44. Проблема специфіки літератури

Один із давньогрецьких міфів розповідає про троянського жерця Лаокоона, який хотів перешкодити своїм співвітчизникам втягнути в обложену Трою дерев”яного коня, в якому сховались воїни противника. Боги, які вирішили погубити Трою, покарали за це Лаокоона: дві великі змії, післані ними, задушили жерця і двох його синів. Загибель Лаокоона стала улюбленою темою багатьох античних скульпторів і письменників.

На основі глибокого аналізу творів мистецтва, присвячених цьому міфу, великий німецький письменник і критик Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729-1781) створив трактат “Лаокоон, або Про межі живопису і поезії”, який увійшов до скарбниці світової естетичної і критичної думки. В ньому викладаються принципи реалістичного мистецтва.

В “Лаокооні” Лессінг обгрунтував думку про те, що поезія має свої специфічні закони, які, незважаючи на спорідненість поезії і живопису, принципово відрізняються від законів образотворчого мистецтва. Закони поезії, згідно з думкою Лессінга, визначаються не суб”єктивною волею і намірами художника, а об”єктивною природою поезії і того особливого матеріалу, яким користується письменник на відміну від скульптора і живописця, - природою художнього слова.

На думку Лессінга, перевага поета в тому, що він може зобразити дійсність в русі. Якщо живопис і скульптура обмежені відтворенням одного визначеного моменту, то призначення поезії, за Лессінгом, - зображення життя, взятого не в статиці, а в динаміці, у зміні і в розвитку, зображення страстей, дій і вчинків людей, про яких поет може розповісти безпосередньо, в той час як скульптор і митець повинні передавати їх непрямо, через їх видимі, тілесні ознаки - вираз обличчя, жести, положення тіла.

Дещо схожі погляди і в Івана Франка. Він говорить про них в своє му трактаті «Із секретів поетичної творчості»: що література як вид мистецтва синтезує в собі й засоби вираження інших видів мистецтва, але єдиним її недоліком є лінійність мови.

Трактат І. Франка “Із секретів поетичної творчості” -- перше в українському літературознавстві дослідження музичних і малярських можливостей мистецтва слова. У ньому він з'ясував способи, якими письменник може досягти музичного й малярського ефектів:

• “поет уживає кольористичних ефектів зовсім не там, де вжив би їх маляр, а для характеристики психічного настрою людей”;

• лінії “поет малює […] при помочі рухових образів”, практично -- за допомогою дієслів зі значенням активного руху;

• музика “граничить з несвідомим”, поезія “межує з рефлексією”.

• зі всіх чуттів читача треба активізувати те, виключно до котрого апелювала б музика чи малярство.

• колір слід подавати не лише як внутрішню, а і як зовнішню ознаку предмета

• дійсність слід зображати статично.

• для досягнення музичного ефекту потрібно висловлювати душу в моменти її перебування на грані свідомого з несвідомим

45. Проблема специфіки літератури. Художня література і наука.

Наука і мистецтво пізнають життя по-різному. Наука робить висновки на основі конкретних фактів, використовуючи відповідні, властиві їй поняття. її мета дати точні знання про предмет. Так, для фізіолога серце — орган кровообігу, для письменника — символ моральної характеристики людини. Для астронома сонце — зірка, найближча до Землі, розпечена куля, для письменника — символ тепла, світла, предмет естетичної насолоди. Він милується сонцем, що купається в росі, блукає в листі дерев. Письменник завжди висловлює своє ставлення до зображуваного, оцінює його з позицій краси.

Порівнюючи літературу з наукою, І. Франко підкреслював, що художня література здатна проникнути у такі явища суспільного життя, "де не все може забратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб'". Заслуговує на увагу думка І. Франка, висловлена у передмові до першого видання повісті "Захар Беркут": "Повість історична — се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатовання фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплощення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивовання і груповання фактів у історика і в повістяра зовсім од-мінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами".

Художня література, за спостереженням І. Франка, "дає нам уявлення про найглибші внутрішні сторони життя народу, яких наука ще не навчилася досліджувати з достатньою докладністю". "Ціль поезії, — писав І. Франко, — є — викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу поета в хвилі, коли творив ті образи".