Стадії самореалізації

Перша стадія – це стан верблюда, який на своїх плечах носить тягар усіх зобов'язань, що диктує йому мораль суспільства. Він почуває себе рабом тих доброчесностей, що уже давно стали нормою. Для особи однією з істотних потреб є потреба виконання громадського обов'язку (соціальних очікувань). Саме тому в машину тоталітарних режимів добре вписувалися особи, але абсолютно не вписувалися індивідуальності, яких вона безжально знищувала.

На другій стадії людина не хоче більше так жити, вона скидає з себе ці моральні пута і стає гордим левом. Така людина вже може сама творити нові цінності. Починається процес перетворення людини у надлюдину. Людина на цій стадії прокладає шлях до своєї мети, до надлюдини. За Ніцше, це є стадія "великого звільнення", адже людина починає дивитись на світ і на себе по-новому. Вона бачить, наскільки існуюча мораль вичерпала свої сили, а дрібні доброчесності їй надокучили. Ця стадія є часом "великої зневаги". Зневага до всього вищого і дріб'язкового відкриває шлях до подолання песимізму. Ніцше закликає знищити дух тягаря, що висмоктує з особистості останні сили, руйнуючи її зсередини. І тільки на цій стадії особистість стає індивідуальністю.

Далі лев перетворюється на дитину, котра є символом нового життя. Проте це перетворення є справою тимчасовою. Воно є ключовим моментом на шляху людини як нового творця моральних цінностей. Але вони повинні носити автономний характер, бо інакше усі старання людини будуть даремними і вона знову повернеться до стадії верблюда. Людина, котра прагне вийти за межі своєї індивідуальності, подолати себе і стати надлюдиною, повинна розвивати свою волю до могутності, стати сильною зсередини, полюбити своє власне "Я". Егоїстична людина дієва та рішуча, шукає небезпек, владолюбна і жорстока, коли це потрібно для підтримання внутрішньої енергії та сили духу. Ніцше вважає, що за своєю суттю людина є егоїстом. Говорячи про самолюбство, Ніцше не мав на увазі вузький індивідуалізм, який обмежувався лише власним"Я". Він намагався повернути цьому поняттю чисто моральний зміст. Людина повинна стати на шлях того, хто любить себе, і з часом вона зможе вийти на шлях, який приведе її до здатності любити інших. Любов до себе є особливо важливою, оскільки вона містить у собі фізіологічну цінність, готовність людини до повноцінного життя. А в повноцінне життя людина потрапляє коли самореалізується, стверджується в соціумі як особистісна індивідуальність.

70. Р. Декарт. “Розмисли про першу філософію”.

Р. Декарт (1596 — 1650) вважав, що за допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р. Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки".

Декарт, у «Роздумах про першу філософію» під поняттям «Бог» розумів «украй досконалу істоту». А таке визначення «Бога», на думку Декарта, дає підстави твердити, що Бог справді існує, оскільки, вважає філософ, існування— це «своєрідна досконалість». Якщо Бог — щось украй досконале і якщо його існування — досконалість, то звідси випливає, що Бог існує, і заперечувати це означає вступати у суперечність із собою. Декарт доводить, що існування так само неможливо відокремити від сутності Бога, як і те, що сума трьох кутів трикутника дорівнює двом прямим кутам, неможливо відокремити від сутності трикутника, або ідею гори неможливо відокремити від ідеї ущелини. Тому однаково суперечливим буде вважати, що Богові (тобто найдосконалішій істоті) бракує існування (досконалості), як і уявити гору без ущелини. Людина не спроможна мислити Бога без існування (що означало б найдосконалішу істоту без найвищої досконалості), так само, як не могла б мислити коня, що має крила або їх не має.

Іншими словами, Бог уявляється найдосконалішою істотою. Якщо ця істота не має ознак буття, то вона недостатньо досконала, і людина вступає в суперечність із собою, усунути яку можна, лише визнавши існування Бога.

Декарт говорить про те, що в нашому мисленні не може бути таких ідей речей, які б не існували насправді. Навіть якщо ми уявляємо кентавра, ти використовуємо реальний образ людини і коня, тобто уявний образ ми створюємо з реально існуючих речей. Отже, в нашому мисленні закладена ідея найдосконалішої, нескінченної істоти. Ця істота є Бог. Ця ідея не могла виникнути з нізвідки, значить Бог дійсно існує.

В творі «Роздуми про першу філософію» Декарт також намагається відшукати критерій дійсного (реального) існування речей. Філософ починає з самого себе, доводить своє власне існування. Хід його міркувань полягає в наступному: я мислю, і було б абсурдним вважати, що процес мислення може відбуватися без суб'єкта мислення, тому я, безсумнівно, існую. «Звідки мені відомо, ніби, крім перерахованих, не існує інших речей, щодо яких не може бути жодного сумніву? Але ж я переконав себе в тому, що на світі нічого немає - ні неба, ні землі, ні думок, ні тіл, а тепер, мене самого також не існує? Однак коли незабаром я себе в чомусь переконав, значить, я все ж існував?» Ідея самого себе як речі мислячої представляється ясно і чітко. Те ж саме ми можемо сказати і про ідею бога - вона представляється нам ясно і чітко, оскільки повинна бути досконала і нескінченна причина всього, а в даному випадку мене самого. Що стосується речей, то вони, безсумнівно, реальні і наше знання про них істинно тільки в тому випадку, коли і їх ми представляємо, сприймаємо, розуміємо ясно і виразно. Отже, Декарт визнає існування речей, але критерієм істинності їх існування є ясне і чітке їх розуміння.

Декарт, будучи ще й математиком, багато в чому довіряє числам. Він визнає, що речі дійсно притаманні первинні якості, такі як протяжність, величина, кількість і т.д. Математичні аксіоми істинні,ми можемо на них спиратися. «Тілесні речі існують. Щоправда, можливо, вони існують не цілком такими, якими сприймають їх мої почуття, оскільки таке чуттєве сприйняття у багатьох людей вельми туманно і невиразно; проте в них, принаймні, міститься все те, що я осягаю ясно і чітко ...».