58. Риторичні фігури і їх значення у поетичній мові

Риторичними    фігурами називаються фігури мовлення, побудовані на словесних зворотах, що мають умовно-діалогічний характер.

Серед риторичних фігур виділяють фігури звертання, запитання, заперечення, оклику. Риторичним називається звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до нього увагу читача й висловити ставлення мовця. Наприклад: Україно моя! Чисті хвилі ланів, Променисті міста, голубінь легкокрила! Україно! Сьогодні звірів-ворогів Ти грудьми вогняними зустріла.

Риторичне звертання частіше застосовується у віршових, аніж у прозаїчних текстах, де воно, крім усього іншого, досить часто оформлює, «вводить» тему твору.

Риторичне питання — це питання, яке ставиться не з ме­тою отримання відповіді, а з метою афористичного узагаль­нення загальновідомої або очевидної думки. Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже утомлений?

Інколи поставлене автором запитання мотивує подаль­ше розгортання художнього викладу, яке розкриває ті чи інші, пов'язані з запитанням, смислові аспекти.

Риторичне заперечення — це заперечення, що має форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного спів­розмовника. Наприклад:

Ні, друже мій, не та родина! Сучасна пісня — не перина...

Риторичний оклик — це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затри­мати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображу­ваного. Наприклад: О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, Що за чуття на серце налягло!

60. Розвиток естетичної думки в античну епоху. Концепція мистецтва Платона і Аристотеля. Погляди на мистецтво в епоху середньовіччя.

Зародки теоретико-естетичної думки відносять до античної епохи від Платона і Аристотеля, в яких теоретичні питання розглядалися у контексті загально-філософських проблем. Ці проблеми мали відношення до філософії мистецтва. Перші відомості можна знайти у шумерсько-аккадській літературі V-ІІІ тис. до н.е.

Перші важливі думки про теорію мистецтва є у Платона. Платон вважав, що є ідеальний світ, де є вічні ідеї. Із цього світу приходять у життя душі людей, втрачаючи при цьому пам’ять про нього. Світ, який люди вважають реальним, є тільки відображення, тінню світу ідей. Навіть створені людьми речі з’являються внаслідок анамнезису (згадування). Проникнути у світ ідей, осягнути прекрасне можна тільки розумом.

Платон свої думки, які стосуються мистецтва, висловив у трактаті «Держава». У його ідеально побудованій державі мистецтво і література не набувають важливої ролі у зв’язку з тим, що вони є «тінню тіней». Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, атому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в мужності, — стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині Душі — стан землеробів і ремісників. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Найгрунтовнішим заперечень уявлень Платона про мистецтво було вчення його учня Аристотеля, який, на відміну від Платона, вважав, що наслідуючи реальний світ, мистецтво творить не його копію, а нову дійсністю. Підтримуючи ідею мімезису (наслідування) Аристотель звернув увагу на те, що процес наслідування є не механічним, а творчим.

По-іншому він трактував й основну категорію естетики – «прекрасне». Якщо в Платона воно є результатом копіювання ідей, то Аристотель прекрасне розумів як «порядок», гармонію і симетрію.

Аристотель окреслив та обґрунтував принципову відмінність між науковим і художнім мисленням, історією і поезією, поезією та філософією. У «Поетиці» та «риториці» висловив свої міркування про тропи, наголошуючи на ролі метафори – і як особливості поетичного мовлення, і як характерної ознаки поетичного мислення, таланту.

Міркуючи про призначення поезії, роль мистецтва в суспільному житті, його виховну функцію, Аристотель запровадив категорію «катарсис» - «очищення» душі під впливом естетичних переживань.

Поняття «середньовіччя», «середні віки» охоплює досить три­валий і строкатий історичний період: від кінця V – до початку XVI ст., а на півночі Європи – до середини XVII ст. Естетика раннього середньовіччя пов"язана передусім з поглядами Аврелія Августина – одного з перших теоретиків середньо­віччя. Автор книги «Про град Божий», у якій він «земному граду» – державі – протистав­ляє «град Божий» – церкву. Важливе місце в культурі Європи займає автобіографічна робота Августина «Сповідь», на сторін­ках якої відтворено психологію становлення особистості. Він вважав, що гармонію слід тлумачити як гармонію пропорцій, як число­вий порядок, що, спираючись на позицію Піфагора, можна протиставити чуттєвій красі красу духовну, надчуттєву. Філософ наголошує на виз­наченні земної краси як відбитка краси божественної.

Важливе місце в естетиці середньовіччя займають теоретичні роботи домініканського монаха, філософа і богослова Фоми (Томи) Аквінського. У теоретичній спадщині Аквінського наявна проблема функцій мистецтва, серед яких він найважливішими вважає виховну і емоційну. На відміну від інших представників середньовіччя, Аквінський високо оцінює чуттєві можливості людини, значення в процесі її формування чуттів не лише зору та слуху, а й нюху, дотику, смаку.