26. Нове розуміння: фізика, логіка, етика Епікура.

Непослідовність філософії стоїків – як матеріалісти вони обожнювали вогонь, а будучи сенсуалістами, припускали раціональне передбачення відчуття в пізнанні та протилежний відчуттю обов’язок в етиці, – була на матеріалістичних засадах подолана у вченні Епікура. Епікур стверджував, що відчуття з абсолютною достеменністю повідомляють нам про речі. Істинні навіть видіння безумців і сплячих, а розумові передвизначення суть відбитки в душі, утворені знову таки завдяки відчуттям. Почуття кажуть нам і про те, що таке “добре” і що таке “погано”: страждання завжди “погане”, втіха ж є благом. Однак пристрасть до втіхи, що не знаходить належного задоволення – страждання не менше за біль. Тому мудрець повинен вміти контролювати свої бажання. Аби уникнути збурення від зовнішнього впливу, епікуреєць сповідує принцип “Проживи непомітно!” і дорожить дружбою близьких за духом йому людей. Епікур відродив демокритівський матеріалізм, додавши до нього кілька оригінальних ідей. Атоми, вчив у затінку Саду філософ, падають у порожнечі з однаковою швидкістю доти, доки не зазнають самодіяльного (спонтанного, тобто не детермінованого ззовні) відхилення. Останнє відповідає за зіткнення атомів, їхнє зчеплення й утворення тіл. Визначений у такий спосіб атом як початок буття не потребує більше жодного іншого початку. Позаяк атом відхиляється “коли захоче”, а не коли йому “велить” закон (природи або Бога). Епікурейці умозаключають і від фізики до етики, знаходячи обґрунтування вільної самоволі людини у випадкових відхиленнях атомів, і від етики до фізики, коли з очевидної всякому нестоїкові свободи самоволі людини виводять спонтанність як основний принцип світобудови. Серед великої кількості шкіл античної язичницької філософії епікуреїзм викликав найбільше несприйняття з боку ідеологів християнства, що підкорило західний світ. Причиною тому була і противна християнській доктрині апологія чуттєвої насолоди, й атеїстичне ставлення до богів, котрих Епікур заслав у міжсвітов’є, де вони перебувають у блаженнім бездіяльнім стані, байдужні до людських турбот і благань. Несприйняття епікурейського гедонізму й атеїзму християни пронесли через століття. У ХVIII ст., наприклад, у підручнику історії філософії можна було прочитати таке: «Каїн був людиною злою, це відомо: отже, сповідав і вчив епікуреїзму; але кого, коли і як, це ніхто сказати не в змозі»

27. Етика стоїків

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. є.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у су­спільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повся­кденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах.

Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відпові­дальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, приро­ді. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви­багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна вироби­ти ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність пе­реживань, безпристрасність, загальне блаженство).

В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого на­пряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360—270 рр. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої моральної свободи. "Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити" (Сенека).