6. Основні етапи розвитку світової політичної думки.

Розвиток світової політичної думки віддзеркалює процес зміни політичних систем, режимів, інститутів. Водночас він характеризується й власною логікою. Відтак вивчення історії політичної думки дає змогу прослідкувати розвиток політичної свідомості людства. Інтерпретація текстів минулого має враховувати соціокультурний простір відповідного періоду.

Початки формування політичної думки пов’язані з появою відносин влади у суспільстві, а отже, з виникненням приватної власності. Першою формою політичної свідомості була міфологія. Її особливістю було уявлення про божественне походження влади.

Політична думка Стародавнього Сходу

На межі 2-го та 1-го тисячоліть до н.е. відбувається раціоналізація політичної свідомості. Однією з давньоіндійських пам’яток стала „Артхашастра” („Наука про державний устрій”). Сучасні дослідники сперечаються щодо її автора (деякі вважають таким брахмана Кутільо, інші – що цю працю писали упродовж століть), але погоджуються з тим, що це була справжня енциклопедія, яка містила уявлення про високі зразки політичних технологій.

Значний відбиток в історії політичної думки залишили китайці. Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) й сьогодні вважається найвидатнішим мислителем. Він вважав, що ключовим для політичного управління є доброчинність, або комплекс етико-правових норм, до якого входили ритуал, турбота про людей, шанобливе ставлення до правителя, почуття обов’язку. Отже, Конфуцій одним з перших обґрунтував роль традиції в політиці.

Мо Цзи (479-400 рр. до н.е.) вважав, що усі люди народжуються рівними, а верховним правителем є сам народ. Держава, на його думку, виникла внаслідок укладання людьми договору.

Першою в світі розвиненою школою політичних технологій слід вважати китайських легістів (лат. lex – закон) IV-ІІІ ст.ст. до н.е. Не слід змішувати їх вчення з європейською школою природного права. Легісти бачили позитивний закон засобом не забезпечення прав людей, а управління ними. Відтак закон віддзеркалює інтерес правителя.

Антична політична думка

Античні уявлення про політичну сферу базувалися на універсалізмі: політичне ще не відокремлювалося від загального комплексу суспільних явищ, а суспільство – від держави. Йдеться не про політичну науку як таку, а про політичну філософію.

Антична думка мала значний вплив на Європу. Сьогодні актуально звучать ідеї Сократа (469-399 до н.е.) про неможливість моральної політики без права, яке тотожне справедливості, про політичну свободу як панування справедливих законів, про добро і зло як наслідок наявності чи відсутності знання.

Платон (427-347 рр. до н.е.) у працях „Держава”, Політик”, „Закони” обґрунтував поняття політики, політичного мистецтва. Він мріяв про „ідеальну державу”, де закони служать загальному благу, а правитель керується благом підданих. Водночас він визнавав, що ідеальна держава – не статична система, що соціальні процеси призводять до зміни форм правління. Саме Платон вперше дав класифікацію цих форм, виокремивши, зокрема, такі недосконалі як тимократія (базується на честолюбності і силі), олігархія, демократія, тиранія.

Як легісти були більшими технологами порівняно з Конфуцієм, так само можна співвіднести вчення Арістотеля та Платона. Саме Арістотель (384-322 до н.е.) вперше назвав політику наукою та водночас найважливішою формою людського спілкування. Він вважав, що ідея загального блага насправді веде до його знищення, а метою політики є узгодження загального блага з благом окремих людей. Право Арістотель розглядав як політичний інститут, який складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, та умовного права, що встановлюється людьми. Ці ідеї пізніше сприйняли філософи Нового Часу. Арістотель був також фактичним родоначальником таких концепцій, які дійшли до сьогодні, як концепція громадянського суспільства (громадянин – це той, хто бере участь у законотворчій та судовій діяльності), середнього класу (міцність якого надає стабільності суспільству) тощо. Він вдосконалив класифікацію форм правління, виділивши їх на основі 2 критеріїв: якісного (правління на користь усіх або в інтересах самої влади) та кількісного (правління одного, кількох та більшості) та відповідно віднісши до правильних форм монархію, аристократію та політію, а до неправильних – тиранію, олігархію та демократію.