1.3 Наукова розробка та нормативно-правове забезпечення питань запобігань

поширення ВІЛ/СНІДу

За Т. Кірязовою Профілактика (від грец. prophylaktikos — попереджувальний) — попередні заходи для недопущення чого-небудь [18].

С. Комаров характерезує профілактику, як складову частину медицини. Соціальний профілактичний напрямок у справі охорони і зміцнення здоров'я народу містить у собі медичні, санітарно-технічні, гігієнічні і соціально-економічні заходи. Створення системи попередження захворювань і усунення факторів ризику є найважливішою соціально-економічною і медичною задачею держави. Виділяють індивідуальну і суспільну профілактику. У залежності від стану здоров'я, наявності факторів ризику чи захворювання вираженої патології в людини розглядають 3 види профілактики.

Первинна профілактик – це система мір попередження виникнення і впливи факторів ризику розвитку захворювань (вакцинація, раціональний режим праці і відпочинку, раціональне якісне харчування, фізична активність,оздоровлення навколишнього середовища й ін.). До первинної профілактики відносять соціально-економічні заходи держави по оздоровленню способу життя, навколишнього середовища, вихованню й ін. Профілактична діяльність обов'язкова для всіх медичних працівників. Не випадково поліклініки, лікарні, диспансери, родильні будинки називаються лікувально-профілактичними установами.

Вторинна профілактика — це комплекс заходів щодо усунення виражених факторів ризику, що за певних умов (зниження імунного статусу,перенапруга, адаптаційний зрив) можуть привести до виникнення, чи загостренню рецидиву захворювання. Найбільш ефективним методом вторинної профілактики є диспансеризація як комплексний метод раннього виявлення захворювань, динамічного спостереження, спрямованого лікування, раціонального послідовного оздоровлення.

Термін «третинна профілактика» Комаров пропонує як комплекс заходів щодо реабілітації хворих, що втратили можливість повноцінної життєдіяльності. Третинна профілактика має на меті соціальну (формування впевненості у власній соціальній придатності), трудову (можливість відновлення трудових навичок), психологічну (відновлення поведінкової активності особистості) і медичну (відновлення функцій органів і систем) реабілітацію [19].

І. Ільїнська основним методом запобігання поширення ВІЛ/СНІДу також розглядає профілактику. Профілактика – комплекс заходів, спрямованих на запобігання у окремої особи, групи людей або суспільства небажаних чи негативних явищ. В залежності від об'єкту, на який вона спрямована, Ільїнська розподіляє профілактику на 2 основні категорії – первинну та вторинну.

Первинна профілактика передбачає попередження виникнення відповідного негативного явища, а вторинна - запобігання його розповсюдженню. З огляду на вищезазначене, первинна профілактика ВІЛ-інфекції має на меті зменшення ризику інфікування здорових осіб, а метою вторинної профілактики цієї хвороби виступає зниження ризику передачі ВІЛ від зараженої ним особи до здорових людей. Відомо, що інфікування ВІЛ (як і будь яким іншим збудником інфекційних захворювань) можливе лише в разі існування певних умов: наявність інфекції та його джерела, наявність сприйнятливого до цієї інфекції контингенту, наявність шляхів та факторів передачі збудника [21].

Традиційна профілактика інфекційних захворювань передбачає комплекс заходів, спрямованих:

1. На джерело інфекції: виявити інфіковану людину - ізолювати – вилікувати – та виписати із стаціонару здоровою та вільною від збудника. Проте, для ВІЛ-інфекції виявлення інфікованої особи та її ізоляція не мають запобіжного значення, перш за все тому, що сьогодні ще не існує ліків, здатних знищити ВІЛ, який міститься в організмі людини - можливо лише гальмування його розмноження та зменшення внаслідок цього кількості вірусів в крові та виділеннях (тому профілактичне лікування вагітних нині використовується для зниження ризику інфікування дитини від матері). Крім того, прихованої інфекції завжди набагато більше, ніж виявленої, а негативної діагностики не існує (тобто сьогодні медики можуть сказати, що людина є інфікованою, але в жодному випадку не можуть бути впевненими, що вона від ВІЛ вільна). Останнє унеможливлює виявлення усіх інфікованих, і тому ізоляція не має сенсу.

2. На сприйнятливі контингенти населення - підвищення їх опірності (імунітету) до збудників (звичайно це вакцинація, введення специфічних антитіл, профілактичне лікування тощо). З огляду на те, що вакцини, здатної запобігти зараженню людини ВІЛ, ще не створено, а антитіла не мають захисної сили, цей напрямок традиційної профілактики інфекційних хвороб для ВІЛ-інфекції виявляється непридатним.  З огляду на те, що профілактичне лікування має бути проведеним негайно (в перші часи та дні) після зараження, його застосовують лише у медичних працівників (коли мало місце травмування на робочому місці і попадання інфікованого матеріалу на пошкоджену шкіру або на слизові оболонки ока, рота) та у дітей при народженні їх від ВІЛ-позитивних матерів [21].

3. На шляхи та фактори передачі – виключення ризикованих ситуацій (або зменшення їх частоти) та знешкодження збудника в тому біологічному матеріалі,  з яким він звичайно передається.  Дезінфекція медичного обладнання та інструментарію, крові та виділень пацієнтів, санітарна обробка робочих поверхонь в лабораторіях, користування засобами індивідуального захисту (гумовими рукавички, захисними окулярами, масками) і одноразовими інструментами  запобігають інфікуванню в медичних закладах. Безпечний секс та застосування кондомів перешкоджає зараженню ВІЛ статевим шляхом. А безкровний кесарів розтин, заміна грудного молока інфікованої матері донорським або штучне вигодовування немовлят знижують ризик вертикальної передачі збудника [21].

Отже, традиційна профілактика інфекційних хвороб при попередження розповсюдження ВІЛ-інфекції виявляється малопридатною. ВІЛ, потрапивши в організм людини, залишається в ньому довічно. І до кінця свого життя заражена особа залишається джерелом інфекції для інших.

Таким чином, нині за умов відсутності вакцини та ефективних ліків єдиною доступною всім зброєю проти інфікування ВІЛ можуть виступати безпечна поведінка і суворе дотримання санітарно-епідемічного режиму в лікувальних установах. Саме на це спрямована діяльність державних та громадських організацій, які реалізують численні профілактичні проекти, саме на це витрачаються і державні кошти, і кошти міжнародних донорів. Головними компонентами державних програм протидії епідемії ВІЛ-інфекції виступають:

1. Профілактика ВІЛ-інфекції серед підлітків та молоді;

2. Профілактика передачі ВІЛ-інфекції від матері до дитини;

3. Профілактика ВІЛ-інфекції, обумовленої споживанням ін’єкційних наркотиків;

4. Профілактика ВІЛ-інфекції в секс-індустрії;

5. Профілактика ВІЛ-інфекції серед гомосексуальних чоловіків;

6. Профілактика ВІЛ-інфекції серед жінок;

7. Профілактика ВІЛ-інфекції у місцях позбавлення волі [43].

          Кожна з них має певні особливості. Попередження ВІЛ-інфекції серед підлітків та молоді складається з профілактики зараження ВІЛ в побуті, запобігання зараженню їх статевим шляхом і при ін'єкціях наркотиків (навіть якщо вони не є наркоманами, а відносяться до так званих експериментаторів).

На сьогодні ВІЛ-інфекція не має радикальних засобів лікування, тому головною зброєю в боротьбі з поширенням вірусу є попередження нових випадків інфікування. У зв'язку з цим, необхідно:

• приймати правильні щодо свого здоров'я рішення, намагатися протистояти таким факторам ризику, як потреба експериментувати, самоутверджуватись під тиском з боку однолітків та наркодільців;

• уникати випадкових статевих контактів, бо чим більше сексуальних партнерів, тим вищим є ризик інфікування. Застосування презервативів значно знижує можливість інфікування партнера не тільки ВІЛ, але й збудниками венеричних захворювань, вірусних гепатитів. Купуючи презервативи, слід звертати увагу на строки їхньої реалізації та наявність спеціальної змазки, що засвідчує напис в анотації – проти інфекційних хвороб (іnfections diseases prevention) чи АНТИСНІД. Рекомендується вживати латексні презервативи;

• сексуальні стосунки з особами, що вживають наркотики, здебільшого неконтрольовані і вже тому небезпечні. За даними статистики 30 - 50 % осіб, що вживають наркотики ін'єкційним шляхом, інфіковані ВІЛ отож, вірогідність інфікування надзвичайно висока;

• пам'ятати, що венеричні хвороби сприяють поширенню ВІЛ, а тому їх потрібно терміново лікувати;

• не застосовувати вже використані, брудні шприци та голки при введенні наркотиків. Для кожної ін'єкції слід використовувати одноразовий стерильний шприц та голку, а якщо це неможливо, то кип'ятити шприци багаторазового вживання чи промивати їх дезрозчином;

• важливо знати, що вагітні ВІЛ-інфіковані жінки можуть запобігти народженню хворої на ВІЛ-інфекцію дитини, якщо вони якнайраніше звернуться в жіночу консультацію, для проведення профілактичного лікування [45,c.110].

Ми пропонуємо вам розглянути проблеми доступу до навичок щодо запобігання та засобів профілактики ВІЛ/СНІДу (додаток А)

Одним з основних засобів боротьби з поширення епідемії та розвитку більш терпимого ставлення до ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД працівників є інформаційні та просвітницькі програми на підприємствах. Ефективне просвітництво допомагає навчити працівників захищати себе від ВІЛ-інфекції. Такі заходи можуть значно знизити тривогу та нетерпимість у ставленні до хворих із зведенням до мінімуму збоїв у роботі й викликати зміни у стосунках між людьми та їх поведінці. Такі програми повинні розроблятися у консультаціях між урядами, роботодавцями, працівниками та їх представниками з метою забезпечення підтримки на найвищих рівнях і максимального залучення всіх зацікавлених сторін. Інформаційні та просвітницькі матеріали повинні представлятися у різних формах, не покладаючись лише на друкований формат, але при необхідності, вдаючись до дистанційного навчання. Програми повинні бути цільовими та підібраними відповідно до віку, статі, сексуальної орієнтації, галузевих особливостей і поведінкових факторів ризику цільової аудиторії, а також культурного контексту. Тренерами повинні бути люди, яким працівники довіряють та яких поважають. Особливо ефективним виявилося залучення до розроблення та реалізації програм тренерів із числа колег по роботі, а також ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД осіб [44,c.2].

Нормативно-правове забезпечення з питань ВІЛ/СНІД

Поширення епідемії ВІЛ/СНІД привело міжнародну спільноту до необхідності прийняття ряду міжнародних актів, котрі визначали би спектр необхідних дій, пов’язаних із цією загрозою, та спрямованих на забезпечення прав людини в контексті боротьби з ВІЛ/СНІД [22].

До переліку основних міжнародних документів у цій сфері можна віднести Декларацію про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІД, що була прийнята Резолюцією S-26/2 спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН від 27 червня 2001 року. У цьому документі закріплені наступні основні положення:

1)  дотримання прав людини та основних свобод має вкрай важливе значення з точки зору зниження можливості зараження ВІЛ/СНІД;

2)  догляд, підтримка та лікування є основоположними елементами ефективних заходів реагування;

3)  уразливим з точки зору ВІЛ/СНІД групам доцільно приділяти окрему пріоритетну увагу.

Важливе значення для розуміння необхідності захисту людини від дискримінації за ознакою стану здоров’я, у тому числі його статусу стосовно ВІЛ, має Резолюція № 1995/21 від 25 серпня 1995 року Підкомісії ООН щодо попередження дискримінації та захисту меншин, котра присвячена саме цій проблемі. Зокрема, у ній окремо підкреслюється той факт, що дискримінація на основі позитивного ВІЛ-статусу чи захворювання на СНІД (як фактичного, так і підозрюваного) заборонена чинними міжнародними стандартами в сфері прав людини [12].

Резолюція Комісії ООН з прав людини 1999 року (№ 1999/49) закликає усі держави, міжнародні та недержавні організації застосовувати необхідні заходи з метою забезпечення поваги, захисту та реалізації прав людини в зв’язку з ВІЛ/СНІД.

Іншим важливим документом є Концепція системи ООН «Профілактика поширення ВІЛ-інфекції серед людей, які зловживають наркотиками». Цей документ побудований на основі досвіду діяльності різних установ і програм ООН щодо профілактики та лікування наркотичної залежності й ВІЛ-інфекції. У ньому представлена глобальна позиція системи ООН стосовно політичних і стратегічних питань профілактики ВІЛ серед людей, які зловживають наркотиками, та програмні принципи, на котрих будується політика ООН щодо цієї проблеми.

На основі аналізу всіх цих умов та видів поведінки у Концепції визначені ті види профілактичної діяльності, котрі повинні враховуватися політиками при визначенні стратегії профілактики ВІЛ серед наркозалежних. До цих видів діяльності перш за все належить:

• навчання методам профілактики ВІЛ;

• забезпечення презервативами та стерильними ін’єкційними інструментами;

• консультування та лікування наркозалежності, включаючи замісну терапію [32].

Ще одним важливим документом рекомендаційного характеру є прийняті під егідою Європейського бюро ВОЗ Принципи профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які зловживають наркотиками. Цей документ розроблений з урахуванням специфіки механізмів розвитку епідемії ВІЛ/СНІД в Європі та містить найбільш послідовно та детально викладені стратегічні підходи щодо протидії епідемії серед осіб, які використовують наркотики, та суспільстві загалом. До таких принципів відносяться:

1)  інформаційна робота та освіта;

2)  забезпечення легкої доступності соціальних служб і служб охорони здоров’я;

3)  активна робота серед осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом;

4)  забезпечення осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, стерильними ін’єкційними інструментами та дезінфекційними засобами;

5)  надання особам, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, можливості отримувати замісну терапію.

Згадуючи про міжнародні рекомендації в сфері ВІЛ/СНІД, доцільно згадати, що ВООЗ, Управління ООН з наркотиків та злочинності, Об’єднана програма ООН щодо ВІЛ/СНІД виробили єдину позицію щодо питання замісної підтримуючої терапії та її використання щодо пацієнтів із наркозалежністю та при профілактиці ВІЛ/СНІД. Відповідно до цього був видан документ, що отримав назву «Замісна підтримуюча терапія щодо пацієнтів з наркозалежністю та профілактиці ВІЛ-інфекції та СНІД: спільна позиція», базується на аналізі доступних наукових даних і орієнтований на розробників відповідної політики. Він охоплює широкий спектр питань, починаючи від обґрунтування цього метода лікування та закінчуючи конкретними зауваженнями стосовно його використання людьми з ВІЛ-інфекцією/СНІД.

Зокрема, у ньому визнається, що «замісна підтримуюча терапія – один з найбільш ефективних видів фармакологічного лікування наркотичної залежності... отримані відповідні дані про те, що в результаті використання цього метода, зазвичай, істотно зменшується використання заборонених наркотиків, знижуються рівні злочинності та смертності в результаті передозування, а також зменшується кількість випадків поведінки з високим ризиком інфікування ВІЛ» (п. 23). У цій заяві також вказується, що „призначення замісної терапії та видача особам з наркозалежністю опіоідних агоністів для приймання... у рамках медичної практики... узгоджується з положеннями Конвенції 1961 та 1971 років про наркотичні та психотропні речовини” (п. 25) [37].

Свобода від дискримінації є одним з основних прав людини, цей принцип є основою теорії та практики прав людини у міжнародному та вітчизняному законодавстві, дані права представлені в (додатку Б)

З вище зазначеного, можна зробити висновок, що українське законодавство врахувало вимоги міжнародного права щодо захисту прав людей, які живуть з ВІЛ, проте, на практиці захист цих прав здійснюється не завжди. Тому ми повинні створювати певні стратегічні програми щодо захисту людей з ВІЛ/СНІД.

Висновки до першого розділу

На нинішньому етапі ВІЛ-інфекція в Україні продовжує поширюватись. Зростає кількість нових випадків інфікування ВІЛ та захворювання на СНІД; збільшується число дітей, які народжені ВІЛ-інфікованими жінками. За рівнем поширення ВІЛ/СНІДу Україна перебуває на першому місці в Європі.

Порушення прав ВІЛ-інфікованих людей відбуваються не лише у площині ВІЛ/СНІДу, вони мають загальний, універсальний характер. В Україні доволі поширені випадки порушення прав ЛЖВС: розкриття ВІЛ-статусу у медичних, освітніх закладах; звільненні з роботи; фізичне та психологічне насильство з боку правоохоронних органів, незаконне затримання; не дотримання професійної етики працівниками медичних установ; порушення конфіденційності та анонімністi інформації про хворих на ВІЛ/СНІД; відмова у наданні ВІЛ-інфікованим пацієнтам будь-яких медичних послуг, незалежно від того, пов’язані вони з ВІЛ чи ні та ін.

Це свідчать про низьку толерантність до ВІЛ-позитивних людей і недостатню обізнаність з особливостями хвороби. Цьому сприяють, негативні суспільні міфи і стереотипи щодо ВІЛ, які підтримуються і відтворюються засобами масової інформації, надмірна політизація проблеми, публічні дискусії з цієї теми та інше. До порушення прав ЛЖВ та вразливих до ВІЛ груп призводять, зокрема, брак поінформованості серед посадових осіб та пересічних громадян, недосконалість законодавства, бідність, екологічні негаразди, негативна громадська думка, політична нестабільність, правовий нігілізм тощо.