11. Цивільна юрисдикція. Підсудність у цивільному процесі України. Цивільна юрисдикція

Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції

Статтею 15 ЦПК визначено компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства. Оскільки згідно із ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди не розглядають у порядку цивільного судочинства лише ті спори, вирішення яких віднесене Конституцією та законами до компетенції КСУ або господарських чи адміністративних судів і здійснюється за правилами судочинства, встановленими, відповідно, Законом України "Про Конституційний Суд України", ГПК і КАС.

Законом передбачено й винятки із загальних правил визначення цивільної юрисдикції. Як зазначалось, спори, що виникають із трудових відносин, розглядаються місцевими загальними судами у порядку цивільного судочинства. Разом з тим, у п. 2 ч. 2 ст. 17 КАС передбачено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з неї. Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. З КАС публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба тощо. Отже, зазначені спори є винятком і не відносяться до цивільної юрисдикції судів.

Виняток із загального правила щодо адміністративної юрисдикції та підсудності адміністративних справ передбачений також у ч. 2 ст. 21 КАС. Так, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Якщо ж вимогу про відшкодування шкоди заявлено окремо від адміністративного позову (наприклад, якщо вже є рішення адміністративного суду про протиправність рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень), то така вимога розглядатиметься місцевим загальним судом за правилами цивільного судочинства, якщо позивачем є фізична особа, або місцевим господарським судом, - якщо позивачем є юридична особа.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦПК законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Наприклад, у разі подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів або визнання тих рішень, що не підлягають примусовому виконанню (розд. VIII ЦПК); заяви про відновлення втраченого судового провадження (розд. IX ЦПК); скарги на постанову чи ухвалу у кримінальній справі щодо відшкодування шкоди, у випадках, визначених ст. 12 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду"; виконання судових доручень іноземних судів (ст. 415 ЦПК).

Справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу також відносяться до компетенції місцевих загальних судів (ч. 4 ст. 15 ЦПК).

Отже, вирішуючи питання щодо розгляду справи в порядку цивільного судочинства, суд повинен перевірити дотримання таких умов:

1) наявність між сторонами відносин, врегульованих ЦК, СК, ЗК, ЖК, КЗпП, іншими актами цивільного законодавства;

2) наявність спору про право, що виникає із зазначених відносин;

3) відсутність у законі норми, що прямо передбачає вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Якщо суд, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, з'ясує, що заяву подано з порушенням зазначених вище умов, він постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК). У разі виявлення порушення цивільної юрисдикції суду на наступних стадіях процесу - ухвалу про закриття провадження у справі. Постановлення відповідних ухвал виключає можливість повторного звернення до суду з таким самим позовом.

У зв'язку з тим, що розгляд і вирішення цивільних справ віднесені до компетенції не лише суду, а й інших органів держави, змішаних органів (комісій по трудових спорах), третейських судів, цивільна юрисдикція поділяється на виключну і численну, залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних юрисдикційних органів або до компетенції декількох.

За виключною юрисдикцією розгляд певної категорії цивільних справ належить виключно до компетенції суду (справи про позбавлення батьківських прав, справи про усиновлення тощо).

Численна юрисдикція передбачає можливість захисту цивільних прав органами державної влади, місцевого самоврядування, нотаріусом, третейським судом тощо.

Залежно від способу вибору юрисдикційного органу з декількох, до компетенції яких може бути віднесена справа, чи недопущення такого вибору, численна юрисдикція поділяється на:

- договірну юрисдикцію, згідно з якою компетенція з розгляду цивільних справ визначається за взаємною згодою сторін. Зокрема, до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виник між ними, за винятком справ, не віднесених ст. 6 Закону України "Про третейські суди" до їх підвідомчості (справи у спорах, що виникають із сімейних, трудових відносин; справи у спорах щодо нерухомого майна тощо). Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому ЦПК;

- альтернативну юрисдикцію, яка означає, що розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису або шляхом звернення до суду;

- імперативну (умовну) юрисдикцію, за якою справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Зокрема, до органів, які розглядають трудові спори, відносяться комісії по трудових спорах, а також районні, районні у містах, міські чи міськрайонні суди (ст. 221 КЗпП). Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у статтях 222,232 КЗпП. У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду. Слід зазначити, що цей вид юрисдикції значною мірою втратив своє значення. Це пояснюється тим, що згідно конституційним положенням, відповідно до якого правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (див. постанову Пленуму ВСУ "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9);

- змішану юрисдикцію, яка поєднує ознаки, властиві іншим видам, зокрема альтернативній юрисдикції. Так, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Таке звернення не позбавляє особу права на звернення до суду (ст. 19 СК).