48. Проблема образної специфіки у художньому творі

Образ – поняття виводилося з філософії. Фейербах – поза нами існують речі і наші уявлення про ці речі є образними. Спец. – вона мислиться образно. Художня література діє на наші органи чуття за допомогою слова.

Розрізняють художні і нехудожні образи.

Художній образ – широке значення – специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві; вузьке значення – специ. Буття худ. Твору в цілому й усіх його складових його елементів зокрема.

Словесна форма художнього образу відтворює не пластично окремі, наочні чуттєві образи відображення предметів, а, те що називається інтелектуальним образом. Не сприймаючи в безпосередній зоровій формі зображене у творі, ми домальовуємо його у своїй уяві у вигляді певного емоціонально-асоціативного переживання.

• Гротеск – художній образ , в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставлене реальне і ірреальне;

• Символ – предмет, або слово, яке умовно виражає суть певного явища;

• Алегорія – відображ. абстракт. поняття, передали за допомогою конкретного образу.

49. Проблеми романтизму. Виникнення і розвиток романтизму

Романтизм – напрям у літ., мист., який виник наприкінці 18 ст. в Німеччині, Англії, Франції, на поч.19ст., поширився в Польщі, Росії, Австрії, Україні.

В Німеччині існували дві романтичні школи – йєнська (брати Шлегель) та гейдельберзька (брати Грімм).

Риси – заперечували раціон. доби Просвітництва, ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики. Принцип індивідуальності – головний у художній творчості.

Романтики відчутно деформували систему жанрів класицизму, найулюбленішими жанрами романтиків стала поема і балада.

У центрі художнього зображення письменників-романтиків – винятковий характер, у виняткових обставинах.

Одним з найважливіших здобутків став принцип романтичної іронії (Шлегеля). Іронія – прихована насмішка, висловлена у формі зовнішнього схвалення.

Романтична естетика надавала особливого значення романтичному ідеалові(людина неповторна).

Романтизм підкреслює роль суб*єктивного фактора у творчому процесі.

Романтики відкидають погляди на поезію, як наслідок природи.

В Україні романтизм розвивався 3-ма напрямами:

Харківська школа(Срезневський, Метлинський, );

Київська школа (Куліш, Костомаров, Максимович, Шевченко);

«Русалка Дністрова» (Шашкевич, Вагилевич, Головацький).

50. Проблеми тенденційності літератури й мистецтва. І. Франко про тенденційність літератури

У літературознавчих працях часто дискутують з приводу „тенденційного" (заангажованого) і „чистого" (незаангажованого) мистецтва. Під тенденційністю (з латинської – прагну, прямую) розуміють відверте прагнення привести читачів до певних висновків, свідоме, заздалегідь розкрите ставлення до чого-небудь. Тобто, ідеться про виразну ідейну спрямованість художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів. Натомість під „чистим" мистецтвом розуміють творчість за принципами теорії „мистецтва для мистецтва", висунутими ще у XIX ст. Тут ідеться про мистецтво, звільнене від будь-яких суспільних зобов'язань, митець же постає автором лише естетичного продукту.

Якщо „тенденційний" поет, за Іваном Франком, „виходить від якоїсь чи то соціальної, чи то політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми" і робить це відкрито та свідомо, то „чистий" письменник, в силу природи мистецького твору, змушений теж у художній формі обґрунтовувати власну „теоретичну тезу" (хоча б тезу „мистецтва для мистецтва"), але робить це або приховано, або несвідомо. З іншого боку, „за будь-яких прагнень митець не може сепаруватися від суспільства вже тому, що користується словом".

І.Франко, наприклад, розрізняв Т. літератури та ідейність як органічну якість художньо-образного мислення. На його думку, "тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи то політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту. Сам І.Франко, хоч і був майстром ідейно-наснаженої поезії, прихильником літератури високого громадянського звучання, визнаючи потребу тенденційної поезії, невисоко її поціновував. "Тенденційний поет, — твердив він, — може бути знаменитим віртуозом поетичної техніки, та проте його твір блищить, а не гріє, значить, не осягає того, що повинна осягти правдива поезія"