10. Поняття та види судового представництва. Об’єм та оформлення повноважень представників у суді.

Васильєв С.В. вважає що цивільне процесуальне представництво — це врегульована нормами ЦПК форма надання правової допомоги однією особою (представником) іншій особі (особі, яку представляють) у формі здійснення процесуальних дій представником від імені та в інтересах особи, яку він представляє, в межах отриманих повноважень у зв'язку з розглядом і вирішенням судом цивільної справи.

Правові підстави участі представника у цивільному процесі закріплені у нормативно-правових актах держави, які нап­равлені на врегулювання суспільних відносин у сфері проце­суального представництва. Аналізуючи нормативно-правову базу процесуального представництва, їх можна систематизу­вати так:

1) Конституція України - Основний Закон України, норми якого закріплюють основні принципи інституту процесуаль­ного представництва;

2) міжнародні договори, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України;

3) Цивільний процесуальний кодекс України, норми якого регламентують правовий режим інституту процесуального представництва;

4) інші кодифіковані законодавчі акти, які містять норми, що регулюють відносини з приводу функціонування мате­ріальної основи представництва: СК, ЦК та ін. На базі таких нормативних актів встановлюються матеріальні основи про­цесуального представництва;

5) закони України, норми яких регулюють правовий статус окремих видів представників, зокрема, закони України «Про адвокатуру», «Про прокуратуру», «Про Уповноваженого Вер­ховною Радою України з прав людини» тощо;

6) підзаконні нормативно-правові акти, норми яких прий­маються у розвиток положень Конституції та законів України.

Приводом виникнення правовідносин у сфері процесуаль­ного представництва є необхідність захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провадження - необхідність встановлення певних обставин - юри­дичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну, припинення суб'єктивних майнових і осо­бистих немайнових прав.

Підставами виникнення процесуального представництва є виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки на відміну від матеріального представництва, яке обумовлюється в основному нормами матеріального законода­вства, процесуальне - виникає у зв'язку із вчиненням проце­суальних дій. Наприклад, подання заяви одним із батьків - представником до суду у інтересах малолітньої особи здійс­нюється на підставі норм ЦК, СК та Закону України «Про охорону дитинства», але виникатиме лише при отриманні судом такої заяви.

Слід зазначити, що не всі матеріальні правовідносини по­ширюються й на процесуальні, оскільки довіреність або договір доручення, за якими представник уповноважений здійс­нювати представництво, наприклад у переговорному процесі, при укладенні договору тощо, свідчить про можливість стати процесуальним представником. Для такого виду представни­цтва потребується адресна вказівка третьої особи - суду, перед якою може виступити представником конкретна особа.

Судова практика

На практиці, у більшості випадків для представництва інтересів особи в суді посвідчується спеціальна довіреність, в якій обумовлюється комплекс прав та обов язків представ­ника в суді.

Слід зазначити, що для виникнення правовідносин у сфері процесуального представництва необхідне існування певних юридичних обставин, зокрема:

1) наявність родинних зв'язків, які зумовлюють право пред­ставництва конкретної особи, призначення опікунів та піклу­вальників, призначення особи на посаду, яка згідно з установ­чими документами вправі представляти її інтереси тощо;

2) довіритель (особа, права та охоронювані законом інтере­си якої представляють) повинен мати статус суб'єкта цивіль­них процесуальних правовідносин, який дає можливість здійснювати іншою особою (представником) його суб'єктивні процесуальні права і обов'язки. Серед суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише сторони та треті особи, за­явники та інші заінтересовані особи (крім справ про усинов­лення) у справах окремого провадження можуть брати участь у процесі через або поряд з представником.

Основні види процесуального представництва:

1) специфічність підстав виникнення процесуального пред­ставництва;

2) особливість процесуального статусу довірителя;

3) особливість статусу особи, яка здійснює представницькі функції.

А) Залежно від підстав виникнення представництво поді­ляється на види:

1) законне представництво, що виникає на підставі юри­дичних фактів і норм закону, адміністративного акта чи рі­шення суду. Таке представництво має місце у випадках, коли існують певні обставини, за яких особа не може самостійно брати участь у цивільному процесі, що передбачено положен­нями ст. 39 ЦПК. Законними представниками можуть бути батьки, усиновлювачі, піклувальники та інші особи, визна­чені законом.

Згідно зі ст. 43 ЦПК може бути призначено або замінено за­конного представника судом у таких випадках:

- у разі відсутності представника у сторони чи третьої осо­би, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздат­ності;

- якщо малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена бать­ківського піклування, не має законного представника;

- у разі якщо законний представник цих осіб не має права вести справу у суді з підстав, встановлених законом.

Проблема для даного виду представництва полягає в тому, що слід розмежовувати випадки, коли інтереси представника не збігаються з інтересами особи, яку він представляє. Зокре­ма, у ч. 2 ст. 1179 ЦК встановлено, що у разі відсутності у не­

повнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. У цьому конкретному випадку встановлюється, що інтереси неповнолітньої особи не збіга­ються з інтересами батьків та інших осіб, оскільки тут постає питання про особисту відповідальність законних представ­ників за дії неповнолітньої особи. Тому вони мають притяга­тися до участі в справі не як представники, а як відповідачі.

У статті 238 ЦК встановлено: представник не може вчиня­ти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інте­ресах або в інтересах іншої особи, представником якої він од­ночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Отже, в справах, де інтереси дітей відрізняються від інтересів батьків, останні не повинні представляти інтереси дитини. Тому якщо такі ви­падки матимуть місце та суд при розгляді справи встановить це, він повинен зупинити провадження у справі і запропонува­ти органу опіки та піклування чи іншому органу, визначеному законом, замінити законного представника. Це положення по­ширюється на випадки, коли у сторони чи третьої особи, виз­наної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, немає представника.

Разом з тим, треба погодитись з позицією С.Я.Фурси, що суд лише формально призначає опікуна чи піклувальника, а пропозицію робить орган опіки та піклування. Отже, діяль­ність суду зводиться до призначення конкретної кандидатури опікуном або піклувальником;

2) договірне представництво, що ґрунтується на правочині між довірителем та представником.

Даний вид представництва є найбільш розповсюдженим, оскільки як самі особи, так і їх законні представники мають право доручати ведення справи у суді іншим особам. Необхід­ною умовою для здійснення представництва є взаємне волеви­явлення довірителя та представника, а також представлення суду належним чином оформлених повноважень. До договірного представництва можна віднести й представництво юри­дичних осіб, в змісті якого, як правило, лежить трудовий до­говір, і представництво на підставі довіреностей. У теорії іноді виділяють статутне представництво, але повноваження одного із засновників товариства обумовлюються договором між всіма засновниками. Так само можна трансформувати і призначення на посаду, оскільки особі пропонується відповід­на посада, а остання погоджується її зайняти і виконувати встановлені для неї обов'язки. Тому в основі і цього виду пред­ставництва є договір.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам, така процесуальна конструкція у цивіль­ному процесі іменується «субпредставництвом», останній на відміну від законного представника здійснює добровільне (до­говірне) представництво. Слід зазначити, що договірне предс­тавництво також допускає передоручення (ст. 240 ЦК).

В) Залежно від процесуального статусу довірителя можна виділити такі види процесуального представництва:

1) представництво прав та охоронюваних законом інте­ресів сторін.

Йдеться про представництво порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів позивача, відповіда­ча; заявника та заінтересованих осіб у справах окремого про­вадження (крім справ про усиновлення);

2) представництво третіх осіб. Йдеться про здійснення представницьких функцій від імені та в інтересах третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, та тре­тіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Слід нагадати, що стороною чи третьою особою у цивільно­му процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також дер­жава. Отож можна виділити представництво прав та законних інтересів фізичних осіб; представництво юридичних осіб, що здійснюють їх органи у межах повноважень, наданих їм зако­ном, статутом чи положенням; представництво інтересів дер­жави, що здійснюється відповідними органами державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

В) Залежно від статусу особи, яка здійснює представ­ницькі функції, виділяють два основні види представництва:

1)представництво, що здійснюється адвокатом;

2) представництво, що здійснюється особою, яка досягла 18-річного віку, має цивільну процесуальну дієздатність та належним чином оформлені повноваження.