60. Розвиток державно-правової думки у США 19 ст. Суспільно – політичні розбіжності 19 ст. та їх вплив на подальший державний розвиток.

На початку XIX ст., після того як Верховний суд США у 1803 р. закріпив за собою право конституційного нагляду, завершився важливий етап формування нового державного устрою. Державно-правові ідеї, сформульовані в цей час американськими мислителями, відображають конфліктний розвиток американської нації і водночас її прагнення до незалежного існування і політичної консолідації. Загальний напрям змін в американській державно-правовій думці XIX ст. порівняно з попереднім етапом визначається як «перехід від ідей локківського індивідуалізму і пуританського республіканізму до ліберального прагматизму в галузі юриспруденції і політичної науки».

Томас Джефферсон (1743—1826). Юрист, філософ, дипломат, політичний і державний діяч, третій президент США (1801—1809). Він захищав ідеї народного суверенітету, республіканізму, демократизму, свободи, рівності і братерства, наголошував, що кожній людині притаманне моральне розуміння справедливого і несправедливого, що всі люди створені рівними і наділені Творцем природними і невідчужуваними очевидними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя.

Формула природних прав Джефферсона подібна до формули Локка, але право на власність у нього замінено правом на щастя. Приватну власність, Джефферсон вважав не природним, а громадянським правом, гостро критикував несправедливий розподіл багатств. Саме вільні люди, на його думку, укладають суспільний договір про створення держави для задоволення своїх природних прав і потреб, а тому всі без винятку можуть брати участь у нормуванні органів державної влади і її контролюванні. Йдеться про всезагальне виборче право і право народу скинути тирана.

Політичним ідеалом Джефферсона була велика за територією демократична республіка, заснована на принципах народовладдя, урівноваження і розмежування влади, вільного розвитку дрібновласницького трудового фермерського господарства. Він був упевнений, що всі походять від землі, що землероби є «богообраним народом», а тому вважав головним для США розвиток сільського господарства, а не промисловості. Він не сприймав ідей федералістів, скасовував антидемократичні акти одного з їх лідерів, другого президента США Дж. Адамса, демократизував федеральний державний апарат, армію і флот.

Джеймс Медісон (1751—1836). Політичний діяч і правознавець, один із авторів Конституції 1787 p., четвертий президент США (1809—1817). Свої теоретичні політико-правові постулати ґрунтував на класичних природно-правових концепціях і традиціях суспільного договору. Таке праворозуміння склалось у мислителя під впливом глибокого вивчення ним давньогрецького і давньоримського досвіду державо- і правотворення, вчень Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск´є, англійських вігів, французьких, німецьких і голландських філософів-просвітителів, дискусій із вітчизняними однодумцями (Гамільтон, Джей) та опонентами (Джефферсон, Пейн). Ідеал держави для Медісона — велика за територією і населенням республіка. На відміну від Монтеск’є і Руссо, він вважав, що республіканська форма правління найприйнятніша для великої держави, оскільки малі республіки об’єктивно мають невелику кількість громадян «середнього класу», які є головним стабілізуючим фактором, а тому «республіканська форма швидко псується і гине в результаті громадянських війн».

На думку Медісона, гарантією життєздатності великої республіки є сильна, збалансована центральна влада, поділена на три окремі гілки, жодна з яких не може узурпувати управління державою. Особливу увагу він приділив визначенням обсягу і навіть кількості повноважень виконавчих структур та удосконаленню судочинства. Найвищий принцип діяльності гілок влади — дотримання фундаментальної справедливості. Заслуговує на увагу вчення Медісона про фракції (групи, об´єднання) у громадянському суспільстві, сформовані на основі пристрастей, інтересів, світогляду, власності тощо. Вони розмежовують суспільство, шкодять його нормальному існуванню. Тому необхідно, на думку Медісона, блокувати такі тенденції, усувати причини появи фракцій.

Турбуючись про могутність федерації, вишукуючи правові засоби зміцнення союзу штатів як гарантії «проти зовнішньої загрози, як хранителя внутрішнього миру, як попечителя нашої торгівлі та інших загальних інтересів, як дієвої протиотрути щодо внутрішніх розбіжностей», Медісон мало уваги приділяв правам людини і громадянина, забезпеченню свободи слова, друку, релігії тощо. Саме тому Конституція США, ухвалена 1787 p., виявилась антидемократичною за своїм змістом. Однак після критики Т. Джефферсона Медісон власноруч виправив помилку: підготовлений ним текст Білля про права був підтриманий народом майже без змін.

Олівер-Вендел Холмс (1841—1935). Суддя, теоретик права, професор Гарвардського університету. Учення про право він виклав у працях «Загальне право» (1881), «Шлях права» (1897) та наукових статтях, листах.

Холмс є одним із фундаторів прагматичної, «реалістичної» школи права. Закон для нього — це не готове рішення, а лише «основа для прийняття рішень», думка законодавця про право стосовно окремої особи і конкретного факту, яка не є правом, оскільки право (яке не можна ототожнювати з мораллю) — це «пророцтво, передбачення того, як буде діяти насправді суд, і нічого більше». Людям властиво рахуватися з власними інтересами, а не з інтересами інших. Законодавство повинне легко і швидко змінюватись згідно з фактичною волею існуючої у суспільстві верховної влади, «зводити до мінімуму можливості ущемлення інтересів меншості». Законодавство — категорія суто емпірична, засіб, за допомогою якого владний орган «покладає обмеження, небажані для певних осіб, на інших». Право — це категорія, «виконання і дотримання якої забезпечуються чи повинні забезпечуватися судами». Право не може бути інструментом, від якого держава має відмовитись, якщо він «видаватиметься їй непридатним», а Сполучені Штати не є суб´єктом «якогось містичного понадправа». Судді — це «незагіпнотизовані законом» прості незалежні виразники сили, що виходить із джерела їх повноважень, а «не виразники чогось неосяжного». Загальне право штату — це лише право цього штату, і воно за ієрархією розташовується нижче від федерального права.

Життя права, на думку Холмса, не має логіки, а лише досвід. Зважаючи на такі суто прагматичні доктрини, суддя-філософ сформулював низку оригінальних положень. Конституція країни — це соціальний експеримент. При офіційному тлумаченні закону треба прагнути до його «конституційного звучання», а не поспішати з визнанням його таким, що суперечить конституції. Абсолют у праві неприпустимий; складовими його є не тільки норми і принципи, а й правові стандарти, еталони; право сумісне лише з добром, справедливістю та загальним благом і нічим іншим. Усі державні, громадські органи, політичні сили, громадяни у демократичній державі мають бути обмежені у правах («юриспруденція обмежень»); обов´язок видавати розумні закони є водночас забороною для ухвалення законів нерозумних. Суд може відігравати не лише правозастосовну, а й правотвірну роль. Суддя має визначати свою позицію не з вірнопідданства високим політикам, а з вигідності для суспільства; викладення окремої думки — обов´язок судді; судове свавілля повинна блокувати власна стриманість суддів; завдання суду — оцінювати закон не з точки зору його розумності, а на предмет відповідності конституції; політичні питання повинен розглядати не суд, а парламент чи президент.

Вчення Холмса вплинуло на концепції юриспруденції Р. Паунда, Дж. Френка, К. Ллевелліна, Л. Петражицького та інших правознавців.

61. Законодавство Франції періоду революції (1789-1794) та створення нової держави.

Населення Франції в другій половині XVIII ст. складало 26 млн. чоловік. З них лише 270 тис., тобто трохи більше 1 %, належало до привілейованого класу - 140 тис. дворян і 130 тис. священиків. Літо 1788 року було неврожайним, а наступна зима дуже суворою. Повсюди спалахували селянські виступи. І буржуазія, і селянство, і плебейство не хотіли і не могли миритися з феодально-абсолютистською монархією. Банкрутство державної казни, розорюваної колосальними тратами двору та перших двох станів (дворянства і духовенства), призвело до гострої фінансової кризи. У монархії не було грошей на самі невідкладні витрати. Після ряду невдалих спроб відшукати кошти король був змушений скликати Генеральні штати - представництво трьох станів. 17 червня після тривалих дебатів щодо процедури, третій стан проголосив себе Національними зборами. Пізніше до них приєднались ліберальні представники дворянства і духовенства. Було схвалено рішення про ануляцію імперативних мандатів. Стверджувалося, що король може збирати податки лише з відома Національних зборів.

9 липня 1789 р. Національні збори проголошують себе Установчими зборами, тобто органом, який має утвердити нові державно-правові інститути, розробити та затвердити конституцію держави. Падіння Бастилії 14 липня стало сигналом для французької провінції - всюди народ виганяв стару королівську адміністрацію, обирав нові муніципалітети і створював збройну силу революції - Національну гвардію. По всій країні прокотилися селянські повстання, селянство практично припинило платити податки. Відбиттям цього початкового періоду революції, яке охопило всю країну, стала "Декларація прав людини і громадянина", прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789р.

Декларація закріплювала найважливіші принципи буржуазного ладу. Представники Національних зборів вирішили відновити в декларації природні, невідчужувані, невіддільні і священні права людини, з метою, щоб ця декларація нагадувала їм їхні права і обов'язки.

Декларація проголошувала, що "люди народжуються вільними і рівними в правах" і що метою якого б то не було політичного союзу є збереження природних і невід'ємних прав людини, що такими правами є "свобода, власність, безпека і опір гнобленню" (ст. 1-2). Джерело суверенітету — в нації, тому "закон є виразом загальної волі" (ст. 6). Базуючись на цих положеннях, вона закріплювала принцип загального виборчого права. В ній йшлося про представницький характер законодавчого органу як верховного органу влади. А закон має бути рівний для всіх, незалежно від того, чи дає він заступництво, чи карає.

Свобода визначалась як право "робити все, що не шкодить іншому". Таким чином, здійснення кожною людиною її природних прав не має інших меж, крім тих, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими ж правами. Крім того, закон може забороняти дії, шкідливі для суспільства.

Отримало роз'яснення і природне право на безпеку, що знайшло своє виявлення в закріпленні принципу законності. Ті, хто віддають незаконні накази, підлягають карі. Було закріплено і презумпцію невинності.

Закон не має зворотньої сили, вважала Декларація. Декларація підкреслювала неминуче значення права власності, проголошуючи його природним, "непорушним і священним" правом. Нікого не можна позбавити цього права, за винятком, коли того "явно вимагає громадська необхідність". Декларацією гарантувалася свобода думки і слова, а також свобода віросповідання і релігійних переконань.

Для утримання громадської сили і для витрат по управлінню необхідні податки. Всі громадяни мають право особисто через своїх представників визначати необхідність громадських податків. Втілено ідею створення організаційно незалежних одна від одної і взаємно врівноважених гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової.

Декларація утверджувала новий буржуазний лад, новий тип експлуатації — буржуазний. Цей суто буржуазний характер Декларації проявлявся і в тому, що вона обминула мовчанням питання про скасування всіх феодальних повинностей і феодального землеволодіння. Нічого не було сказано і про скасування рабства у французьких колоніях, не було згадки і про свободу союзів і зборів.

На початку 1790 р. вступила в силу низка декретів, згідно з якими церковна власність була конфіскована, оголошена національним майном і підлягала продажу з торгів.. Церква була позбавлена права реєструвати шлюби, народження, смерть. Вплив церкви істотно зменшився, вона була поставлена під контроль держави.

Відповідно до нового адміністративного поділу Франція мала 83 департаменти, які складалися з дистриктів, кантонів, комун. Єдиною стала система оподаткування, були ліквідовані більшість феодальних пережитків, що гальмували розвиток торгівлі, та ін. Скасовувався становий поділ громадян, усі дворянські титули й звання, середньовічні цехи. 21 жовтня 1789р. було прийнято декрет, згідно з яким дозволялось застосовувати збройні сили для придушення народних виступів. 14 червня 1791 р. набрав чинності закон Ле-Шапел'є, що заборонив під страхом великого штрафу або тюремного ув'язнення створення профспілок, проведення страйків.

Національні збори 13 вересня 1791 р. затвердили Конституцію, яка зберігала за королем значні права. Перша частина — Декларація прав людини і громадянина 1789 р.— стала преамбулою Конституції. Друга її частина була присвячена вищим органам влади.

За формою правління французька держава ставала конституційною монархією. Вища законодавча влада надавалась однопалатному законодавчому корпусу. Громадяни поділялись на активних і пасивних. Пасивні громадяни не допускались до участі у виборах.

Виконавча, адміністративна влада надавалась королю і відповідальним перед ним міністрам. Король був главою армії і флоту, йому доручалось піклуватись про підтримання громадського порядку тощо. Судову владу здійснювали виборні і в принципі незмінювані особи. Конституція гарантувала додержання політичних інтересів великої буржуазії, її дія не поширювалась на колонії. Представники середньої буржуазії — жирондисти пропонували продовжити ломку феодальних інститутів.

10 серпня 1792 р. в Парижі почалось народне повстання, в результаті якого монархія була ліквідована. Деякий час влада була в руках Паризької комуни. Законодавчі збори дали згоду на арешт короля. Було видано декрет про скликання Національного Конвенту.

10 червня було прийнято декрет, який поклав початок скасуванню феодальних порядків на селі. 17 липня Конвент остаточно скасував усі сеньйоріальні платежі та феодальні права без будь-якого викупу. Общинні землі підлягали негайному розподілу між селянами.

24 червня 1793 р. Конвент урочисто схвалив текст нової Конституції і поставив на всенародне обговорення. Виборче право надавалося всім французам, що досягли 21 року. Скасовувався поділ виборців на активних і пасивних. Вибори депутатів вводились прямі й рівні. Носієм вищої законодавчої влади проголошувалась нація. Було створено постійно діючий однопалатний законодавчий корпус із строком легіслатури один рік. Цей орган міг видавати декрети і пропонувати закони, які не потребували санкції народу і набували чинності негайно. Функції державного управління покладались на Виконавчу раду. Цей орган міг діяти лише на основі законів і декретів і був підзвітним Законодавчому корпусу.

Якобінська Конституція була радикальним по духу й за формою актом французької буржуазної революції. Проте вона могла набути чинності лише після того, як збереться новий Законодавчий корпус, куди не міг бути обраний ніхто з депутатів Конвенту.

Улітку 1793 р. верховним органом республіки був Конвент, який здійснював у повному обсязі вищу законодавчу, виконавчу, контрольну й судову владу.

Функції революційного уряду були зосереджені в Комітеті громадського порятунку. Він керував воєнними, дипломатичними, продовольчими справами, йому підпорядковувались інші органи, а сам Комітет щотижня звітував перед Конвентом. Декрет від 23 серпня 1793 р. вперше в історії, ввів загальну військову повинність.

Були введені тверді ціни на основні предмети споживання (загальний максимум). Продовольство реквізували й розподіляли через спеціальну державну комісію.

За зовнішньою торгівлею та діяльністю великих торговців був установлений жорсткий контроль. Восени 1793 р. створено загони санкюлотів, що боролися із спекулянтами, вишукували продовольство для Парижа і знищували змови, роялістів.

27 липня 1794 р. під час засідання Конвенту Робесп'єр та його соратники були заарештовані, а наступного дня без суду відправлені на гільйотину. Масовий терор проти якобінців і санкюлотів охопив країну. Конституцію 1793 р. піддавали анафемі. Падіння диктатури якобінців і прихід до влади термідоріанців означали кінець висхідного етапу Великої французької революції.