64. Вищі органи державної влади та правовий статус японських підданих за Конституцією 1889р. У Японії. Мейдзі

Вирішальну роль у підготовці "Конституції великої Японської імперії" зіграв голова Конституційного комітету, майбутній прем'єр-міністр Японії Хіробумі Іто, який виходив з того, що так як в Японії не існує "об'єднаної релігії", подібно до західного християнства, то центром конституційного правління повинна стати імператорська династія, яка б уособлювала державу й націю. Нова Конституція (а також її офіційний коментар), представляла собою вміле перекладення принципів, запозичених із західних конституцій (і перш за все прусської Конституції 1850 р.), на основоположних засадах тенноістскої ідеології. У цьому полягала суть політичного компромісу між теоріями синтоїстських традиціоналістів та прихильників західного конституціоналізму, покликаного припинити громадське бродіння, викликане рухом "за свободу і народні права".

Відповідно до ст. 1, в Японської імперії царює імператор, що належить до "єдиної і безперервної на віки вічні" династії. Особа імператора, відповідно до "божественного" закону, була "священною і недоторканною". Імператор як голова держави мав право оголошувати війну і мир, укладати договори, скликати і розпускати парламент, керувати збройними силами, підвищувати дворянство тощо. Законодавча влада, згідно з Конституцією, також залишалася "імператору і парламенту" (ст. 5). Імператор стверджував закони і стежив за їх виконанням. На підставі ст. 8 Конституції імператорські укази, видані у випадку "нагальної необхідності підтримки громадського порядку", під час перерв у роботі парламенту мали силу закону. Ці укази і з'являлися, як правило, під час парламентських канікул, які тривали 9 місяців на рік. Імператору також належало право введення в країні стану облоги.

Міністри, як і всі вищі посадові особи, які не тільки призначалися імператором, але і були відповідальні перед ним. Їх діяльність розглядалася як служіння імператору - сакральному центру конституційного порядку. Сам же імператор був відповідальний тільки перед Богом, чому суперечило, на перший погляд, вимога Конституції їм здійснювати свою владу "відповідно до Конституції" (гл. 4). Видимість цього протиріччя усувалась головним конституційним постулатом, що сама конституція - "божественний дар" імператорського самообмеження, надання імператором деяких прав парламенту, уряду, підданим. Конституція і побудована за цією концептуальною схемою самообмеження, шляхом переліку прав парламенту, уряду, а також прав і свобод підданих.

У коментарях до конституції Іто, проголошуючи імператора священним центром нового конституційного ладу, підкреслював, що конституція - його "доброзичливий і милосердний дар". Торкаючись питання відповідальності міністрів перед імператором, а не перед парламентом, він розглядав діяльність самого парламенту як служіння імператору шляхом "внесення своєї частки в гармонійне здійснення унікального держави - сім'ї", на чолі якої стоїть і імператор.

Парламент, наділений по конституції законодавчими правами, складався з двох палат: палати перів і палати представників. Кожна палата мала право виступати з уявленнями уряду, "що стосуються законів та іншого роду предметів", але ст. 71 Конституції забороняла парламенту будь-які розмови щодо змін у статусі імператорського дому. Для вирішення питань в палатах було потрібно абсолютну більшість голосів.

За виборчим законом 1890 нижня палата обиралася на основі високого (у 25 років) вікового цензу, а також майнового цензу (15 ієн прямого податку) та цензу осілості (1,5 року). Жінки і військовослужбовці не отримали виборчих прав. Виборчим правом, таким чином, користувалася незначна частина населення Японії, близько 1%. Членами верхньої палати були принци крові, представники титулованій аристократії, великі платники податків та особи, які мають "особливі заслуги" перед імператором. Термін повноважень нижньої палати визначався в 4 роки, верхньої - до 7 років. Міністри були покликані лише "подавати поради імператору". Інституту "вотум недовіри" Конституція не знала.

Парламентський контроль висловлювався тільки в праві запиту уряду не менш ніж 30 депутатами, при цьому міністри могли ухилятися від відповіді на запит, який міг бути віднесено до розряду "секретних". Не проводився фактично у японського парламенту контроль над фінансами. У разі відхилення бюджету парламентом уряд міг застосувати бюджет попереднього року. Крім того, ст. 68 Конституції передбачала постійний видатковий фонд, що затверджується на кілька років, а також грошові суми "для здійснення правочинів самого імператора" і для витрат, "зв'язаних із зобов'язаннями уряду". Витрати уряду без згоди парламенту могли бути узаконені і самим імператором.

У Конституції знайшла відображення відносно самостійна роль вояччини, правлячої монархічної бюрократії, - двоєдиної сили, яка стала з часів буржуазних реформ активним провідником інтересів пануючих класів: напівфеодальних поміщиків і міцніючої монополістичної буржуазії. Це виражалося, зокрема, в особливому, привілейованому становищі таких ланок державного апарату, як Таємна рада, Генрі (рада старійшин), Міністерство двору, у віданні якого знаходилися величезні земельні володіння імператора, а також керівної верхівки армії. Таємна рада, що складалася з президента, віце-президента і 25 радників, призначався імператором з вищих військово-бюрократичних кіл. Вона був незалежною як від парламенту, так і від Кабінету Міністрів. Йому пропонувалося за ст. 56 Конституції обговорювати державні справи за запитами Імператора. Фактично кожне важливе рішення в державі мало узгоджуватися з членами Таємної ради, від нього ж виходило схвалення імператорських указів і призначень.

Позаконституційний орган Генрі, робив вирішальний вплив на політику країни протягом півстоліття і складався з представників знаті колишніх Південно-західних князівств,що займали свої посади довічно.

У 1889 році імператор встановив, що всі найбільш значущі питання, пов'язані з армією і флотом, начальники відповідних штабів повинні доповідати йому, минаючи уряд, навіть військового і морського міністрів. Вояччина могла тим самим впливати на рішення імператора про заміщення двох найголовніших постів в уряді - військового і морського міністрів, вирішуючи наперед тим самим питання не лише про склад уряду, але і його політику. Це положення в 1895 р. було законодавчо закріплено. Пости військового і морського міністрів могли займати лише військові, що перебували на військовій службі. Спеціальний розділ Конституції був присвячений правам і обов'язкам японських підданих (платити податки і нести військову службу), які ототожнювалися з їх обов'язком перед "божественним" імператором. Серед прав і свобод японських підданих названі свобода вибору місця проживання, переміщення, свобода від довільних арештів, слова, друку, віросповідання, зборів, петицій, спілок. Але всі ці свободи допускалися в "встановлених законом межах".

Суто формальний характер цих прав і свобод особливо яскраво проявився у відношенні свободи віросповідання, що зачіпає найчутливіший бік японського світогляду. Вимога відділення релігії від держави, визнання свободи віросповідання все наполегливіше стали звучати ще в період до прийняття конституції, у міру того, як ідеї свободи і рівності опановували умами найбільш освічених верств суспільства. Під впливом цих вимог в 1877 р. було ліквідовано Міністерство релігійної освіти. Переглядаючи в черговий раз свою релігійну політику, уряд в 1882 р. зробив хитрий хід. Формально проголосивши "свободу релігії", він оголосив синтоїзм не релігією, а державним ритуалом. У зв'язку з цим усім синтоїстським священикам імператорських і державних святилищ було заборонено здійснювати релігійні обряди та проповіді. Вони повинні були відправляти лише ритуали державні, верховним охоронцем яких як головного священнослужителя ставав сам імператор, що лише посилювало його релігійний авторитет. Синтоїзм, таким чином, перетворювався на якусь "сверхрелігію", безпосередньо включену до державної системи.

Свідоме сприйняття індивідуальних прав і свобод перешкоджало і цілеспрямованому впровадженню владою в суспільну свідомість принципу "священної японської національної спільноти" ( "кокутай"), ідеї, чітко вираженою Іто, що "відносини між владою і підданими були спочатку визначені під час заснування японської держави".

Формальне закріплення буржуазно-демократичних прав і свобод не могло змінити суто консервативного характеру Конституції 1889 р., але Конституція стала певним кроком уперед по шляху вкрай обмеженої демократизації японського суспільства. Разом із затвердженням представницького органу, проголошенням буржуазно-демократичних прав і свобод, вона сприяла становленню фактично нової перехідної форми японської держави від абсолютної до дуалістичної монархії, в рамках якої в наступні десятиліття відбувався стрімкий розвиток японського капіталізму.