22. Законна сила судових рішень. Правові наслідки набрання судовою постановою законної сили. Межі дії законної сили судової постанови.

Законна сила рішення суду — це остаточна правова властивість, яку придбаває судове рішення, що не підлягає якому б то не було оскарженню з огляду на те, що вісі види оскарження були вичерпані, або з огляду на те, що вони не були використані і при цьому закінчилися всі строки, при яких оскарження є можливим. Іншими словами, це та властивість рішення, яка дозволяє привести його до негайного виконання в примусовому порядку.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. У разі подання заяви про апеляційне оскарження, але якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 294 ЦПК України (10 днів після подання заяви про апеляційне оскарження), рішення суду набуває законної сили після закінчення цього строку. Якщо апеляційна скарга була подана і рішення не було скасовано, то воно набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (ч. 1 ст. 223 ЦПК України).

Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства: захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій; зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб у дусі неухильного виконання Конституції, законів України, поваги до правил співіснування, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється у правових наслідках, які воно викликає. їх характер у юридичній літературі визначається по-різному.

Насамперед, з набранням законної сили рішення стає ефективним — набуває властивість викликати певні результати. Результативність його ґрунтується на авторитетності і загальнообов'язковості.

Авторитетність судового рішення, що набрало законної сили, ґрунтується на авторитеті закону, який застосовується ним до конкретних правовідносин: на об'єктивній істині, що розкриває дійсні взаємовідносини сторін, їх права і обов'язки; на авторитеті суду як органу держави, який здійснює правосуддя; на демократичній цивільній процесуальній формі розгляду і вирішення справи. Авторитетність судового рішення забезпечується його правоохоронним, запобіжним і виховним впливом.

Загальнообов'язковість забезпечує впровадження у життя положень рішення. Набравши законної сили, воно обов'язкове для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, всіх установ, підприємств і організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України (ст. 124 Конституції України, ст. 14 ЦПК України, ч. 2 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»).

Загальнообов'язковість виявляється у стабільності і реалізованості.

Стабільність — надання судовому рішенню, що набрало законної сили, такого гарантованого правового режиму, який: а) встановлює неможливість його апеляційного оскарження з боку заінтересованих осіб і зміни судом, який його ухвалив; б) підкреслює завершеність у розв'язанні рішенням конкретного правового питання; в) характеризує його стійкість. Стабільність забезпечується незмінністю, неспростовністю, виключністю і преюдиціальністю:

незмінність рішення виникає до набрання ним законної сили і полягає у тому, що після його проголошення суд, який ухвалив рішення, не має права сам його скасувати або змінити (ч. 2 ст. 218 ЦПК України);

неспростовність рішення — неможливість апеляційного оскарження для сторін та інших осіб, які брали участь у справі (ч. 2 ст. 223 ЦПК України);

виключність — неможливість для сторін, третіх осіб з самостійними вимогами, а також їх правонаступників заявляти у суді ті самі позовні вимоги, з тих самих підстав (ч. 2 ст. 223 ЦПК України);

преюдиціальність — обов'язковість фактів і правовідносин, встановлених рішенням суду в одній справі, при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи. Сторони та треті особи з самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ч.3 ст.61, ч.2 ст.223 ЦПК України).

Реалізованість визначається як гарантована для захисту права можливість впровадження у життя фактів і правовідносин, визначених рішенням суду, що набрало законної сили. Реалізованість — це здійсненність судового рішення. У юридичній літературі здійсненність ототожнюється з можливістю примусового виконання рішень про присудження, тому не охоплює всіх способів реалізації і всіх видів судових рішень, що набрали законної сили.

Здійсненність за своїм змістом поняття ширше, За нормами ЦПК України реалізованість судових рішень забезпечується: добровільним виконанням; примусовим виконанням; обов'язком інших осіб сприяти виконанню (статті 30, 53 Закону України «Про виконавче провадження»); обов'язком компетентних органів держави провести реєстрацію правового становища громадянина та його майна, встановленого рішенням суду (статті 241, 249, 255 ЦПК України).

Отже, здійсненність — це гарантована можливість добровільного і примусового виконання рішення суду, а також сприяння інших осіб у його виконанні.

Правова дія здійсненності обмежена у часі процесуальним строком давності примусового виконання рішення, але не діє на рішення про стягнення періодичних платежів і про визнання (ст. 23 Закону України «Про виконавче провадження», ч. 4 ст. 223 ЦПК України). Для інших наслідків законна сила рішення є безстроковою. Початок дії здійсненності різний: залежно від того, чи передбачається судовим рішенням негайне виконання. Здійсненність у розумінні дії в часі має й інші особливості. Коли суд використовує право під час ухвалення рішення на відстрочку або розстрочку (ст. 217 ЦПК України), то здійсненність виявляється пізніше інших правових наслідків загальнообов'язковості. Властивість дії здійсненності у цих випадках залежить від волі суду, хоча дія всіх інших наслідків законної сили рішення судом може бути змінена.

Законна сила рішення суду безмежна. її дія має об'єктивні та суб'єктивні межі. Об'єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 223 ЦПК України ними є встановлені судом правовідносини і юридичні факти розглянутої справи.

Висновки суду щодо правового питання, яке було передане на його розгляд, закріплюються у мотивувальній частині рішення. Встановлені судом дійсні правовідносини чи факти характеризуються неспростовністю і реалізованістю, які разом з резолютивною частиною набирають законної сили.

Те, що мотивувальна частина судового рішення набирає законної сили, підтверджується правилом п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України, яке зобов'язує суд зазначати у рішенні обставини справи, що були ним встановлені і відповідні їм правовідносини, а також ч. 2 ст. 223 ЦПК України — про заборону оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, юридичні факти і правовідносини, які характеризуються преюдиціальністю — не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи (ч. 3 ст. 61 ЦПК України). І факти, і правовідносини фіксуються у мотивувальній частині рішення.

Суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються його дією щодо осіб: сторін та інших осіб, які брали участь у справі, та їх правонаступників у частині неспростовності, виключності і преюдиціальності.

Здійсненність поширюється на матеріально заінтересованих осіб — сторін, третіх осіб із самостійними вимогами, їх правонаступників, а також заявників і заінтересованих осіб у справах, що виникають з окремого провадження.

Рішення або ухвала суду апеляційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК). При цьому правовими наслідками набрання законної сили судовим рішенням апеляційної інстанції є: 1) скасування судового рішення першої інстанції, зміна або набрання ним законної сили — залежно від результатів розгляду апеляційної скарги; 2) початок перебігу 20-денного строку на касаційне оскарження рішення або ухвали апеляційного суду (ч. 1 ст. 325 ЦПК); 3) неможливість скасування судового рішення суду апеляційної інстанції судом, який його ухвалив, за винятками, встановленими нормами ст.ст. 336, 338-341, 360-3, 361 ЦПК; 4) неможливість повторного вирішення спірного правовідношення в апеляційному порядку, крім випадків, встановлених у ст. 318 ЦПК; 5) необхідність чіткого, повного і безумовного виконання рішення або ухвали апеляційного суду всіма суб'єктами спірного правовідношення, а також іншими особами, питання про права і обов'язки яких були вирішені під час апеляційного розгляду справи.