Основні принципи

Принцип історизму. Він вимагає підходити до того чи іншого вчення, ідеї, концепції історично, розглядати їх у контексті епохи, враховувати, як це вчення складалося, розвивалося, які етапи у своєму розвитку пройшло, яку роль зіграло в подальшому розвитку теорії. Відкидаючи крайнощі архаїзації чи модернізації ідей і концепцій минулого, історичний підхід дозволяє виявити в них як історично минуще, написане на потребу дня, що втратило теоретичну цінність, так і неминуще, вічне, істини і відкриття.

Принцип об'єктивності, як загальнонауковий метод, вимагає оцінювати вчення й ідеї в них без упередженості, політичної чи партійної кон'юнктури, ідеологічних пристрастей. До чого призводить ігнорування об'єктивного підходу до вчень, наочно показують радянські підручники з історії вчень, видані в 70—80-х pp. Тут правові доктрини і погляди мислителів минулого розглядаються як відображення ідейної боротьби різних класів. Виникнення марксизму оцінювалось як революційний переворот у вченні про державу і право. Тим самим знецінювався весь попередній досвід політико-правової думки і немарксистські вчення. Об'єктивність не терпить ідеологічних ярликів, класової зашореності. Критерієм істинності, світлом істини (грец. lux veritatis) у вивченні минулих доктрин є, з одного боку, результати розвитку теоретичних знань, а з іншого — практика, історичний досвід.

Принцип соціального підходу, загальнолюдської моралі. Він вимагає оцінювати ідеї, вчення, політичні програми з погляду інтересів народу, загальнолюдських цінностей. Тільки в гуманітарному вимірі, з погляду загальнолюдських цінностей, проявляються в істинному світлі ідеї Ф. Ніцше, теорії націократичної держави Д. Донцова та ін.

Розглядаючи історію української правової та політичної думки як певну систему, необхідно зазначити, що для неї, як системи, характерні наступні ознаки:

Поступальність. Ця ознака полягає в тому, що кожен наступний етап чи період є якісно новим, вищим рівнем розвитку в порівнянні з попереднім

Наступність проявляється в тому, що кожен етап, як у розвитку правової та політичної думки в цілому, так і в розвитку теоретичного розуміння і осмислення окремого правового чи політичного інституту, збагачуючись надбанням світової цивілізації, в той же час базувався на основах вироблених попереднім процесом розвитку.

Неперервність полягає в тому, що незважаючи на всі несприятливі історичні умови процес розвитку української правової і політичної думки починаючи від найдавніших часів і до нинішнього часу завжди продовжувався і продовжується. Творча, теоретична думка могла сповільнювати свою роботу, але ця робота не припинялася ніколи.

Періодизація історії правової та політичної думки в Україні Історія української правової та політичної думки включає в себе три періоди

Давня українська правова та політична думка, що охоплює період від найдавніших часів до середини ХІХ століття. Цей період характеризується початком зародження і розвитку основних правових і політичних уявлень, формуванням розуміння головних правових та політичних інститутів, відсутністю концептуальних теоретичних знань з правової та політичної проблематики та чіткого розмежування між філософією, політикою, правом, іншими суспільствознавчими науками

Новітня українська правова та політична думка, що охоплює період від середини ХІХ століття до 1991 року. Цей період характеризується розвитком в українській правовій та політичній думці ряду сучасних правових і політичних інститутів, зокрема зародженням і розвитком сучасної концепції самостійної Української держави, становленням і розвитком української юридичної науки, появою ряду правових і політичних праць, що виводять українську правову та політичну думку на загальноєвропейський та загальносвітовий рівень

Сучасна українська правова та політична думка, початок якій покладено Актом проголошення незалежності України. Цей період характеризується розробкою та вирішенням проблем розбудови і зміцнення державності, утвердженням в Україні засад правової демократичної держави

Критерії оцінки державно-правових вчень – це рівень відображення загальнолюдських цінностей в історії державно-правових і політичних вчень, правового відношення держави й суспільства, міри подолання політичного відчуження індивіда.

Протягом багатьох століть мислителі різних країн світу шукали кращі, оптимальні форми організації державно-правового буття. Вони, незалежно від суспільно-економічних формацій, рівня розвитку виробничих сил і виробничих відносин, висловлювали власне бачення держави, права, законності, справедливості та ін. Такі позиції та ставлення до них сучасників і наступних поколінь були досить різними. При їх оцінці використовувалися різні критерії, ї ідеологічні також, однак останні не давали можливості об’єктивно оцінити багато вчень про державу і право. Зробити це можливо при взятті за основу оцінки вчень про державу і право загальнолюдських цінностей. Ґрунтуючись на загальнолюдських цінностях, усі державно-правові вчення можна поділити на:

• Прогресивні містять ідеї Підпорядкування держави інтересам народу, вимогу забезпечення природних і політичних прав людини, захисту індивіда і суспільства, підпорядкування державної влади законові. Теорії відродженого природного права, правової та соціально-правової держави.

• Консервативні Заперечують будь-які прояви шовінізму та негативного націоналізму в практиці державно-правового життя, проповідують глибоке вкорінення в традицію, консолідацію державою соціальних і національних спільнот на принципах верховенства права та наповнення норм права моральним змістом. Теорія національно-демократичної держави, класократична теорія, патріархально-патерналістська концепція держави Конфуція

• Реакційні Проголошуються і захищаються ідеї етатизму, необмеженості державної влади, ідеалізуються авторитарні й деспотичні режими, формується правовий нігілізм. Фашистські і націоналістичні теорії держави і права.