32.Головні риси філософії доби Відродження

Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. За своїм змістом вона є подвійною і суперечливою. Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм);східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання. У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки). Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птолемея. Основні риси філософії Відродження:

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

Характерним представником пантеїстичного розуміння природи був німецький карденал Микола Кузанський. Природу і людину Микола кузанський розглядає як творіння Бога, який є найвищим абсолютним буттям. Однак розвиваючи ідеї пантеїзму, він фактично заперечує створення світу Богом. Зближуючи з природою, вчений приписує останній божественні атрибути і передусім безконечність у просторі. Філософ стверджує, що Земля не є центром світу.Містикою, магією, алхімією характеризується філософія Парацельса. Світ за Парацельсом, створений на заснованні Богом першоматерії, що становить саморозвиваючу цілісність. Микола Коперник створив геліоцентричну систему, що заперечувало систему християнських поглядів на світ, зміцнювало думку і переконалість про необмежені властивості людського розуму в пізнанні істини. В епоху Відродження виникають утопічні вчені. Вони зв’язані, передусім, з працями англійського

гуманіста Томаса Мора та італійського монаха Томмазо

Томас Мор в “Утопії” роздумує про соціальні та політичні проблеми

епохи. Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від

етичного гуманістичного антропологізму –через платоністські синтези й

одухотворення космосу –до натурфілософії, яка дедалі більше ставала

аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та

досить віддаленою від живої різновимірної людини.

33. Політична філософія Н Макіавеллі

Епоха Відродження радикально змінила не тільки тлумачення людини та її культури, не тільки звільнила їх від диктату релігії, а й радикально змінила зміст соціальних і політичних теорій. Макіавеллі і Кампанелла, а згодом Гоббс і Спіноза стали розглядати державу очима людини і виводити природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Ніколо Макіавеллі розробив одну з перших світських державно-правових концепцій у XVI ст. Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Одна з найважливіших заслуг Ніколо Макіавеллі полягає в тому, що він вперше в історії відокремив політику від моралі і релігії і зробив її автономною, самостійною дисципліною, із властивими їй законами і принципами, що відрізняються від законів моралі і релігії. Узагальнюючи практичний досвід історії, Н. Макіавеллі зро­бив фундаментальне відкриття: життєдіяльність людей ґрунто­вана на індивідуальному матеріальному інтересі. Людина, пи­сав флорентійський філософ, радше забуде й пробачить вбивст­во батька, ніж вилучення майна!Розвиваючи вчення про природний егоїзм людини, зумов­леність егоїзму матеріальним інтересом, а ширше — приватною власністю, Н. Макіавеллі завершив справу, розпочату антични­ми мислителями, зокрема Демокрітом, Платоном та Арістоте­лем. Філософ чітко показав, що матеріальний інтерес, тобто при­ватна власність, є рушійною силою суспільного життя людей, що саме в приватній власності лежить ключ розгадки таємниці соціальної інтеграції (чи дезінтеграції), що саме приватна влас­ність зумовлює спрямованість соціальних процесів, напруже­ність соціальних конфліктів, поведінку людей практично в усіх сферах їхнього суспільного життя. Якщо це так, міркував Н. Макіавеллі, то виникає пара­доксальна ситуація: матеріальні інтереси (потреби, запити) лю­дей можуть не тільки не збігатися, а й суперечити один одному. Для уникнення конфліктів, очевидно, потрібні якісь «надіндивідуальні» сила та воля, які б утримували людей від конфрон­тації. Досвід показує, що релігія та мораль такими силами бути не можуть. Саме тому, робить висновок Н. Макіавеллі, й потріб­на держава як механізм регуляції інтересів і майнових (приват­новласницьких) суперечок. Служіння державі, зміцнення її по­зицій — мета і сенс людського життя. У цьому ж Н. Макіавеллі вбачав запоруку реалізації людського щастя. Філософ відкидає релігійне вчення про державу й обґрунтовує розуміння держав­ної влади як юридичної організації, яка ґрунтує свою діяльність на певних законах. Звільнення вчення про державу від « теологічних нашарувань » (тобто від Бога) було другим фундаментальним філософським відкриттям Н. Макіавеллі. Воно поклало початок розгляду держави, за словами Н. Макіавеллі, «людськими очима», ана­лізу природних законів її (держави) розвитку, спираючись на досвід, розум, пізнання, а не на теологію. Філософська традиція від Античності до Відродження реаль­ності «суспільства» (соціуму) та «держави» ототож­нювала. Н. Макіавеллі першим показав, що це — різні речі, що суспільне життя є реальністю більш широкого масштабу, ніж держава, що держава е однією із складових суспільства, його ор­ганізаційним стрижнем, що вона виконує інші (притаманні лише їй) функції. Зазначене відкриття дало поштовх для розвитку нової теоре­тичної дисципліни — політології, виходу останньої з предмет­ного кола соціальної філософії. Суспільно-громадське життя, стверджував Н. Макіавеллі, визначає «фортуна» — тобто об'єктивна закономірність. Люди­на (як розумна істота) може пізнавати її, використовувати (за­кон) з метою осягнення «блага». Для впорядкування різно-спрямованих прагнень потрібна сильна держава, а для керівництва — досвідчений і твердий у своїх рішеннях політик. Володар повинен уособлювати якості людини та звіра, писав Н. Макіавеллі, а серед звірів слід уподібнитися до лева та лиси­ці. Це допоможе володареві «розігнати вовків», перемогти во­рогів і убезпечитися від поразки. Сила Н. Макіавеллі полягає в тому, що він одним із перших, якщо взагалі не першим, перебрав на себе відповідальність за спростування теологічної моделі держави (й суспільства взагалі) й водночас побудови її «світської» моделі, ґрунтованої на мате­ріальному інтересі людини.