1. Примітивне чи первинне? Неолітичний парадокс та реабілітація міфологічного мислення.

Довгий час панувала така точка зору, що міф – нелогічний, дуже близький до казки, однак, декілька десятків років тому вчені сформулювали неолітичний парадокс. Суть : в епоху неоліту (VI – IV тис. до н.е), коли панувало міфологічне мислення, відбулась справжня революція, яка докорінно змінила історію, зокрема, саме в наслідок цієї революції по суті виникло людство. В епоху неоліту людина вигадала 4 види діяльності: гончарство, ткацтво, землеробство, одомашнення тварин. Проблема в тому, що кожний з видів діяльності передбачає століття систематичних спостережень, експериментів, формулювання гіпотез, їх перевірки, співставлення з дійсністю, формування теорії тощо, інакше кажучи, все те, що ніколи не асоціюється з міфологічним мисленням.

Єдина річ, яку людина не може терпіти – хаос, міфологічне мислення при всіх недоліках завжди пропонує пояснення, класифікацію, схему, яка цей хаос структурує. Іронія: не має значення хибною чи дійсною є класифікація, будь-яка класифікація краще за її відсутність.

Міф:

1. впорядковує, структурує

2. міфологічне мислення створює шкалу, яка дозволяє вивчати як знайомі явища , так і не знайомі

Пояснення:

Стикаючись з чимось невідомим, людина намагається останнє зрозуміти, порівнюючи його із вже відомим явищем, яке до того ж не є таким загрозливим. Тобто проводиться аналогія (зводячи невідоме до відомого), коли напруга від зіткнення з невідомим спадає, люди починають помічати відмінності невідомого явища від того, з яким порівнюють. Помічаючи це, люди намагаються пояснити ці відмінності і для їхнього пояснення вони формулюють гіпотези чи припущення, які вже не можна перевірити, посилаючись на якісь відомі речі, тобто формулюють певні припущення, які стосуються внутрішньої сутності речей, ці припущення виражають за допомогою абстрактних понять, на шталт тих, якими оперує сучасна наука, їх також неможливо спостерігати. Відбувається перехід від вимірів що осягаються чуттєво до вимірів, що осягаються розумово.

2. Зі світом “на Ти”: специфічність та головні ознаки міфологічного мислення.

Міф – переказ, оповідь, сказ, слово, закон.

Міфи виглядають нелогічними, сюжет, як в оповіді – відсутній, дії героїв невмотивовані, тому зазвичай міфи до XX ст. розглядалися як казки (казка передбачає усвідомлення того, що це – фантазія, вигадка), крім цього, з логічної точки зору, міфу притаманні декілька особливостей, які вирізняють його:

1. міфологічному мисленню притаманний не чіткий розподіл речі та її назви. З певної точки зору для цього типу мислення назвати річ – створити або знищити її, тощо. Можливо відсутність такого розрізнення є похідною від того, що для цього типу мислення суб’єкт та об’єкт також чітко не розрізняються

ІМ’Я = РІЧ

2. для міфологічного мислення притаманне порушення логічного закону виключеного третього, згідно з яким річ може бути або А або Б, але вона не може бути одночасно А і Б. За міфологічного мислення річ може бути декількома різними речами водночас і все це відбувається на підставі вторинних чуттєвих ознак, сумісних у просторі тощо. Наслідком порушення логічного закону є байдужість до суперечностей і протиріч

3. міфологічному мисленню притаманне якісне розуміння часу, за умовами якого не можливо чітко відрізнити коли подія почалася та закінчилася. Метафора «спалах вічності» - відсутнє минуле, сучасне, майбутнє і дуже рідко згадується «колись»

Довгий час панувала така точка зору, що міф – нелогічний, дуже близький до казки, однак, декілька десятків років тому вчені сформулювали неолітичний парадокс. Суть : в епоху неоліту (VI – IV тис. до н.е), коли панувало міфологічне мислення, відбулась справжня революція, яка докорінно змінила історію, зокрема, саме в наслідок цієї революції по суті виникло людство. В епоху неоліту людина вигадала 4 види діяльності: гончарство, ткацтво, землеробство, одомашнення тварин. Проблема в тому, що кожний з видів діяльності передбачає століття систематичних спостережень, експериментів, формулювання гіпотез, їх перевірки, співставлення з дійсністю, формування теорії тощо, інакше кажучи, все те, що ніколи не асоціюється з міфологічним мисленням.

Єдина річ, яку людина не може терпіти – хаос, міфологічне мислення при всіх недоліках завжди пропонує пояснення, класифікацію, схему, яка цей хаос структурує. Іронія: не має значення хибною чи дійсною є класифікація, будь-яка класифікація краще за її відсутність.

Міф:

3. Впорядковує, структурує

4. Міфологічне мислення створює шкалу, яка дозволяє вивчати як знайомі явища , так і не знайомі

Пояснення:

Стикаючись з чимось невідомим, людина намагається останнє зрозуміти, порівнюючи його із вже відомим явищем, яке до того ж не є таким загрозливим. Тобто проводиться аналогія (зводячи невідоме до відомого), коли напруга від зіткнення з невідомим спадає, люди починають помічати відмінності невідомого явища від того, з яким порівнюють. Помічаючи це, люди намагаються пояснити ці відмінності і для їхнього пояснення вони формулюють гіпотези чи припущення, які вже не можна перевірити, посилаючись на якісь відомі речі, тобто формулюють певні припущення, які стосуються внутрішньої сутності речей, ці припущення виражають за допомогою абстрактних понять, на шталт тих, якими оперує сучасна наука, їх також неможливо спостерігати. Відбувається перехід від вимірів що осягаються чуттєво до вимірів, що осягаються розумово.

ДАЛЕЕ КУСОК ИЗ СТАРЫХ ШПОР, В ИНТЕРНЕТЕ ЭТОГО НЕ НАШЛА

Одна з головних відмінностей у ставленні міфологічного та сучасного мислення до оточуючого світу полягає у такому: для сучасного мислення світ являє насамперед «Воно», а для міфологічного мислення – «Ти».

Перша особливість ставлення «Воно» полягає у тому, що світ сприймається начебто з дистанції. Він є чимось пасивним, тобто таким на що спрямована активність суб’єкту. Внаслідок цього знання що отримуються є емоційно-нейтральним вираженням у поняттях та розчленованим.

Друга особливість «Воно» полягає у тому що певні явища можуть бути віднесені до класів типових явищ внаслідок чого світ розглядається як сукупність більш-менш типових явищ що підкоряються універсальним законам.

Перша особливість ставлення до світу як «Ти»: ми одержуємо безпосереднє знання про ту чи іншу річ. Коли людина відноситься до чогось як до «Ти» вона завжди пасивна, якою б не були її наступні дії, оскільки головне – це отримання певних вражень. Те, що сприймається як «Ти» не аналізується, а переживається як жива присутність про яку відомо лише тому що вона себе проявляє. Тому знання що отримується – це знання емоційне, безпосереднє та нерозчленоване.

Друга особливість: «Ти» - безпрецедентне, унікальне та має непередбачуваний характер. «Ти» не аналізується, а переживається, тому для цього мислення притаманна лише одна форма висловлювати думки особисто. Це не означає що люди наділяли природу людськими якостями, просто не одушевленого світу не існувало. Світ перенасичений життям з яким ти можеш зіткнутись у будь яку мить. Це життя проявляє себе у блискавках, камінні. Коли світ переживається як «ти» то в цьому процесі людина бере участь повністю і своїми емоціями та уявою, не меншою мірою ніж інтелектом, тому знання про міф є надзвичайно індивідуальним: людина не в змозі неповідомити про переживання того, від чого залежить її існування: це переживання, а не аналіз.

Таким чином міфологічне мислення не можна вважати нераціональним, просто йому притаманна особлива логіка.

3. Загальна характеристика філософії Стародавнього Китаю.

1. Перша особливість – сам характер філософських шкіл в Давньому Китаї.

ЦЗЯ – має 2 значення в китайській мові, обидва дотичні до проблеми:

• по-перше, «цзя» означає певну майстерність, сукупність прийомів, якою володіє та чи інша людина. Це може бути філософ, плотник тощо

• по-друге, «цзя» означає певний стиль поведінки або життя, який пропонувався тим чи іншим вчителем і захищався ним особисто – власним прикладом і протягом усього життя

Жодна давньокитайська «цзя» не мала на меті створення певної теорії, яка б пояснювала світ і все, що в ньому є. Те, на що вони були спрямовані – це виховання певного стилю поведінки у якомога більшої кількості людей. Те, що ми сьогодні сприймаємо як твори давньокитайських філософів є лише збіркою прикладів, які пояснюють як слід поводитись в різноманітних ситуаціях.

2. Другою особливістю давньокитайської філософії є сам характер давньокитайської мови. Вона є мовою моносилабічною, тобто майже всі слова складалися з 1 корня або складу. Були відсутні префікс, суфікс, закінчення, тобто ті речі, завдяки яким в західних мовах розрізняються іменники, прикметники, дієслова. В наслідок цього будь-який ієрогліф міг бути іменником, прикметником, дієсловом в залежності від контексту. Тобто мова не схильна до вираження абстрактних понять, зміст яких не є визначений. З іншого боку вона була чудово пристосована до мотиваційного спрямування певної поведінки.

СКАЗАТИ = ОПИСАТИ (конкретна поведінка)

Це відбувається саме тому, що в давньокитайській мові сказати певне слово – назвати його, охарактеризувати, що саме потрібно робити в тій чи іншій ситуації .

3. Третя особливість – фундаментальний поділ усіх філософських шкіл за ознакою їх співвіднесеності з ортодоксією. («Ортос» - прямий, «докса» - звичайна думка, загальноприйнятий). Ортодоксія – вірування за звичаєм. Заняття філософією в Давньому Китаї не могло бути справою окремих індивідів, оскільки це був знак належності індивіда до певних соціальних інститутів, які відповідали за збереження писемних документів.

4. Четвертою особливістю є сам характер філософствування, коли навіть найбільш видатні філософи намагалися виглядати не як новатори, а прагнули бути відновниками старої ортодоксії, стиль філософствування передбачав коментування давніх класичних творів та їх безкінечні тлумачення. Для того, щоб мати авторитет, навіть підробляли давні тексти, створювали їх.

5. П’ятою особливістю є тісний зв’язок з літературною думкою та історичними літописами, інакше кажучи, в творах давньокитайської філософії історичні аргументи мали незаперечну перевагу перед логічними, з іншого боку написання філософських творів завжди регулювалось певними літературними канонами, а література трактувалася як дещо абстрактне.

СИТУАЦІЯ >>> ІСТОРИЧНІ АРГУМЕНТИ (ПОСИЛАННЯ НА СТАРОДАВНЄ) >>> ПОВЕРНЕННЯ ДО МИНУЛОГО

6. Шостою особливістю є те, що давньокитайській філософії була притаманна достатньо незвична теорія макро- і мікрокосмосу. Вони вважали, що людина та світ не створюють 2 окремих розщеплених світи, а навпаки залежать один від одного, тобто стабільність світу, його структура значною мірою залежать від відповідної діяльності людей, тому давні китайці на місце науки, яка лише пізнає світ, поставили етикет, який на їх думку дозволяє цей світ створити або підтримати, тому вони не вигадали ані логіки, ані того, що називається ідеалістичною теорією (атомізм, проблематика буття).

4. Передумови виникнення та особливості розвитку філософії Стародавнього Китаю.

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

В V—III ст. до н. е. індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім´я, клан, община, земляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об´єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чиновницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську історію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механізми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, була відносно сприятливою для реалізації особи і відповідного розквіту культури, зокрема філософії.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом коментування. Але цей період у китайській історії був нетривалим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелектуальну свободу не могло бути й мови.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм,, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із законів природи.

Особливості розвитку:

1. Специфіка китайської філософії безпосередньо пов'язана з її особливою роллю в гострій соціально-політичній боротьбі, яка мала місце в численних державах Стародавнього Китаю. Розвиток соціальних відносин в Китаї не привів до чіткого розділення сфер діяльності усередині пануючих класів. У Китаї своєрідний розподіл праці між політиками і філософами не був яскраво виражен, що зумовило пряму, безпосередню підлеглість філософії політичній практиці. Питання управління суспільством, відношення між різними соціальними групами, між царствами - ось що переважно цікавило філософів Стародавнього Китаю.

2. Інша особливість розвитку китайської філософії пов'язана з тим, що природничо-наукові спостереження китайських учених не знаходили, за невеликим винятком, більш менш адекватного виразу у філософії, оскільки філософи, як правило, не вважали потрібним звертатися до матеріалів природознавства. Мабуть, єдиним виключенням в цьому роді є школа моїстів і школа натурфілософів, які, проте, після епохи Чжоу припинили своє існування. Відособленість старокитайської філософії від природознавства і неопрацьованість питань логіки є однією з головних причин того, що формування філософського понятійного апарату йшло вельми поволі. Для більшості китайських шкіл метод логічного аналізу залишився фактично невідомим.