5. Використання здобутків культурно-історичної, порівняльно-історичного та психологічного методів літературознавстві у творчій практиці і. Франка.

Кул.-істор-а школа, на думку І. Ф., цілковито міняє точку зору на літер-ру. Історія літератури уявляється як пасмо гір, де видно лише верхи. Представники культурно-історичної школи змінили сам погляд на те, чим є література. «Це вже не мертвий збір книжок, не Парнас авторів…»К.-і. школа набула у 90-х рр.. 19ст. значного досвіту. І. Франко добре відчував цю ходу, він творчо використовував принципи цієї школи у своїй літературно-критичній практиці.

Представники к.-і. школи значну увагу приділяли історичному вивченню літературних явищ. В Україні представниками к.-і-ї школи були М. І. Петров, М. П. Дашкевич. Значного впливу її зазнав І. Франко. Ще 1881 року у журналі «Світ» І.Ф. схвально відгукнувся про працю яскравого представника к.-і. школи в Росії О. Пипіна, де писав, що О. Пипіну вдалося написати найґрунтовніший науковий огляд літературного процесу від найдавніших часів і до кінця 17ст.

Також І.Ф., посилаючись на досвід Е. Шмідта(прихильник к.-і. школи), трактує поетичну творчість, ширше – художню літературу дуже широко, як здобутки духовної творчої праці цілих поколінь.

Проблема методології літературоз-ва І.Ф. порушує у вступній статті «Теорія і розвій історії літератури» до задуманої «Іст. Укр.-ї літ-ри» (1909). Для дослідника важливим є насамперед питання, що треба розуміти під історією літератури взагалі, який її матеріал, яка тема, який метод, яка мета досліджень: «…література – се збір усіх виплодів чи то якогось одного народу, чи то більшої групи народів або й усього людства…». Учений говорить про тісний зв'язок худ. літ-ри з усною творчістю.

Не був байдужий І. Ф. до проблем часу виникнення худ. літ. Він вважав, що все ж таки цивілізація старша від літер-ри. Франко вслід за традиціями к.-і-ї школи визнає два роди складників, що є основою кожної національної літератури: місцеу різноманітність і поза місцеві, привозні, міжнародні, отже, спільні для різних народів елементи. На думку дослідника, дуже важливим є завдання визначити стосунки національних і міжнаціональних елементів у літературі того чи іншого народу.

Отже, І. Ф. високо ставлячи потреби к.-і. ш., не оминав і традиції порівняльно-історичного літературознавства. Учений ставив завдання з’ясувати не тільки походження, національну приналежність того чи іншого здобутку культури, а й значення плоду культури на новому ґрунті, позитивний чи негативний його вплив на розвиток націо-ї культури. Ярослав Гарасим справедливо вважає, що Франко-фольклорист цінує історико-порівняльний метод і сам застосовує його.

Психологічна концепція літератури в Україні тісно пов’язана з харківською школою О. Потебні.

Йдучи від соціології до психологічної концепції літератури, І.Ф. ґрунтувався на новітніх засадах тодішньої психології. Значний вплив на Франка мали праці німецької експериментальної психології – «Із секретів поетичної творчості». І. Ф. у цьому трактаті стверджує, що у нижній свідомості (термінологія Вундта) лежить основна маса усіх тих сугестій, які називаємо вихованням і з яких особа вбирає в себе здобутки тисячолітньої культурної праці всього людського роду.

Однак Франко вважає, що поетична творчість, яка постає на основі тільки «холодного розумового складання» не хвилюватиме читача.

Франко писав про силу слова, яка закладена у його внутрішній формі, на від міну від Потебні, який вважав, що сам творець може змінювати свою думку в оцінці та в інтерпретації художнього твору. Франко знав і теорію Г. Штенталя, і теорію О. Потебні. Хоча На теоретичні праці О. Потебні не посилався. Більше уваги приділяв І.Ф. праці О. Потебні як дослідника художніх творів укр.. літ. У статті «Нові праці про Україну» Франко говорив про талант О. Потебні як тонкого аналітика., також високо ставив студію О. П. «Из записок по русской грамматике».

Потебнянська теорія мала поширення у другій половині 19ст на поч..20ст. Її частково сприйняв І. Ф., популяризуючи цю теорію, не забуваючи говорити про її обмеженість.

6.Вчення про прекрасне в художньому творі.

Для поета чи актора нема нічого гарного чи бридкого, також нема ані прекрасного, ані приємного; ні доброго, ні злого; характеристичного, ані безхарактерного, все доступне до його творчості і все має право доступу до «штуки» (мається на увазі, мистецтво). Іван Франко розкрив категорію прекрасного (Арістотель, Кант). Наголошував на тому, що зображення краси не є метою мистецтва.

Прекрасне – головна естетична цінність, показник духовності і гуманності, досконалості і свободи, гол. поняття естетики як науки. Прекрасне – особливий вимір людини, пов'язаний з її самореалізацію і самоутвердженням в своїх родових якостях у вільному виявленні своїх потенціалів і сил. Як і без щастя, так і без прекрасного доля людини позбавляється сенсу, а життя – перспективи. У реальному житті прекрасне і потворне у їх формуванні і трактуванні головну роль відіграє спосіб життя, менталітет, традиції, тощо. Це стосується як оцінок людиною прекрасних явищ, оцінок іншої людини, сусп-ва загалом і окремої події чи явища.

Прекрасне в мистецтві не в самому об’єкті, не в якійсь життєвій правді або ідеалізацій, а у досконалості худ. форми, завдяки якій хвилює хвилює і душевно збагачує, гармонізує і збуджує, руйнує негативне.

Основне в худ. творі – утверджені ідеали, ідеї, пафос, талант митця, який відгукується на потреби часу, суспільства, людини намагається утвердити найвищі цінності і викликати у читача, глядача прийняття чи неприйняття, захоплення або огиду.

Прекрасне в житті і в літературі не збігається: потворні життєві явища можуть прекрасно відтворені в сатиричних творах і навпаки, прекрасне може спотворювати бездарним автором.

Лессінг «Лаокоон» пише, що потворне в мистецтві потрібне лише тому, що воно допомагає силою контрасту підкреслювати життєздатність і гуманність прекрасного.

Довженко – мистецтво, в якому не має краси – погане мистецтво.