36. Порядок встановлення походження дитини

Народження дитини одруженою жінкою створює презумпцію, що її чоловік — батько дитини. Тому вона, маючи на руках свідоцтво про шлюб, не повинна доказувати, що батьком дитини є її чоловік. Це випливає з факту народження дитини в зареєстрованому шлюбі (ст.52 КпШС).

Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком та матір'ю дитини до органів ЗАГСу. Якщо один з батьків з поважної причини не може особисто з'явитися до ЗАГСу для реєстрації батьківства, його підпис під спільною заявою повинен бути посвідчений у встановленому законом порядку. Реєстрація батьківства може бути проведена як одночасно з реєстрацією народження, так і після.У другому випадку для реєстрації батьківства необхідно додати до заяви свідоцтво про народження дитини.

В заяві відображається лише побажання батька на встановлення правових відносин з дитиною. Мати ж у цих відносинах з дитиною перебуває з моменту народження. У заяві вона дає лише згоду на визнання батьківства. Крім заяви, поданої до ЗАГСу батьками дитини, ніяких інших документів не вимагається.

У разі смерті матері, визнанні матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав, а також при неможливості встановлення її місця проживання, запис про батька дитини проводиться за заявою батька.

Визнання батьківства, висловлене у спільній заяві батьків, є юридичним фактом, який підтверджує кровне походження дитини від вказаних у заяві батьків. Це визнання не може бути відкликане батьком у однобічному порядку. Добровільне визнання батьківства може бути зроблено як при реєстрації шлюбу батька дитини з її матір'ю, так і тоді, коли вони не перебували в шлюбі.

Визнання батьківства у добровільному порядку є остаточним актом. анулювати запис про визнання батьківства орган ЗАГСу не має права. У даному випадку можливе лише тільки оспорювання такого запису у судовому порядку, і заява може бути задоволена тільки за наявності доказів, що, встановлюючи батьківство, згодом з'явилися незаперечні докази про походження дитини від іншої особи.

37. Поняття та загальна характеристика договору довічного утримання. Рента

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житло­вий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобо­в'язується забезпечувати відчужувана утриманням та (або) догля­дом довічно (ст. 744 ЦК України). Договір довічного утримання є реальним (укладеним з моменту передачі відчужувачем майна у власність набувача), одностороннім (після укладення договору обов'язки виникають тільки у набувача) та відплатним (за отримання у власність майна набувач зобов'я­зується забезпечувати відчужувана утриманням та (або) доглядом). Сторонами договору довічного утримання є відчужувач і на­бувач. Відчужувач - це особа, яка передає набувачеві у власність майно за забезпечення довічним утриманням та (або) доглядом себе чи тре­тьої особи. Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я (ч. 1 ст. 746 ЦК України). Вона обов'язково повинна бути власником майна, яке передається за договором. Набувачем є особа, яка взамін переданого йому у власність май­на зобов'язується забезпечувати відчужувача чи третю особу утри­манням та (або) доглядом довічно. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (ч. 2 ст. 746 ЦК України). Набувач укладає даний договір з метою отримання у свою влас­ність певного майна, відчужувач же має на меті забезпечити себе чи третю особу належним довічним утриманням та (або) доглядом. Як відчужуванчів, так і набувачів за договором довічного утри­мання (догляду) може бути кілька. Крім того, цей договір може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи. Коли набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвлас­никами переданого їм майна на праві спільної сумісної власності. У такому випадку їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним. Співвласники, яким майно належить на праві спільної сумісної власності, мають право його відчужувати на підставі договору довічного утримання (догляду). У разі ж смерті одного із співвлас­ників обсяг зобов'язання набувача відповідно зменшується, тобто право на частину довічного утримання та послуг по догляду, що припадала на померлого відчужувача, не переходить до інших спів­власників. Крім того, з моменту смерті одного із співвласників набу­вач має право у повному обсязі розпоряджатися частиною майна, набутою від померлого, на неї може бути накладено стягнення, од­нак лише за умови можливості визначення такої частини. Коли відчужувачем є тільки один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення його частки у спільному майні або визначення між співвласниками по­рядку користування цим майном (ч. 2 ст. 747 ЦК України). ЦК України (ст. 752) передбачає можливість заміни набувача у разі неможливості подальшого виконання ним обов'язків за дого­вором з підстав, що мають істотне значення. У такому випадку обо­в'язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їх згодою. Відмова відчужувача у наданні згоди на передання обов'язків на­бувача за договором довічного утримання (догляду) іншій особі мо­же бути оскаржена до суду. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення. Предметом договору довічного утримання (догляду) є майно, що передається у власність набувача, а також довічне утримання та (або) догляд, якими повинен забезпечуватися відчужувач. У власність набувача може передаватися житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність. Оскільки законодавець не визначає імпера­тивно поняття значної цінності, це питання повинно вирішуватися сторонами за домовленістю. Вважається, що це може бути автомо­біль, колекція живопису, антикварні речі тощо. право власності на майно, яке є предметом договору, у набу­вача виникає з моменту нотаріального посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору довіч­ного утримання (догляду), не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо даний договір підлягає державній реєстрації, тобто предметом договору довічного утримання (догляду) є нерухоме майно, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Однак набувач не має права у повному обсязі розпоряджатися майном, переданим йому за договором. Для захисту інтересів відчу­жувача законодавець передбачає забезпечення виконання договору довічного утримання (догляду) (ст. 754 ЦК України), а саме: 1) набувач не має права до смерті відчужувача (або третьої особи, на користь якої укладено договір) продавати, дарувати, міня­ти майно, передане за договором довічного утримання (дог­ляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину; 2) на майно, передане набувачеві за договором довічного утри­мання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача; 3) втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передане набувачеві, не є підставою для припинення чи зменшення об­сягу його обов'язків перед відчужувачем. Під час дії договору довічного утримання (догляду) сторони мо­жуть вирішити замінити майно, передане за договором у власність набувача, на інше. У цьому разі обсяг обов'язків набувача може бути за домовленістю сторін змінений або залишений незмінним (ст. 753 ЦК України).Довічне утримання та (або) догляд, якими повинен забезпе­чуватися відчужувач, можуть виражатися у будь-якій формі, вста­новленій сторонами у договорі (наприклад, забезпечення житлом, харчуванням, придатним для носіння одягом та взуттям, лікуваль­ними засобами, періодичними виданнями, прогулянками, належ­ним відпочинком, надання необхідної допомоги, побутових послуг тощо). При цьому не вимагається, щоб їх вартість відповідала вар­тості майна, переданого у власність набувачеві, оскільки вона, на­самперед, залежить від тривалості життя відчужувача. Єдиною умовою є грошова оцінка матеріального забезпечення, яке щомісяч­но має надаватися відчужувачеві. Вона підлягає індексації у поряд­ку, встановленому законом (ст. 751 ЦК України). Договір довічного утримання (догляду) не можна укласти на певний строк, оскільки він завжди є терміновим: припинення та­кого договору виконанням пов'язане з вказівкою на подію, яка має неминуче настати - смерть відчужувача або третьої особи, на ко­ристь якої укладено договір. А отже, наперед невідомо скільки буде тривати зобов'язання, яким буде загальний розмір витрат набувача на утримання та (або) догляд відчужувача. За цією ознакою договір довічного утримання (догляду) належить до алеаторних (ризико-вих) договорів. Законодавець передбачив обов'язкову письмову форму та нота­ріальне посвідчення договору довічного утримання (догляду). Якщо у власність набувача передається нерухоме майно, даний договір підлягає ще й державній реєстрації (ст. 745 ЦК України). Таким чином, можна виділити основні ознаки договору довіч­ного утримання (догляду): 1) предметом договору може бути тільки житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність; 2) майно передається відчужувачем набувачеві у власність; 3) взамін переданого майна набувач зобов'язується забезпечу­вати відчужувача або третю особу утриманням та (або) дог­лядом; 4) термін дії даного договору — довічно, тобто до смерті відчужу­вача або третьої особи. Основні права та обов'язки сторін за договором довічного утри­мання (догляду). Як уже зазначалося, договір довічного утримання (догляду) належить до односторонніх договорів, оскільки відчужу-вач має лише права, а саме:

1) на всі види матеріального забезпечення, а також усі види дог­ляду (опікування), якими набувач зобов'язаний його забез­печувати за договором (ч. 1 ст. 749 ЦК України); 2) вимагати розірвання договору довічного утримання (догляду) за рішенням суду в разі невиконання або неналежного вико­нання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини (п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України); 3) вимагати повернення майна, яке було ним передане набува­чу, при розірванні договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набу­вачем обов'язків за договором (ч. 1 ст. 756 ЦК України). Набувач зобов'язаний:

1) взамін переданого йому у власність майна довічно забезпечу­вати відчужувача або третю особу всіма видами матеріального забезпечення, а також усіма видами догляду (опікування), що визначені у договорі (ст. 744, ч. 1 ст. 749 ЦК України); 2) у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Однак у випадку, коли частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем (ч. З ст. 749 ЦК України);

3) у деяких випадках забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за дого­вором (ст. 750 ЦК України); 4) до закінчення дії договору довічного утримання (догляду) не відчужувати майно, передане йому за договором, не укладати щодо нього договір застави (ч. 1 ст. 754 ЦК України). Набувач має право:

1) у разі неможливості подальшого виконання обов'язків набу­вача з підстав, що мають істотне значення, передати їх іншій особі за її згодою та згодою відчужувача (ч. 1 ст. 752 ЦК Ук­раїни); 2) вимагати розірвання договору довічного утримання (догляду) за рішенням суду (п. 2 ч. 1 ст. 755 ЦК України);

3) на залишення за ним права власності на частину майна за рішенням суду при розірванні договору у зв'язку з неможли­вістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 756 ЦК України). Припинення договору довічного утримання (догляду). Договір довічного утримання (догляду) припиняється на загальних підста­вах припинення зобов'язань (згідно зі ст. 602 ЦК України не до­пускається тільки зарахування зустрічних вимог), а також у разі: 1) смерті відчужувача або третьої особи, на користь якої було укладено договір; 2) його розірвання за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у випадку невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини; 3) його розірвання за рішенням суду на вимогу набувача (ст. 755 ЦК України); 4) відсутності у набувача спадкоємців або їх відмови від прий­няття майна, переданого відчужувачем (ч. 2 ст. 757 ЦК Ук­раїни); 5) ліквідації юридичної особи-набувача (ч. 2 ст. 758 ЦК України). Як уже зазначалося, у випадку смерті відчужувача договір до­вічного утримання (догляду) припиняється виконанням, тобто з права власності набувача знімаються всі обмеження. Він може віль­но розпоряджатися своїм майном, набутим за договором. У разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором право власності на майно, передане набу­вачеві, повертається відчужувачу. При цьому витрати, зроблені на­бувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не відшкодову­ються (ч. 1 ст. 756 ЦК України).При розірванні договору довічного утримання (догляду) у зв'яз­ку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з під­став, що мають істотне значення, суд може залишити за ним право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, про­тягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором (ч. 2 ст. 756 ЦК України).

Смерть набувача, звичайно, не є підставою припинення договору довічного утримання (догляду), оскільки його обов'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем. І лише тоді, коли у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, пере­даного відчужувачем, договір довічного утримання (догляду) припи­няється. Право власності на майно, яке було предметом договору, повертається відчужувачу (ст. 757 ЦК України). Припинення юридичної особи-набувача також не є підставою припинення договору довічного утримання (догляду). Права та обо­в'язки за договором переходять до її правонаступників (ч. 1 ст. 758 ЦК України). У разі ліквідації юридичної особи-набувача право власності на майно, передане за договором довічного утримання (догляду), пере­ходить до відчужувача. Однак є виняток: відповідно до ч. 2 ст. 758 ЦК України, якщо в результаті ліквідації юридичної особи-набу­вача майно, що було передане їй за договором довічного утримання (догляду), перейшло до її засновника (учасника), до нього перехо­дять права та обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду).

за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.

Характеристика договору ренти.

1. Сторонами договору ренти є одержувач ренти і платник ренти, якими згідно із загальним положеннями ст. 733 ЦК можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Стосовно фізичних осіб — сторін договору ренти, незалежно від наявності чи відсутності у них статусу суб'єкта підприємницької діяльності, законодавство не висуває жодних особливих вимог. Таким чином, для набуття можливості укладання договору ренти (як і для здійснення більшості інших правочинів) фізична особа повинна мати необхідний обсяг право- та дієздатності.

У разі, якщо сторонами (або однією зі сторін) є юридичні особи, діють загальні правила щодо обмеження укладання договору ренти, як і будь-яких інших договорів обсягом їх спеціальної праводієз- датності — можливість укладання такого виду договорів повинна бути передбачена засновницькими документами юридичних осіб і їм не суперечити.

2. Одержувач ренти передає платникові ренти у власність майно.

Термін "передає" щодо майна, що складає предмет договору

ренти, тлумачиться достатньо широко і опосередковує декілька цивільно-правових способів передачі прав власності на майно. Це наочно ілюструє ст. 734 ЦК, за змістом якої договором ренти може бути встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату або безоплатно. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти.

Іншими словами, одержувач ренти або продає або дарує майно, що є предметом договору ренти, платникові ренти. Проте у разі, якщо одержувач ренти передав майно на оплатній основі (продав) платнику ренти, останній не позбавляється обов'язку виплачувати колишньому власнику майна (одержувачеві) ренту. Необхідність виплати ренти є основною характерною ознакою договору ренти, що відрізняє цей вид договорів від інших схожих правових конструкцій.

Законодавство не встановлює, яке саме майно може бути предметом договору ренти. Отже, за договором ренти може передаватися будь-яке рухоме та нерухоме майно, а говорячи мовою Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" — будь-які матеріальні і а нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, в отриманні яких зацікавлений платник ренти.

Майно передається у власність платника ренти за певних умов, [окладно розглянутих у попередніх главах стосовно інститутів купівлі-продажу та дарування:

1) право передання майна, що є предметом договору ренти, у власність іншій особі належить власнику майна. Іншими словами, одержувач ренти повинен мати повноваження на відчуження майна, що є предметом договору ренти, які опосередковуються наявністю у нього статусу власника цього майна;

2) платник ренти повинен мати право на прийняття майна, що < предметом договору ренти, у власність. Наприклад, згідно зі Спеціальним порядком набуття права власності громадянами на окремі види майна (додаток № 2 до постанови Верховної Ради України від і 7 червня 1992 р.) право власності на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю і нарізними стволами) може бути набуто громадянином за умови отримання ним спеціального дозволу органів внутрішніх справ, який, у свою чергу, видається за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку. Якщо особа — платник ренти не відповідає віковому цензу, отримати дозвіл на набуття майна, що перераховане у Спеціальному порядку, вона не зможе, а, отже, і набути права власності на майно;

3) майно дія того, щоб стати предметом договору ренти, не повинне бути обмежене у цивільному обігу. Наприклад, якщо майно, призначене для передачі платнику ренти, зазначене у Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, і ромадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України (додаток № 1 до постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 р.), воно за своєю правовою природою не може знаходитися у власності означених осіб, а, отже, і передаватися ними іншим особам, в тому числі і за договором ренти.

3. Платник ренти періодично виплачує одержувачеві ренти певну грошову суму або ренту в іншій формі. Відповідно до ст. 737 ЦК рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт або надання послуг. Форма виплати ренти, а також її розмір встановлюється договором ренти.

Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти. Розмір ренти змінюється відповідно до іміни розміру облікової ставки Національного банку України, якщо піше не встановлено договором.

Реалізація права власності платника ренти на майно, набуге внас- іідок укладення договору ренти, про що йшлося в попередньому пункті характеристики, обмежується спеціальними засобами забезпечення виконання його зобов'язань щодо виплати ренти. Так, згідно зі ст. 735 ЦК у разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно. Крім того, за положеннями ч. 2 цієї статті платник ренти має право відчужувати будь-яке майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти. У разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти.

Виплата ренти може бути забезпечена також шляхом встановлення обов'язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором ренти.

Рента виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, якщо інше не встановлено договором ренти (ст. 738 ЦК).

4. Договором ренти може бути встановлений обов'язок виплачувати ренту безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку (ч. 2 ст. 731 ЦК). Від того, якою — безстроковою чи строковою — є рента, залежать, зокрема, специфічні права сторін договору ренти на його припинення.

Так, платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти. Умови відмови можуть бути встановлені договором. У такому разі договір ренти припиняється після спливу 3 місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.

Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі, якщо:

1) платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш як на 1 рік;

2) платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти;

3) платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі й строки, що встановлені договором.

Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти також в інших випадках, встановлених договором ренти.

Різниця між відмовою платника безстрокової ренти від договору ренти та вимогами одержувача ренти про розірвання договору ренти полягає у тому, що відмова з боку платника здійснюється в односторонньому порядку, а примусове задоволення вимог одержувача ренти щодо розірвання договору ренти — в судовому порядку за винятком випадків розірвання договору ренти за погодженням сторін.

Якщо договором ренти не встановлені правові наслідки розірвання договору ренти, розрахунки провадяться залежно від того, чи майно було передано у власність платника ренти за плату чи безоплатно. Якщо майно було передано у власність платника ренти

Ьс доплатно, у разі розірвання договору ренти одержувач ренти мас право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти. Якщо майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна.

5. Згідно зі ст. 732 ЦК договір ренти укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна лід виплату ренти — також державній реєстрації.

6. Договір ренти є консенсуальним, двостороннім договором: права і обов'язки сторін виникають

після досягнення сторонами згоди за всіма його істотними умовами.