можуть вважатися як релігійними, так і суспільними дисциплінами. У той же час практична сторона цих навчань невіддільна від філософського і релігійного осмислення буття і природи речей як таких і, більш того, заснована на них. Таким чином, мудрість Сходу органічно компілювала філософію і психологію, соціологію і релігію. Іншими словами, східному філософу, на відміну від його західного колеги, не приходиться шукати свою нішу й обмежуватися дослідженням вузького кола прикладних задач.

8.Філософія стародавньої Індії: основні періоди та школи (ортодоксальні та неортодоксальні). У II— І тис. до н. е. процес становлення філософського знання охопив територію Стародавньої Індії, де й з’явилися перші філософські традиції та школи. Підтвердження цього знаходимо в ранньому релігійно-літературному тексті — «Ведах». У них у міфологічній та релігійній формі сконцентровано всі існуючі на гой час знання, характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.

До ідей філософії Індії насамперед належали ідеї, які віддзеркалювали взаємовідносини світу й людини, існування вищої об’єктивної реальності, недоступної для безпосереднього сприйняття (Брахма), єдність цілісної духовної субстанції (Брахман), існування індивідуальної душі (Атман), можливість перевтілення душ (сансара), безсмертя душі, закон відплати (карма) та ін..

Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування в матеріальному світі. Людина усвідомлює своє страждання, а тому перебуває в постійному пошуку шляхів його уникнення чи подолання. Головною причиною страждання вважали залежність людини від впливу на неї Всесвітнього закону (карми).

Таким чином, сенсом людського житгя стає прагнення управляти своєю кармою аби подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього. Інакше кажучи, кожну мить свого життя людина має використовувати для управління своєю кармою, щоб забезпечити собі щасливе майбутнє. Розмірковуючи над причинами існування зла в світі, давньоіндійські філософи зробили висновок: головна причина зла — це незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв’язки, що існують у житті та Всесвіті. Отже, стверджували вони, звільнення від зла, страждань можливе лише через пізнання істини та адекватних їй правил поведінки. Істину людина отримує як

одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя.

Узагальнюючи, зауважимо, що давньоіндійська філософія пройшла кілька етапів розвитку:

Ведичний період (1500— 600 рр. до н. е.) — збігається в часі з розселенням арійців і поширенням їхньої духовної культури, виникнення ведичної релігії, брахманізму й формування Вед.

Епічний період (III— II ст. до н. е.) — від ранніх Упанішад до даршанів (систем філософії). Найвідомішими першоджерелами були епоси «Махабхарата» й «Рамаяна». У цей час виникають буддизм, джайнізм, чарвака-локаята й класичні філософські школи — санкх’я, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта.

Ера сутр (II ст. до н. е. — VII ст. н. е.), що містить у собі скорочені та узагальнені філософські системи. Вона завершує період давньоіндійської філософії.

Ортодоксальні школи визнавали авторитет Вед до них відносять: 1.Санкх’я — філософська система, що розвивала ведичне вчення й була відома своїм дуалістичним світобаченням. Засновником цієї школи вважають мудреця Капілу, який навчав, що існує два вічних джерела світу, дві першопричини — пуруша {чистий дух) і пракріті {матерія) — основа всього багатогранного світу. Пуруша є носієм чистої свідомості, як першопричина світу він є абсолютно пасивним і не здатний діяти самостійно. Пракріті, навпаки, є активною енергією (силою), яка не має свідомості й власного вектора розвитку.

Санкх ’я пропонує шлях до звільнення від страждання, де першим кроком є необхідність усвідомлення того, що «Я» й тіло — це різні субстанції. Тому «Я » має уникати матеріальних бажань, світських цінностей життя з метою зміни своєї карми й отримання вічної істини життя.

2.Школа йоги . Засновником йоги вважають філософа Патанджалі, автора праці під назвою «Йога-сутра» Елементи вчення йогів частково містились у Ведах, що орієнтували людину на отримання надприродних здібностей шляхом спеціальної духовної практики (аскетизму, глибоких роздумів, концентрації думки), а також в «Упанішадах» і «Махабхараті», де йога розглядалась як спосіб отримання істинного знання.

Безпосередньою філософською основою йоги стає санкх’я.

Традиційно йогу поділяють на чотири різновиди: — джнана-йога, карма йога, бхагті-йога , раджа-йога

3..Школа вайшешика — одна з ортодоксальних даршан давньоіндійської філософії, як вважається, вона заснована мудрецем Улука на прізвисько Канада

Головним текстом, в якому зафіксовано її положення, є «Вайшешика-сутра».

Згідно з філософськими поглядами вайшешика, увесь світ складається із субстанцій, якостей, дій, усезагальності, особливості, присутності та небуття. Субстанція містить дев’ять елементів (земля, вода, вогонь, повітря, ефір, час, простір, душа, розум). Перші субстанції складаються з невидимих першоелементів (атомів). Вайшешика традиційно трактує мету людського життя як позбавлення душі від матеріальної залежності, що в повсякденному

житті означає закінчення всіх мук і страждань.

4..Школа ньяя як ортодоксальна філософська система мала дуже багато подібного з давньоіндійською філософією вайшешика. Вона стала відома завдяки своїй філософській логіці в той самий час, коли вайшешика стала більш відомою завдяки розробці проблем пізнання. Першоджерелом школи ньяя вважають «Ньяя-сутру». У філософських концепціях ньяя стали визначальними оригінальні ідеї про людину, її долю, ставлення до Бога. Засновником школи вважають філософа Акшонаду Готаму Він запропонував власний аргумент, який доводить існування Бога — усе в світі має причину, отже, світ має причину — Бога.

5.Школа веданти з’явилась як результат інтерпретації основоположних положень Упанішад. Її засновниками вважають мудреців Шанкару, Рамануджи, а також відомого мудреця Бадараяну, автора «Брахма-сутри». Засновники веданти розробили ідею існування єдиної душі (атмана) як єдиного бога Брахми. Усе, що існує в світі, — це Бог, а отже, душа є також Богом, тому Бог є єдиною реальністю в світі (монізм).

Світ — це ілюзія, подоба справжньої реальності. Бог створює світ за допомогою майя (ілюзії). Під час отримання істини про остаточну мудрість світу людська душа втрачає ілюзії, що є результатом чуттєвого пізнання світу, піднімається до Бога й стає вільною, тобто отримує вічне й незмінне щастя.

6.Школу міманси було засновано мислителем Джайміні Головним доробком міманси вважали «Міманса-сутру». Ця школа продовжувала культово-ритуальні традиції Вед. Відповідно до вимог міманси від правильного виконання жертвопринесень залежить можливість отримання істинного знання, а отже, й звільнення від матеріальної залежності.

Міманса абсолютизує словесне знання Вед. Послідовники міманси вважали, що Веди існують вічно, вони не були створені Богом і лише інколи нагадують про себе під час тлумачення їх тексту пророками.

Неортодоксальні філософські школи.—не визнавали їх авторитету Вед. До неортодоксальних — джайнізм, чарвака-локаята, буддизм.Як релігійно-філософська система буддизм виник у VI— V ст.до н. е. Відомо, що засновником буддизму -принц Сіддхартха Гаутама, Його вчення кладається з чотирьохблагородних істин: 1. Життя є страждання2. людське страждання — це результат незнання істини 3. Страждання можна позбутися, ліквідувавши залежністьвід матеріальних пут світу, 4. Є спосіб звільнення, який дає змогу подолати страждання в матеріальному світі.Для цього треба здолати вісім сходинок: правильна позиція,правильна мова, правильна думка, правильний спосіб життя, правильна діяльність, правильне вміння, правильна увага й правильна концентрація думки. Долаючи ці сходинки отримуєш істину, яку називають станом нірвани — Великого звільнення. філософських висновків: усе в світі змінюється, у ньому немає нічого постійного, усе перебуває в безперервному становленній зникненні; усі предмети зовнішнього світу взаємопов ’язані й взаємозалежні. Ніщо не існує само по собі. дж айнізм (у 500 р. до н. е.).Його засновником був Махавіра Вардхамана або Джина (Переможець круговороту перероджень і карми), деякі відомості про Махавіру. Він народився в аристократичній сім’ї, у28 років залишив домівку й упродовж 12 років подорожував Індією як проповідник-аскет, отримав прозріння (істину), а потім ще впродовж ЗО років проповідував свої погляди. джайнізм ґрунтуються на визнанні існування двох вічних ніким не створених субстанцій: дживи {букв. «ж ивої душі, свідомості, вічності, активності,дії») та адживи {«неживоїматерії, простору й ефіру»). Існуючі субстанції перебувають у певній взаємодії, де головною тенденцією є звільнення душі від матеріальної залежності. Джайни не вірили в існування Бога, вони вважали, що необхідно вірити лише у вчення джайнізму, доповнене обов’язковими для виконання п ’ятьма доброчинностями (ахімса, милосердя, чесність,стриманість у словах, думках і справах, уникнення земнихі тілесних бажань), які приведуть душу до найвищого рівня блаженствай щастя. У результаті душа стане Параматманом. окремій людині, тому всі мудрі люди — це вияв існування божества. Місце Бога на земліпосідають мудреці), які порівняно з іншими людьмиє всесильними й всезнаючими. Ш кола чарвака-локаята вважалося першопричиною світу. чотири елементи (землі, води,вогню, повітря). Головним джерелом істинного знання про світ є чуттєве сприйняття. Людина живе лише один раз, тому вона повинна думати про щасливе життя не в майбутньому, а в цьому житті. В етичному сенсі метою людського існування є багатство й насолода («доки живемо, доти щасливі»).