Методологія історії політичної та правової думки в Україні

Історія думки як самостійна юридична дисципліна разом з іншими юридичними дисциплінами відноситься до числа гуманітарних наук. Як і будь-яка інша наука і навчальна дисципліна, історія думки використовує багатий арсенал філософських і спеціально- наукових методів, і перш за все методи формально-логічного, діалектичного, системного, порівняльно-історичного дослідження. Тобто має свою методологію. Методологія (від грец. methodes і logos — наука про методи) — теорія пізнання, система принципів (тобто основних начал) і методів (способів) наукового дослідження, основних підходів до вивчення тієї чи іншої науки. Методологічними принципами даної дисципліни є наступні.

Методи Історії вчень про державу і право – це сукупність способів, засобів, прийомів та шляхів, які використовуються для дослідження історії становлення та розвитку теоретичних знань про державу, право і законодавство з метою отримання наукових результатів.

Методи наукового пізнання класифікуються методологією за ознаками спільності, масштабами об’єктів їх застосування. За такої класифікації методи поділяються на: філософські (всезагальні) – це гносеологічні й методологічні настанови, на які зорієнтовані більшість наук; загальнонаукові – застосовуються багатьма науками (аналогія, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання тощо ); спеціальнонаукові – у використанні окремих наук.

Всезагальними методами історії вчень про державу і право є філософські методи діалектики і герменевтики.

Метод діалектики передбачає вивчення загальних закономірностей і умов виникнення державно-правових теорій, їх розгляду у взаємозв’язку та розвитку. Тобто метод діалектики скеровує на розгляд державно-правових концепцій у розвитку і взаємозв’язку як між собою, так і з явищами суспільного життя. При чому кожне явище розглядається як таке, що виникає, проходить у своєму розвитку певні стадії і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності і боротьби протилежностей. Це дає змогу з’ясувати в якому аспекті мислитель розглядає взаємозв’язок держави і права, права і позитивного закону, держави і суспільства.

Принцип, або загальний метод діалектики (від грец. dialektike — мистецтво вести бесіду, міркувати). Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом співставлення протилежних думок, спосіб ведення бесіди, що веде до істини, істинним визначенням понять. У Г. Гегеля діалектика — єдино правильний метод пізнання, що розкриває істинний смисл предмета в єдності його протилежностей. У дослідженні політико-правових вчень діалектика, як загальний метод пізнання, відіграє ведучу роль і вимагає від дослідника глибокого проникнення в сутність самого вчення, всебічного аналізу його ідей, логіко-понятійного апарату, способу побудови політико-правової теорії. Керуючись діалектичним методом, важливо зрозуміти і засвоїти не тільки вагомі результати теоретичних розробок мислителів минулого, але і логіку, аргументацію, методи і прийоми аналізу політико-правових явищ.

Герменевтика – це теорія і мистецтво тлумачення історичних текстів. Методом герменевтики осягається увесь драматизм виникнення нових знань, наукових пошуків, вплив соціального статусу, світоглядної орієнтації автора на характер і зміст його наукової праці. Адже кожний мислитель, створюючи теорію, ставав виразником інтересів певних соціальних груп або прибічником певних політичних режимів, і, насамкінець, у свою працю вкладав власне розуміння сенсу людського життя, а отже і власну інтерпретацію доцільності та перспектив розвитку різноманітних форм людського буття; це в однаковій мірі стосується держави і права.

Загальнонауковими методами пізнання є методи порівняння, логічно-історичний, структурно-функціональний.

Метод порівняння дає змогу встановити тотожність, подібність об’єктів пізнання. Це дає змогу з’ясувати в якій мірі державно-правові вчення успадкували політико-правову думку минулих поколінь і що виникло нового в тлумаченні причин виникнення, розвитку та сутності держави і права.

Логічно-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного і майбутнього. Застосування цього методу сприяє об’єктивному аналізу окремих державно-правових вчень, з’ясування їх місця і ролі, соціальної цінності у системі державно-правових знань на конкретному етапі історичного розвитку, практичного значення для сьогодення, дає змогу виявити ступінь спадковості і взаємозв’язку державно-правових концепцій. Вчення досліджуються починаючи від найпростіших уявлень про право і державу, переходячи від простого до найскладнішого.

Структурно-функціональний метод – спрямовує на дослідження соціальних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функцію. Це дає змогу виявити співвідношення між державою і правом на кожному окремому етапі історичного розвитку, з’ясувати їх функціональну роль у суспільстві, виявити характерні особливості взаємозв’язку між етичними, юридичними і релігійними нормами суспільного життя.

Найбільш поширеними конкретно-науковими методами Історії вчень про державу і право є соціально-юридичний та порівняльно-правовий.

Застосування соціально-юридичного методу пізнання в процесі вивчення державно-правових вчень дає можливість виявити зовнішні ознаки державно-правових явищ суспільного життя, з’ясувати характер відношення держави і суспільства. Особливої ваги тут набуває питання про суб’єктивне і об’єктивне у розвитку держави і права, їх обопільні ролі в суспільному житті.

Порівняльно-правовий метод застосовується для співставлення юридичних понять, явищ і процесів державно-правового життя суспільства та виявлення серед них спільних та відмінних рис. Це дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявити їхню історичну послідовність, зв’язок, вивчати природу і зміст фундаментальних категорій юридичної науки: “держава”, “право”, “позитивний закон”, “державна влада”, “державний суверенітет”, “правова держава” тощо.